Блог | У пошуках обличчя для безликого кремлівського вовкулака: ліберально-волюнтаристська трагікомедія

Пролог: трішки безневинній одеській виверткості – для контрасту

- Даша, ці нахабні пиріжки з безсоромними цінами - свіжі чи уживані?

- Не роби мені вагітну голову: лише хвилину тому вони посіли свої місця! Свіжі, як досвітня роса на пам'ятнику Дюка!

- Але на Дюці, крім роси, залишають наслідки і голуби... А пиріжки хоч нормальні, їстівні?

- Слухай, не жени хвилю - ти подряпаєш мені нерви! А моїм сумним очам ще вимазуватись про такі обличчя, як у тебе – до приходу Яші з креветками. Три дні продаю – ще ніхто не скаржився!

- То все-таки вони вже ночували в кишенях твого майже стерильного фартуха! А кажеш – свіжі!

- Я тебе благаю, вони, принаймні, знали ніжність – це освіжає.

Глобальний театр абсурду авторитетних лицедіїв

З завзятістю, гідною кращого застосування, окремі фігуранти міжнародної політики стараються у пошуках прихованого сенсу, хитромудрих інтерпретацій, завуальованої шляхетності у катастрофічних злочинах московського деспоту. Їм навіть вдається у бездонному вмістилище пропагандистського абсурду і кривавих звірств намацати деякі філософські глибини - з претензією на концептуальні елементи прогресу. Ті відходи життєдіяльності цивілізації, які смертельно дрейфують річкою життя, чомусь часом недоступні розумінню деяких лідерів думок: локальні, але наполегливі спроби виправдати кровожерливий путінізм значною мірою сприяють і реабілітації гітлерівського фашизму. Істотної різниці в пекельній глибині жорстокості та цинізму між ними немає. Ну ось, бачите, Гітлер був поганий, а Путін – як би теж, але не зовсім… Якось так… Формується дуже хитромудрий висновок: давній історичний наліт на трагічних подіях дозволяє бачити їх уважніше, ніж аналогічні події, що протікають тут і зараз , Прямо під носом ліберального суспільства ...

Лібретто

Путін програє війну Україні, але не хоче цього визнавати. Вкрай соромиться розуміння цієї обставини на міжнародних теренах. І панічно боїться того, що раптом, несподівано прозріла великодержавна бидломасса усвідомлює наготу свого раптово обрюзглого царька, що втратив міфічну переможність.

Завсідник кремлівського трону шукає собі відповідне нове обличчя. Те, що було раніше – фізіономію "збирача земель російських" - неабияк зіпсували український доблесний опір і несподівана антивоєнна згуртованість Заходу. Ну і послужливі, але, ймовірно, невмілі косметологи - теж зробили внесок. Та й болячки, що настигають злобного карлика, також сприяли обвисанню шкіри. Політичної та тілесної… Усі хвороби від нервів – це відомо. А нервувати російському фюреру тепер доводиться багато.

Апріорі неможливо виявити те, чого ніколи не було. Наприклад, правду - у брехні, гідність - у безчесті, моральність - у нелюдяності чи красу - у нудотному потворстві. Якщо обличча ніколи не було, то його і не варто шукати: пошуки будуть марними.

Однак людям часто властиво намагатися намацати не тільки ілюзорну чорну кішку в темній кімнаті, але і химерний острівець позитиву в морі смертельного горя.

Навіщо ж вони це роблять протягом всієї історії людської цивілізації, незмінно потрапляючи в халепу і шкодуючи на свою нескінченну дурість. Яка, втім, часто ховається під личиною справедливості і розсудливості, поки знову і знову не отримує по морді від обставин та правди життя. Набуваючи при цьому, звичайно, безцінний досвід... Який, тим часом, дуже рідко використовується за своїм повчальним призначенням. Важливі і практично підтверджені знання, часто суспільством уперто ігноруються заради повторення нищівних лих, які начебто відчайдушно заперечуються під егідою моралі "ніколи більше". І, мабуть, в ім'я відповідності еволюційному принципу "руху історії по спіралі", ми завжди маємо повертатися до точки фундаментальних переживань. Тому самі створюємо собі еволюційні вектори руху назад логіці історичного процесу. Наче для того, щоб пригадати щось важливе, що не можна забувати, але затерте в пам'яті. Подивитися на ключові питання свого існування під іншим кутом зору. Невже цей циклічний мазохізм зворотного руху в стилі серпантину віденського вальсу є справжнім змістом нашої еволюції?

Кульмінація: бути чи не бути?

Після жахів фашизму першої половини 20 століття, сучасність парадоксально уживається із спробами низки високопоставлених політиків Заходу примиритися з ненаситним, але нескладним російським монстром-дегенератом. Вони сподіваються утихомирити його, задовольнивши хоч якісь домагання цього чудовиська. Однак цим лише безпомилково діагностують вроджений і невикорінний код ідіотизму, все ж таки споконвічно властивий людству. Ми знову і знову реалізуємо вальсові повороти собі за спину. А історія при цьому несамовито кричить, що подібна тактика задобрювання зла - вбивча! Але її заклики, що наповнюються стогонами мільйонів жертв всіляких лихоліть, можновладці часто не чують. Або ігнорують під впливом нападів душевної глухоти.

