Блог | Чому Росія почала вдавати з себе слабкого

З першого дня вторгнення Росія ніяк не може визначитися, з ким вона воює. Офіційні речники Кремля постійно змінюють опис реальності. За одним підходом, Москва воює з Україною. За іншим — Росія воює з колективним Заходом, а Україна — це лише вістря ворожого списа, пише Павло Казарін для Slawa.tv.

Ця шизофренія не нова. Подібне роздвоєння почалося ще у 2014 році — і відтоді незмінно супроводжує риторику російських спікерів. Причина такої поведінки досить очевидна. Усі ці роки Росія бореться за право вважати себе слабкою. Річ у тім, що співчуття слабкому — це частина універсального етичного підходу.

Суспільство в будь-якій країні нерідко стає на бік тих, чия моральна величина обернено пропорційна фізичній. Ми співчуваємо Давиду, а не Голіафу. Спартанцям, а не персам. Фінській піхоті, а не танковим дивізіям Сталіна. Слабкий може розраховувати на моральну підтримку за замовчуванням, тому що битися проти значно більших сил супротивника — це завжди торжество духу над обставинами.

З першого дня російської агресії у 2014 році прапор слабкого дістався Україні. І з першого дня агресії Росія намагалася відібрати цей прапор у Києва. Коли на першому етапі війни Москва заявляла, що не є стороною конфлікту на Донбасі, це, зокрема, було елементом боротьби за етику. За право транслювати той етап війни як битву українського дракона з донецько-луганським Ланселотом.

Правда була незручною і небезпечною для Москви, тому що вона підтверджувала, що не український Голіаф бореться з донецько-луганським Давидом, а, навпаки, — триста українських спартанців тримають оборону біля Фермопіл проти армії Ксеркса з двоголовими орлами на прапорах.

А потім сталося повномасштабне вторгнення.

І тепер Москва намагається представити війну не як битву великої Росії проти маленької України, а як епічну битву "русского міра" проти "західного". Як героїчний опір обложеної російської фортеці, яку хочуть взяти штурмом ліберальні щупальця світового гегемона. Як спробу російської цивілізації протистояти "англосаксам" у рамках кампанії на захист традиційних цінностей і права на багатополярний світ.

Останні 12 років Росія веде агресивну війну. Вбиває громадян сусідньої країни. Захоплює чужу територію. Створює рукотворні гуманітарні катастрофи. І при цьому намагається зберегти за собою хоч якийсь етичний фундамент. Намагається вдавати "слабку сторону конфлікту", адже тому, хто захищається, дозволяється більше, ніж тому, хто нападає.,,

Вдавати слабкого — означає отримати індульгенцію на порушення правил.

Росія потрапляє в класичну пастку автократій. Усі вони прагнуть видавати себе за слабких і переслідуваних. Усі вони хочуть отримати в результаті символічне право на жорстокість. Тому навіть боротьба з інакодумством у тому ж Радянському Союзі призводила до того, що до таборів відправляли агентів "японської" та "британської" розвідок.

Бо одна справа, коли твоя держава — це Левіафан, що мучить своїх власних громадян за надуманими звинуваченнями, і зовсім інша — коли вона протистоїть чужим Левіафанам, які бажають її ослабити й розтерзати.

Адресат нинішніх російських спроб — той самий глобальний Південь, про який так полюбляють розмірковувати в Кремлі. Усі ті, хто звик насторожено ставитися до Європи й трактувати її підтримку якоїсь країни як привід для недовірливого примруження очей.

Москва намагається оточити себе символічною легендою, яку купуватимуть усі ті, хто не стежить пильно за подіями на європейському континенті. У надії, що ця легенда подарує їй співчуття, символічний капітал і допомогу в обході санкцій.,,

При цьому ця сама російська легенда війни не дозволяє Москві досягти головного. Локалізації своєї війни проти України.

Щоразу, коли Кремль заявляє, що воює із Заходом, це чують на Заході. Кожен вислів про "англосаксів" та підступність Європи неминуче потрапляє у заголовки європейських ЗМІ. Європа неоднорідна — і поки Польща та країни Балтії приречені напружено вдивлятися в російські спроби завоювати Україну, на континенті залишаються країни, географія яких дозволяє їм приділяти цій війні значно менше уваги.

Але заяви Москви раз по раз включають їх у той контур, частиною якого вони, можливо, не хотіли б себе бачити.

Росія раз за разом оголошує Європі, що війна, яку вона розв’язала, ведеться проти Європи. Що Україна — лише один із фронтів протистояння, але можливі й інші. Що дрони над європейськими країнами – це не випадковість, а майбутня закономірність. Що в той момент, коли Україна ослабне — може настати черга інших європейських країн. І в результаті всіх цих натяків у Європи немає жодного приводу послаблювати Україну.

Перемогти слабкого — неважко. Протистояти сильному — незрівнянно почесніше. Чим гіршою буде ситуація на фронті для Москви, тим частіше ми чутимемо від Кремля про те, що удари по Росії завдає не Україна, а Захід. Найгірший сценарій для Російської Федерації — це програти війну завідомо слабшому супернику. І в 2026 році цей сценарій вже не виглядає настільки неймовірним.