Блог | Ахіллесова п’ята російської армії в сучасній російсько-українській війні та революції 1917-1921 рр.

Вочевидь кожна армія має свої сильні й слабкі сторони, і російська не є виключенням. Тому виявлення й використання її слабкостей є вкрай важливим для наближення нашої ПЕРЕМОГИ! І в першу чергу це стосується хронічних помилок, які противник приречений повторювати, а ми використовувати.

На мою думку, саме такою є помилка російського військово-політичного керівництва в оцінці боєздатності своїх і українських військ напередодні бойових зіткнень. Про це свідчить досвід не тільки сучасної російсько-української війни, але й революції 1917-1921 рр., коли теж відбувалися широкомасштабні операції на схожих напрямках-фронтах.

Проілюструю це 3 прикладами:

• початок широкомасштабного вторгнення російських військ на суверенну територію України в кінці лютого 2022 р.
• бойові дії І Українського корпусу УНР проти військ Радянської Росії в грудні 1917 р.
• прорив Революційною Повстанською Армією України (махновців) фронту Збройних Сил Півдня Росії у вересні 1919 р.

Те, що адекватна самооцінка і ретельний аналіз стану противника перед боєм є аксіомою військової справи, відомо з давніх-давен. Не дарма ж китайський стратег Сунь-Цзи ще у 6 столітті до нашої ери наголошував, що передумовою успіху в бою є знання себе і противника; якщо ж знаєш себе, а не знаєш противника, то шанси виграти суттєво зменшуються; а повне незнання прирікає на цілковиту поразку. Чудова сентенція, але я б до неї додав наступне: коли знаєш противника, але не знаєш себе - навряд чи здобудеш перемогу.

Наголошу, що згаданий підхід не викликав сумнівів у наших предків, недарма ж козаки приділяли належну увагу стану противника і прагнули "все знати і чути" про нього, ну а їх військово-демократичні основи забезпечували найповніше "знання про себе". Ці настанови сповідували їх спадкоємці й на початку ХХ ст., актуальні вони і для Сил оборони України сьогодні, чого не скажеш про нашого противника.

І свідченням цього стали прорахунки російського командування під час планування і здійснення наступу 24 лютого 2022 р. (1 приклад). Йдеться про помилкові оцінки боєздатності як українських військ (вважалися слабкими), так і своїх (переоцінили їх силу). Тож керівництво Збройних Сил РФ "не знало ні себе, ні нас", а тому наступ був приречений на провал. Натомість Сили оборони України на чолі з генералом Валерієм Залужним "все знали і чули" про ворога і достатньо "знали себе", що відразу забезпечило нам перевагу.

Окремо наголошу, що усіх російських військ, які взяли участь у вторгненні 24.02.2022, навряд чи вистачило б для успіху навіть на одному київському напрямку! Тож російський наступ такими силами по всіх фронтах, дійсно, був неочікуваним, проте і закономірно невдалим на більшості з них.

Причин такої недалекоглядності противника багато. І це не тільки прорахунки його розвідки та вищого командування! Перша провалила оцінювання боєздатності Сил оборони України та настроїв українського суспільства (більше покладалися на В. Медведчука і йому подібних, ніж "розвідували"). Друге ввело в оману кремлівський провід щодо боєздатності військ РФ та своєї компетентності в плануванні наступу (орієнтувалося на перемоги над уявним противником на навчаннях, а не на досвід реальних боїв).

Але є ще одна важлива причина, яка не є суто військовою. Це абсолютизація традиційної зарозумілості й пихатої зверхності в оцінці українців та України. І тут свою роль зіграли установки російської неоімперської еліти на творення образу обраного російського народу та месійність "русского міра", якому всілякі пропагандисти запопадливо пророкували легке упокорення українців і України. Тож відірваність від реалій спричинила максимальне "не знання як себе, так і нас" і провал відповідних планів. Як тут не згадати наше прислів’я про дурня, який "думкою багатіє".

Тож героїчна боротьба українців на фронті і в тилу за підтримки більшості країн світу завдала величезних втрат окупанту. Так було зірвано "наполеонівські" плани російського керівництва, проте зарозумілість і пихата зверхність продовжують впливати на прийняття ним рішень. І ми мусимо використовувати цю слабкість противника з ще більшою користю для нас і нищівними наслідками для нього.

Те, що такий підхід є хронічною ознакою російського способу ведення війни проти українських формувань засвідчують події Української революції 1917-1921 рр. Взяти хоча б бойові дії І Українського корпусу УНР проти військ Радянської Росії в грудні 1917 р. (2 приклад).