Але як в ім'я загального благоденства чорне підступство може ввібрати в себе абсолютно чужорідну собі матерію - умовне добро?! Хіба що – попередньо перетворивши наївний позитив на лицемірну гібридну субстанцію збоченого сенсу, адаптованого до мороку. Власне, це ми зараз і спостерігаємо, дивуючись певною двоособливістю окремих політиканів. Тих, хто намагається одночасно засудити російський фашизм, але й водночас якось убезпечити його від відповідальності за злочини, що скоюються в Україні. Наполягаючи на тому, що з агресором потрібно співпрацювати і щось слід віддавати, щоб угамувати його біснувате свербіння. Тим самим подібні "медіатори" немов самі готові стати "трошки рашистами". Аби перестати відчувати страх перед Москвою і не втратити ті чи інші вигоди від співпраці з нею. А війна, чи знаєте, це – не лише про подвиги, перемоги та поразки, а й про збитки, зруйновані перспективи та необхідність надзусиль. Не всім це зрозуміло, а іншим – явно не до вподоби.

Діючі особи та виконавці

Емануель Макрон, Олаф Шольц, Ангела Меркель, Дональд Трамп, Карл Нехаммер, Віктор Орбан, Нафталі Бенет, Реджеп Тайіп Ердоган, американський сенатор Ренд Пол, що раптом став відомим своїм антиукраїнським демаршем, Марін Ле Пен… Безліч західних політиків найвищого і дрібнішого рівня останні роки, якщо не співали оди дружби Путіну, то щосили намагалися обілити, олюднити похмурий образ російського диктатора і всього євразійського Мордора. Зараз, під тиском громадськості, вони або мовчазні, або нерішуче солідаризуються зі світовим антипутінським фронтом, періодично мрійливо розглагольствуючи про переваги дружби з Росією. Якою б зловісною імперія не була, – політико-економічні вигоди часом здаються більш переконливими порівняно з мораллю, міжнародним правом та справедливістю. Додамо сюди всіляких арабських і африканських володарів, котрим деспотія – зовсім не вада суспільного устрою, а прямо навпаки – буденна безальтернативність. Ну і боягузливо-злодійкуваті або безсилі прислужники путінської величі на чолі більшості пострадянських країн. Виходить досить немаленька група співчуваючих, треба визнати...

Епілог

Михайло Михайлович Жванецький був хірургічно точний у своєму аксіоматичному твердженні: "що з людиною не роби, вона наполегливо повзе на цвинтар...". З людством загалом теж саме. Чарівність смерті чомусь завжди залишається привабливою для життя. З тисяч можливих "світлих" шляхів свого розвитку люди часто схильні вибирати найпростіший, він же – звивистий і смертельний. Як, суто гіпотетично, збираються уживатися з ніби умиротвореним Путіним, таким, що досяг свого, нинішні прихильники любовного діалогу з диктатором? Де в такому разі проходитимуть межі між добром і злом, благородством та злочином? У чому виявлятимуться справедливість і чеснота? Поступки фашистської Росії знищать як морально-етичні, а й правові, політичні підвалини глобальної конструкції людської цивілізації. І тоді ми всі разом поринемо у світ брехні та абсурду, в якому прогрес і успіхи підміняються аморфними вигадками, дурманна серпанина яких приховує домінанту підступності, тиранії та корисливості. У цей – гібридний російський світ. Він затягне людство в себе, як чорна діра, що всмоктує Всесвіт у свою гниючу утробу.

Зі злом безглуздо грати в рулетку. Воно, як і узагальнене добро, ставить на кон традиційні цінності людства. Але якщо світло може виграти тільки свою ставку - якщо пощастить зловити удачу в одному секторі з 37 осередків в ігровому колесі. То зло перемагає у всіх інших випадках. А якщо ще збиратися ділитися з похмурим роком частиною можливого ефекту від єдиного ймовірного варіанта перемоги чесноти, то виходить, що темрява просто ніколи не програє. Невже представники західної цивілізації, які лебезять із Путіним, хочуть такої долі для себе, своїх нащадків і всього світу? Таке примиренство схоже на зраду - розчинення в середовищі пороку, ототожнення з ним... Все ті ж геополітичні вальсові па (не виходить з голови аналогія з колишнім спільним танцем міністра закордонних справ Австрії Карін Кнайсль та кремлівського самодержця). Які в запаморочливому вихорі поєднання вигоди, обережності, лицемірства і дурості, періодично затягують вальсуючих в пекельні сфери, так і намагаючись приректи всю цивілізацію на безжальну загибель в обіймах якогось перекручено вигаданого абсурду, типу "російського світу".

Апофеоз: притча про їжака

Одного разу, після тривалого періоду спопеляючої посухи, коли флора і фауна джунглів перебували в повному знеможенні від зневоднення, на землю нарешті знизійшла благодатна злива. Дощ був потужний, але не дуже тривалий і тому лісові простори і прерії недостатньо наситилися благодатною вологою. Але при цьому вода в достатку наповнила русло річки, яке днем раніше було абсолютно безжиттєво, а тепер полірувалося дзвінким потоком, що перлинно переливається на сонці.

