Генерал Маломуж: Бахмут зводить Путіна з розуму, для нього настав момент істини. Інтерв'ю

Той факт, що російська окупаційна армія протягом багатьох місяців не може взяти невелике місто Бахмут, а також інші населені пункти, незважаючи на те, що туди кинуті найкращі сили ворога, фактично зводить з розуму кремлівського диктатора Володимира Путіна. Він не може повірити, що таке можливе. З моменту повномасштабного вторгнення він 17 разів змінював генералів, відповідальних за український фронт, але результат залишився незмінним.

Фактично Бахмут став моментом істини для Путіна. Диктатор все ще робить ставку на нові резерви, але віри у своїх генералів і віри у перемогу в Україні він уже не має. Таку думку в ексклюзивному інтерв'ю OBOZREVATEL висловив керівник Служби зовнішньої розвідки України у 2005-2010 роках, генерал армії Микола Маломуж.

– В Інституті вивчення війни підрахували, що з моменту повномасштабного вторгнення Путін змінював командувачів окупаційних військ в Україні 17 разів. Чи вважаєте ви це ознакою того, що диктатор за будь-яку ціну намагається змінити ситуацію на фронті, яка розвивається явно не на його користь? На що ще може піти зневірений агресор напередодні контрнаступу української армії?

– Путін уже в перші дні після вторгнення зрозумів, що не може вирішити стратегічних завдань щодо окупації всієї території України, тож почав змінювати концепцію війни. Сказав, що йому важливо провести перший етап спецоперації, захопити Донецьку, Луганську область і південь України. Тобто він змістив основні завдання цього регіону.

Але це сталося через дуже серйозні провали. Він змінив командувачів військ буквально за місяць після вторгнення, вважаючи, що вони неефективно спрацювали, хоча, звісно, винен тільки він сам. Сам Путін розпочав агресію, не прорахувавши наслідків не лише для України, а й для себе та свого режиму.

Пізніше він зазнав поразки практично на кожному напрямку – Харків, Херсон, Донбас загалом, який він намагався захопити 17 разів, постійно переносячи терміни та формуючи під це команду. Потім почалася низка зміни командувачів напрямками, командувачів армією та керівництва міністерства оборони РФ.

Протягом останніх трьох тижнів Путін неодноразово заявляв і Шойгу, і Герасимову, що якщо Бахмут, Авдіївка, Вугледар, Мар'їнка, Лиман не будуть захоплені, якщо не буде відкрито рух на Краматорськ і Слов'янськ, будуть проведені не тільки кадрові перестановки, а й винні будуть притягнуті до кримінальної відповідальності.

Тому всі сили кидалися на цей напрямок, піднімалися останні професійні частини повітряно-десантних військ, десантно-штурмових бригад та морської піхоти, навіть знайшли формат спільних дій із "вагнерівцями" Пригожина.

За нашими даними, у цій ситуації Путін не може повірити, що Росія не здатна взяти таке маленьке місто, як Бахмут, незважаючи на те, що сюди кинуті всі сили. Він перебуває у стані розгубленості, думаю, незабаром настане стан прострації. Ті командувачі, які взяли на себе функцію провести якусь операцію, фактично дискредитували себе.

Продовжують стояти Авдіївка, Лиман. Бахмут для нас – символ стійкості, а для Путіна він – момент істини у плані можливих перемог та захоплення територій. Він хотів би показати росіянам, що він досяг успіхів, бажано до 9 травня. Але внутрішній дискомфорт говорить про те, що Путін уже не впевнений ані в конкретних генералах, ані в перспективах великої війни, ані у своїй перемозі.

Тому він намагається створити більш глобальний формат підготовки військ, озброєння та техніки. Він намагається готувати нові резерви та формувати призовників та найманців, щоб рушити цими військами на територію нашої держави. Але перспектив Путін не бачить. Це вже момент відчаю, який йому все важче приховати.

Звільнення Мізінцева вказує на те, що це початок серйозних провалів не лише у кадровій політиці, а й у самій системі ведення війни. Можливо, Путін відчуває провали у своїй системі оборони. Тут грає роль психологічний чинник. У російського керівництва з'явився страх, що вони програють не тільки на окупованих територіях, а й у самій Росії.

Усі ці сигнали вказують на те, що Путін явно слабшає. Особисто він та його оточення.

– Несподівано для всіх Китай проголосував за резолюцію ООН, яка містить жорсткі формулювання щодо агресії Росії. З чим ви це пов'язуєте? Який вплив Китай може мати на війну в Україні?

– Іде геополітична гра великих гравців, вони формують майбутнє світу, новий світовий лад. Тож кожен відстоює свої інтереси. Західний світ формує підтримку України та перемогу над РФ. Звісно, тут однозначно проглядається конкуренція з Китаєм.

Щодо Китаю, то він намагається відігравати лідируючу роль уже в руслі світових процесів, звичайно, включно з питанням світової безпеки, зокрема ядерної. Він може стати або детонатором глобальної дестабілізації світу, або, навпаки, поразки Росії й формування нового світу на цивілізованих принципах. Китай намагається просувати цю модель самостійно.

Чому змінилася його позиція? Це сталося не на порожньому місці. З Китаєм проводилася велика оперативна робота, зокрема нашими представниками, які мали контакти з китайським керівництвом, із радниками Сі Цзіньпіна. Вони показували, якою може бути роль Китаю як миротворця, якими є перспективи співробітництва, особливо військового.

Так, Китай намагався грати на протиріччях Заходу щодо Росії, укладаючи певні угоди про стратегічне співробітництво. Але далі стало зрозуміло, що Росія намагається використати Китай у грі не лише проти України та Заходу, а й проти інтересів самого Китаю.

Було задіяно формулу, яку хотів просунути Путін. Зокрема, одним із головних завдань Путіна під час візиту Сі Цзіньпіна до Москви було ухвалення рішення про формування єдиного військово-політичного блоку з Китаєм. У такому разі Китай фактично став би на бік країни-агресора Росії.

Але раніше до відома керівництва Китаю по різних каналах було доведено, що подібна пропозиція Кремля буде спробою використовувати Китай у війні. У результаті Сі Цзіньпін наполіг на підписанні документа з РФ, в якому було сказано, що Китай не формує з Росією військово-політичний союз. Тобто вони не є союзниками у військовій сфері, тим більше в агресивній війні. Це був перший виграш і світу, і нашої країни.

Другий виграш у тому, що буквально за два дні після того, як Китай заявив, що він перешкоджатиме розповсюдженню ядерної зброї, як тактичної, так і стратегічної, Путін заявив про розміщення тактичного, а в перспективі, можливо, і стратегічного ядерного озброєння. Це був удар під дих Сі Цзіньпіну. І тут уже протверезіння було сильнішим.

А розмова Сі Цзіньпіна із Зеленським була знаком, що глава Китаю змінює позицію. Цьому сприяла велика дипломатична робота, а також "робота" самого Путіна, який намагався нагнути Сі Цзіньпіна, відразу порушивши принципи, які були узгоджені під час візиту глави Китаю до Росії. Вінець цієї роботи – останнє голосування Китаю в ООН.

За Китаєм послідувала і Індія. Тому альтернативи щодо Росії практично немає. П'ять країн, які підтримали Росію, фактично є ізгоями.