Тоді збільшовизовані частини Південно-Західного фронту сунули на Київ, щоб ліквідувати УНР і знищити Центральну Раду. Керівництво Радянської Росії діяло поспіхом, здебільшого покладаючись на чисельну перевагу своїх військ. Інакше кажучи, воно планувало закидати українських бійців як не снарядами, так шапками. До того ж, зарозумілий більшовицький провід надто покладався на агітацію у військах. На їх погляд, пропаганда революційної "незборимості" мала б гарантувати перевагу збільшовизованим воякам над бійцями УНР. Питання ж бойової злагодженості і дисципліни в підрозділах та професіоналізм командного складу вважалися другорядними. І в цьому була їх ключова помилка, бо вони надто переоцінили свої сили – "не знали себе". Щодо стану українських військ, то більшовицьке командування постійно отримувало відповідну інформацію ("знало їх").

На грудень 1917 р. підступи до Києва на Правобережній Україні боронив переважно І Український корпус під проводом генерал-лейтенанта Павла Скоропадського. Серед усіх тогочасних українізованих формувань корпус вирізнявся дисципліною і бойовою злагодженістю. Його сильними сторонами також був якісний командний склад та постійний аналіз сил противника. Саме тому П. Скоропадський разом зі штабом "все знали і чули" про ворога і, на відміну від нього, вповні "знали себе". Наголошу, що додатковою мотивацією для українських воїнів стало їх своєрідне покозачення – усі 8 піших полків корпусу після порядкового номеру отримали назву "Український козацький полк". Тож бійців стали називати "козаками". До речі, й билися вони на стародавніх землях Білоцерківського, Вінницького та інших козацьких полків Гетьманщини, що додавало наснаги козацьким нащадкам.

Все це забезпечило І Українському корпусу перевагу навіть над найбільш боєздатним ІІ Гвардійським корпусом, за більшовизацію котрого відповідала краща ворожа агітаторка Євгенія Бош. І це зрозуміло, бо віра в "незборимість революції" не замінить воєнного мистецтва і бойової майстерності. Тож з перших боїв 11 грудня українські воїни почали громити противника. Так провалився наступ військ Радянської Росії на Правобережжі України в грудні 1917 р. Отже, як я і зазначив на початку статті, коли знаєш противника, але не знаєш себе - навряд чи здобудеш перемогу.

Якщо попередній приклад стосувався часів занепаду старої російської армії і творення нових збройних потуг, то події 1919 р. ілюструють помилки й слабкості вже вповні дієздатних військ. І в якості прикладу візьму прорив Революційної Повстанської Армії України (махновців) / РПАУ(м) через фронт Збройних Сил Півдня Росії / ЗСПР наприкінці вересня 1919 р.

Тоді російське білогвардійське командування переоцінило свій військовий потенціал ("не вповні знало себе") і абсолютно недооцінило сили українських повстанців на чолі з харизматичним Батьком Махном ("не знало їх зовсім"). Перш за все, вони не мали надійних розвідувальних даних про стан махновців. На той момент (кінець вересня) провід РПАУ(м) таємно замирився з УНР, що дозволило відновити легендарну рухливість і маневреність її частин та підрозділів. До того ж, махновці отримали набої, що зробили їх кулеметні тачанки знову смертоносними для ворога. Далася взнаки й традиційна зверхність російської офіцерської еліти до напівпартизанських загонів махновців. До того ж, зарозумілі "золотопогонники" надто увірували у свою нездоланність після низки перемог на усіх напрямках і фронтах влітку 1919 р.

Натомість українська сторона постійно проводила розвідку, а тому добре "знала противника", а себе і поготів! Ще й таємно підготувалася до контрудару. Ну а у вправності застосування військових хитрощів махновцям не було тоді рівних. Підтвердженням стала Перегонівська битва 26-27 вересня 1919 р., коли українці прорвали фронт росіян і розпочали нищівний рейд їх тилами. До речі, саме тоді РПАУ(м) здобула Бердянськ та Маріуполь, чим добряче настрахала головнокомандувача ЗСПР Антона Денікіна (його ставка знаходилася у сусідньому Таганрозі). Так нащадки запорожців звільняли від ворога українські землі, які здавна належали Війську Запорозькому та Азовському козацькому війську.

Отже, хронічні помилки російського військово-політичного проводу в оцінці боєздатності українських військ є ахіллесовою п’ятою російської армії, і ми маємо багатий досвід використання цієї слабкості в часи як Української революції 1917-1921 рр., так і сучасної російсько-української війни. Вочевидь, матимемо такі можливості й надалі, але мусимо постійно шукати і використовувати нові слабкості ворога та невпинно посилювати себе. Не дарма ж є вислів: "Поки всі на печі – козак в степу на коні".