Російська армія має величезні проблеми на півдні, ЗСУ підуть у наступ? Інтерв’ю з офіцером Крамаровим

Угруповання російських окупаційних військ на півдні України має неабиякі проблеми з логістикою та забезпеченням. Через знищення поромної переправи ворог перелаштовує шляхи постачання з Криму в Росію на тимчасово окуповані території. Це в рази збільшує плече доставки й робить сам процес перевезення вантажів досить небезпечним. Окрім того, частину угруповання противника з півдня було перекинуто на Курщину.

Отже, настав слушний момент для того, аби Сили оборони України розпочали операцію зі звільнення територій на півдні? Насправді не все так просто. Хоч якою б складною була логістика ворога, все одно йдеться про потужне угруповання. До того ж для перекидання українських сил на лівобережжя Дніпра необхідне ефективне прикриття з неба, якого наразі бракує. Водночас за наявності ресурсів ЗСУ було б доцільно взяти під контроль місто Бєлгород.

Таку думку в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA висловив офіцер резерву ЗСУ, військовий експерт Андрій Крамаров.

– Терорист Гіркін заявив, що операція ЗСУ на Курщині має на меті відволікання сил ворога на цей напрямок, а також дискредитацію центральної влади РФ. За його словами, восени українська армія може розпочати контрнаступ на півдні нашої країни. Чи вважаєте ви, що операція на Курщині може надати таку можливість?

– Насправді для цього поки що не видно жодних передумов, навіть з погляду передислокації на Курщину певних підрозділів окупаційної армії, які перебували на півдні України. Для нас зараз пріоритетне питання – ефективно закріпитися на цьому плацдармі на Курщині, щоб не витрачати велику кількість сил та засобів для його подальшого утримання. В іншому разі це не матиме жодного зиску і сенсу.

Але все ж таки основний вектор у нашій обороні – це Донецький напрямок, це Покровськ, Вугледар і Часів Яр. Це ті місця, де ворог тисне найбільше. Акумулювати якісь ресурси для майбутньої операції на півдні при тому, що ми відверто відступаємо на Донбасі, на мою особисту думку, є недоречним.

– Якщо говорити про далекоглядні плани деокупації нашої країни, то чи могли б ви сказати, в чому полягає головна проблема з операцією на лівобережжі Дніпра – саме ця водна перешкода, річка? Чи існують принаймні теоретичні варіанти полегшення цього завдання?

– На цей час це вже не стільки річка Дніпро, а можливість ефективно навести там переправи для того, щоб мати можливість туди перекидати важку техніку та артилерію для створення плацдарму не лише живою силою, а й за підтримки матеріально-технічними засобами й можливістю їхнього поповнення. Того самого боєкомплекту, харчування тощо.

Для цього передусім нам потрібно мати ефективну підтримку в повітрі для протидії російській авіації, яка буде зносити будь-які наші плацдарми.

Так, наразі росіяни мають величезні проблеми із забезпеченням свого південного угруповання, вони змушені перелаштовувати логістику на постачання більшою мірою не з Криму, а з території РФ та тимчасово окупованої Донецької області. Тобто збільшилося плече сполучення, це небезпечніше, але інших варіантів у них немає. Після того як було потоплено останній пором, у ворога з'явились величезні проблеми з логістикою в Криму.

Водночас на півдні у росіян все одно зберігається доволі серйозне угруповання. Якщо перейти Дніпро, наприклад, на південь від Херсона і продовжувати операцію, то місцевість там заводнена, болотиста, по ній просуватися досить важко. Ключових транспортних магістралей там не так вже й багато.

Отже, якщо є лише невелика кількість шляхів сполучення, якщо важко рухатись та маневрувати, відповідно, головне завдання ворога – перекрити певний шлях для ЗСУ, і тоді він зможе надалі нас ефективно стримувати.

Так, ми намагалися створити плацдарм у Кринках, утримували його певний час, але врешті-решт частково звідти відійшли. Тобто на той момент у нас не було потенціалу, щоб рухатись далі. Будь-яка наступальна операція потребує масштабних резервів і загалом сил, якими можна вдарити. І головне – мати можливість хоча б відігнати звідти російські винищувачі-бомбардувальники з коригованими авіабомбами.

– Фактично наразі ми бачимо асиметричну ситуацію, коли ЗСУ ведуть бойові дії на території РФ, водночас ворог активно діє на сході нашої країни. Постає питання про подальші дії ЗСУ на півночі. Якщо взяти Курщину, чи вважаєте ви, що це більшою мірою потенційна загроза для Білорусі чи, навпаки, можливість відтягнути на цей напрямок ще більше українських сил? Які дії поблизу кордону з Білоруссю були б найбільш доцільними?

– Загроз з боку Білорусі в контексті оборони північного кордону я не бачу. Там побудовані оборонні укріплення, ми все одно продовжуємо зберігати там певну кількість наших сил. Там відбувається ротація, тримається оборона. Необхідності якихось додаткових дій наразі немає.

Щодо перспектив операції на Курщині, то тут також варто розуміти наш потенціал, аби задарма не витрачати кращі ресурси, передусім людські, а також технічні і ресурси боєкомплекту. Якщо ми бачимо, що певне просування нам буде даватися дуже великою ціною, то в ньому немає жодного сенсу. Натомість закріпитися на рубежах, які можна утримувати, як кажуть, "малою кров’ю", якщо тримати для росіян певну точку напруги – це я вважаю ефективним.

Наприклад, наразі ЗСУ відігнали росіян за річку Сейм, закріпилися там і утримують позиції. Я вважаю, якщо будуть можливості для подальшого захоплення якихсь позицій, ми, звичайно, це будемо робити. До речі, треба відходити від терміну "окупація". Ми нічого не окуповуємо на Курщині, ми тимчасово утримуємо території. Відповідно до міжнародного військового права там було створено військову комендатуру, а не якісь умовні "органи місцевої влади". Коли наші війська звідти підуть, ця комендатура передасть справи місцевій адміністрації.

Тому щодо продовження руху вглиб території Курщини є питання. Можливо, за умов повного витіснення росіян із Харківщини було б доцільно створити таку саму зону ще у Бєлгородській області. Тим паче, що відстань від кордону до Бєлгорода близько 45 кілометрів. Взяття під контроль обласного центру – це серйозна проблема для Росії.

Але складається враження, що військово-політичне керівництво Росії – навіжені люди з явно вираженими психічними проблемами. Нібито для них нічого не варто втратити декілька своїх областей, аби тільки вийти на адміністративні кордони Донецької області. Це для них ідея-фікс.