Блог | Колонны с мигалками, как на параде: почему надо избавиться от "совка" в армии

В современном мире трудно что-то скрыть, особенно если это "что-то" размером с большой грузовик.

Так выглядит активность враждебных разведывательных БПЛА в небе над нашей территорией.

Примерная линия фронта на тот момент обозначена красным. Один из БПЛА, в левом верхнем углу карты, долетел до города Покровск, который на тот момент находился примерно в 40 км от линии фронта.

Далее текст на языке оригинала.

Всі пересування техніки, розташування штабів, стабіків помітні, як плями бруду на першому грудневому снігу.

Проте техніка, отримана з такими надзусиллями стає легкою здобиччю, як незахищена дитина для насильника.

Вона пересувається залізничними ешелонами і колонами в супроводі машин ВСП з мигалками наче на параді Хрещатиком до дня Незалежності.

Навчені в совкових традиціях командири люблять пафос. Зовнішню мішуру, яка підкреслює їх статус, як радянські попзірки люблять участь в урядових концертах до дня працівників легкої промисловості. Шикування сотень людей в одному місці, довгі промови ні про що.

Пам'ятаю, як один з моїх попередніх комбатів, навесні 22-го зібрав колонну понад двадцять машин і відправив на Бахмут. У своїй традиційній промові, яка мала б бути мотиваційною, але традиційно звелася до того, що я єдиний хто тут все знає, а вас ніхто не питає, тому тримати підступи до Бахмуту поїдете ви, а я поки гулятиму Голосіївським парком, вказуючи пальцем на мене додав – "А ви, будете їхати з мигалками, на автомобілі швидкої та підбирати регулювальників".

Я дивився на нього, як на доісторичну копалину. Він, навчений у військових совкових академіях, вірив що саме так досі має пересуватися військова техніка. Що регулювальники з прапорцями стоять на перехрестях і відкривають шлях нескінченним колонам, переможно крокуючим на фронт. Тільки різниця в тому, що в сучасному світі ворог спостерігає за цим театром через непомітні очі Орланів і Суперкамів, наводячи ракети й знищуючи колони ще на під'їзді до позицій.

"Цікаво, скільки з нас доїде живими до точки призначення?" – завдав я тоді собі питання, на яке не хотів би почути відповідь.

Де той комбат зараз? Мабуть, вже став полковником і віддає в штабах чергові безцінні накази. І нема кому його виправити. Однокашники сидять в сусідніх кабінетах і лініять в журналах нові сторінки для звітів.

Наша реальність немає нічого привабливого. Для того, аби вижити, нам необхідно рухатися в майбутнє, а не чіплятися за минуле.

Наше майбутнє в якісній освіті тих, хто приймає рішення.

Свою сучасну армію неможливо отримати як гуманітарну допомогу, надіслану міжнародним рейсом і доставлену "Новою поштою" через міжнародний пункт перетину "Шегині". Разом з ідеальними статутами, командирами та відносинами всередині. Її можна лише збудувати самостійно. Вислуховуючи багато порад, критики й зауважень від всіх навколо. Як тих, хто дивиться ззовні й нереалістично мріє "як хочеться, щоб було". Так і тих, хто всередині каже "я тринадцять років в армії й нічого міняти не збираюся".

Але варто пам'ятати, що участь в розвитку беруть усі. Як ті, хто намагається зробити якнайбільше, так і ті, хто не роблять нічого.