Дорога до водопою пролягала через густі, колючі зарості, і тварини юрбою рушили досить вузькою стежкою до похилого узбережжя закруту річки. Попереду велично йшли лев та інші хижаки, потім тупотіли важковаговики – слони та носороги, а далі – інші тварини – згідно з традиційною ієрархією в харчових ланцюжках світу звірів. Рухалися повільно, тихо і без конфліктів, заборонених у періоди глобальних лих, передбачаючи швидку насолоду бажаним питвом.

Але раптом, уже зовсім неподалік берега річки, караван змушений був зупинитися біля велетенського баобаба. Дорогу мандрівникам перегороджував неймовірно величезний крокодил. Рептилія відкрила закривавлену зубасту пащу в напрямку колони тварин і видавала загрозливе клокочне рикотіння.

Навіть великі хижаки зупинилися у нерішучості.

- Шановний, у чому річ? Чому Ви перешкоджаєте нашому руху? – нарешті вирішив звернутись до крокодила лев. - Ви ж бачите: ми маємо намір вгамувати спрагу водою з річки, поки сонце знову не висушило її! Пропустіть нас негайно!

- Я не можу цього зробити! Та й не хочу теж! – єхидно хихикаючи ричав крокодил. – Мене хвилює лише те, що я весь час відчуваю голод, який за вашої появи лише посилився?

- І що ж може змусити тебе змінити рішення? – гнівно протрубив нетерплячий слон. - Відійди або я тебе розтопчу!

- Марно та незаконно! – раптом почувся неприємний булькаючий голос з нижньої прямовисної гілки баобаба. – По-перше, він – непереможний хижак! По-друге, зараз час перемир'я з нагоди посухи і вбивати нікого не можна... Можна лише домовлятися!

Тварини подивилися в бік джерела походження неприємного звуку і роздивилися в листі потворного бабуїна, відганяючого гілкою настирливих мух від свого смердючого тіла.

- Хто ти такий? - звернувся до мавпи лев, що ледве стримував свою огиду. - І як ви двоє пов'язані одне з одним? Адже це все дуже дивно!

- Все це дуже навіть зрозуміло! - діловито заявив бабуїн. – Ми з ним – єдине ціле. Я великий мудрець, володар ілюзій і, чесно кажучи, - відвертий цинік, а крокодил - мій апетит. За переказами, наша вагітна мати свого часу, ось так само, як я зараз, сиділа на дереві і заздрісно дивилася на величний левовий прайд. І в результаті народила двуличну істоту, що поєднувала у собі зло, заздрість, підступність та силу. В одному тілі ця гримуча суміш якостей не вмістилася – вийшло два. Ніхто не знає – чи це правда, але в нас прийнято так вважати… Я харчуюсь страхом, розпачом та приниженням оточуючих, а він – їхнім тілом. Я зловісно мислю, а він – убиває.

- І що ж ви хочете від нас? – одним стрибком наблизившись до дерева, спитала пантера. - Про що будемо домовлятися?

- І це дуже просто! – радісно потираючи долоні, вигукнув бабуїн, звисаючи на хвості з гілки. Хочете пройти? Ось вам умова! Або один з вас стає добровільною жертвою крокодила, або він відкушує шматком від кожного з Вас. І тоді ви йдете далі. Усі за правилами: жодних убивств. Або жертвопринесення, або тільки членоушкодження… Ну, хіба що, з глибокими ранами Ви все одно далеко не підете…

Тварини занервували, ремствували, почали сперечатися, лаятися. Почувся плач. Їх охопили страх і розпач.

- Стоп! - раптом хтось вигукнув знизу - зі сплетень вузлуватих коренів на землі. – Я стану добровільною жертвою! Все – за правилами!

На галявину - на загальний огляд вийшов маленький, але відважний їжак. Запанувала мовчанка.

- Я не зможу, він – колючий, я подавлюсь! - боягузливо відступив до води крокодил.

- Ми до них з добром, чесно – з правилами! – обурено верещав на своїй гілці бабуїн. – А вони вирішили нас обдурити! Так ні! Тобі сьогодні доведеться кусати дуже багатьох! Ми поїмо вдосталь!

Потім примат раптом застиг на місці, його одутла фізіономія витяглася, і він, розгублено дивлячись вниз, сказав:

- Але вся проблема, братик, тільки в тому, що рано чи пізно ти все одно зіткнешся з їжаком.

Мораль

У будь-якої брехливої і підступної мавпи, у тому числі у Путіна, який тероризує всю планету, немає, не було і не буде жодного обличчя. Скільки не натягуй на фронтальну частину морди людиноподібну маску, схильність мавпувати, кривлятися та безмежжувати завжди видасть дику та жорстоку сутність кровожерного монстра. Якому неминуче настане кінець. На кожного крокодила знайдеться свій їжак! На кожного Путлера – український дух! На кожен Мордор – Україна!

Слава Україні! Героям Слава!