Блог | Чи може бути передача турецьких С-400 Україні реалістичним сценарієм?

В публічному просторі тема передачі закуплених Туреччиною в Росії систем ППО обговорювалась ще в 2023 році. Тоді Туреччина офіційно відмовила Пентагону у передачі С-400 Україні. До обговорення цієї теми знову повернулись наприкінці січня через Вікторію Нуланд та її заяву в інтерв’ю CNN Turk. Там заступниця держсекретаря США зазначила, що Штати погодяться на повернення Туреччини до програми винищувача F-35 за умови відмови від С-400, тобто їх передачу Україні.

Проблема передачі Україні турецьких С-400 лежить у площині турецько-російських відносин. Відмова від закупленої у Росії зброї стане суттєвим ударом по цим відносинам та підірве імідж Туреччини, як надійного партнера і посередника у перемовинах. Здатність домовлятися із Сходом та Заходом та готовність до цього – візитівка зовнішньої політики Ердогана. Взаємодія Туреччини і Росії охоплює широке коло питань в різних сферах (експорт зерна та енергоресурсів, атомна енергетика, туризм, обхід санкцій) та різних геополітичних точок конфронтації (Україна, Сирія, Лівія, Кавказ, Середня Азія, Сахель). Ймовірно, Ердоган міг би обговорити з росіянами це питання в такому ключі і з такими пропозиціями, які могли б зацікавити росіян.

Однак, важко уявити умови, за яких би Путін погодився добровільно на черговий ятаган у спину від Ердогана, особливо перед виборами. Двостороння взаємодія Ердогана і Путіна – це завжди про обговорення складних питань та багатогодинні зустрічі, які, часто, на імідж та позиціонування Путіна впливають негативно. Одразу в цьому контексті пригадується збиття російського Су-24, вбивство російського посла в Туреччині або постійні очікування Путіним на Ердогана перед спільними фото. Передача російської зброї Україні турецьким лідером стала б неймовірним ударом по міжнародному і внутрішньому іміджу влади в Кремлі та особисто Путіна. Але дискусії щодо передачі С-400 і пропозиція американців є цікавим козирем для гри турків із росіянами, який влучно підкинула Вікторія Нуланд напередодні візиту Путіна в Туреччину, що відбудеться 12 лютого.

Передача Україні С-400 замість замовлених раніше F-35, якщо дивитись з точки зору росіян, не є нереалістичним сценарієм, а радше є потенційною і досить суттєвою загрозою для РФ у війні проти України. Більше того, на даному етапі є декілька нових аргументів. В першу чергу, це успіхи Туреччини в розробці власних ЗРК середнього і великого радіусу Hisar та SİPER. Придбання 4 дивізіонів С-400 у РФ було тимчасовим рішенням з метою закрити нестачу таких систем ППО в Туреччині. В грудні 2023 року Туреччина запустила в серійне виробництво далекобійні ЗРК SİPER. Подейкують, що прогресс у розбробці цих ЗРК Туреччиною було здобуто за рахунок запозичення технологій російського С-400, що є цілком ймовірним. Окрім того, США погодили прожад 49 винищувачів F-35 Греції в замін початку передачі радянських систем ППО Україні. Захід зацікавлений в підтримці парітету між Грецією та Туреччиною, дозвіл на продаж F-35 Туреччині разом із послабленням турецького ППО є таким напрямом двосторонньої співпраці, який Штати або ж Британія будуть готові продовжувати обговорювати і надалі. Це логічний і прогнозований напрям роботи їх дипломатії, який усвідомлюють в РФ.

Якщо допустити, що Туреччина таки погодилась на американську пропозицію і знехтувала занепокоєннями росіян, то це було б досить непоганим посиленням можливостей української ППО. Аргументи про неможливість обслуговування і нестачу боєкомплекту не є релевантними. Перепідготовку екіпажів С-300 на С-400 можна провести відносно швидко. Більш того, ЗСУ мають позитивний досвід використання трофейних російських ЗРК, тих же Панцир-С1. Щодо питання обслуговування та боєкомплекту – важливим є те, що це додаткові системи, вони будуть передані з певною кількістю боєкомплекту і зможуть зробити свій позитивний внесок з тою кількістю ракет, з якою її передадуть (якщо передадуть). Це потенційний ресурс, який може посилити наші можливості навіть з обмеженням по кількості ракет та запчастин. Краще мати ЗРК з обмеженим боєкомплектом, ніж не мати взагалі, особливо країні, яка кожного дня знаходиться під постійними атаками ракет і БПЛА по військовій і цивільній інфраструктурі.