Мельник: Путін починає гру нижче порога війни. У чому небезпека. Інтерв’ю

Останніми днями пролунало одразу кілька заяв про те, що країна-окупант Росія може розширити агресію на країни Європи, зокрема, на Польщу, країни Балтії чи Швецію, а також остаточно поглинути Білорусь. До ультиматумів глави Кремля Володимира Путіна на Заході прислухаються, адже іноді вони реалізуються, як це було, наприклад, із широкомасштабним вторгненням в Україну: наприкінці 2021 року пролунав ультиматум, а вже за кілька місяців у нашу країну увійшли регулярні окупаційні війська.

Країни Європи, що не є членами НАТО, сьогодні перебувають у досить небезпечній ситуації, адже легендарна стаття 5 Вашингтонського договору на них не поширюється. Сьогодні ймовірність того, що Путін піде на нову військову авантюру, дорівнює нулю, адже його армія втратила наступальний потенціал. Але в нього залишається можливість вчиняти диверсії в Європі, діяти "нижче порогу війни", коли та чи інша країна-жертва агресії матиме визначати, чи була провокація достатньою, щоб розпочинати збройне протистояння з Росією. Таку думку в ексклюзивному інтерв'ю OBOZREVATEL висловив співдиректор програм зовнішньої політики, координатор міжнародних проєктів Центру Разумкова, військовий експерт Олексій Мельник.

– Ексвіцепрезидент США Майк Пенс заявив: якщо Росія захопить Україну, вона перетне кордон однієї з країн НАТО. Це може бути Польща, Естонія, Латвія чи Литва. Водночас у Швеції не виключили, що для цієї країни існує низка загроз, зокрема, з боку Росії. А канцлер Німеччини Олаф Шольц зауважив, що Путін може захотіти захопити сусідні країни, зокрема Білорусь. Як ви вважаєте, що змінилося за останній час? Чому такі заяви почали озвучуватися саме зараз?

– Дозвольте не погодитись із висновком про те, що щось змінилося буквально зараз. Тому що цей процес підвищення ставок, ескалації, зменшення рівня довіри розпочався дуже давно. Можна згадати сумнозвісну промову Путіна на Мюнхенській безпековій конференції 2007 року. Якщо брати стратегічний момент, то це початок широкомасштабного вторгнення, якому передували ультиматуми з боку Росії. Зокрема, ці ультиматуми були й на адресу євроатлантичної спільноти.

Я б вважав за точку відліку грудень 2021 року і, звичайно, лютий 2022 року як реалізація цих погроз. Тоді Путін говорив про те, що якщо Захід не сприйме їхні "вигідні пропозиції", а по суті ультиматуми, вони готові вживати "заходи військово-технічного характеру".

При тому, що Росія досить часто блефує, світ не може просто ігнорувати ці погрози. У випадку нападу на Україну ми бачимо, що після ультиматуму Путін ухвалив рішення реалізувати ці погрози.

Що стосується зміни стратегічних підходів на рівні Євросоюзу, на рівні НАТО, на рівні окремих країн, то тут також наслідки тих подій, про які я сказав вище.

Швеція протягом довгого часу, понад двісті років, дотримувалася політики нейтралітету. Але були певні нюанси. Є непідтверджені дані про те, що під час Холодної війни у Швеції були таємні угоди з окремими країнами НАТО про те, як Швеція діятиме у разі широкомасштабної війни з Радянським Союзом чи з Варшавським договором. Отже, при тому, що офіційно Швеція декларувала свій нейтралітет, ще тоді вона визначалася, на якому боці буде у разі війни. Були певні гарантії як з боку Швеції, так і її партнерів.

Але приблизно починаючи в 2001 року Швеція поступово змінювала свою зовнішню політику та політику безпеки, яка визначилася на початок 2010-х років як політика солідарності. У щорічній заяві шведського парламенту був один абзац, який сформулював суть цієї політики. Якщо коротко, то він полягав у тому, що у разі нападу вона захищатиме себе та сподіватиметься на допомогу партнерів. Вона також не буде стояти осторонь, якщо хтось з її сусідів зазнає або техногенної катастрофи, або збройного нападу. По суті це вже була політична заява, яка була формальною відмовою від класичного нейтралітету, тобто невтручання і стояння осторонь.

Особливість сьогоднішнього моменту в тому, що країна, яка подала заявку на вступ до НАТО, але ще не отримала гарантій статті 5 Вашингтонського договору, перебуває в доволі вразливій ситуації. Так, є гарантії, які були надані окремими країнами Швеції та Фінляндії на певний період, але це не настільки повноцінні гарантії як для члена системи колективної безпеки, НАТО.

Очевидно, Швеція зрозуміла, що цей період є найбільш сприятливим для провокацій з боку Росії. На мій погляд, саме з цим пов’язана ця заява.

Щодо можливостей реалізації цієї загрози – Росія зараз втратила наступальний потенціал. Навіть проведення обмежених "спеціальних операцій" вже під великим питанням. Це і згортання російської активності в Сирії. Тим більше складно собі уявити, щоб Росія пішла на нову авантюру не кажу, що з НАТО, а навіть з однією європейською країною, Швецією.

Якщо ми не розглядаємо конвенційні, неядерні засоби збройної боротьби, то в Росії шансів немає. Головна небезпека можливих провокацій проти Швеції чи країн НАТО полягає в тому, що, найімовірніше, вони будуть, як то кажуть, нижче порогу війни. Тобто провокації, які по суті є порушенням суверенітету і територіальної цілісності – чи то на суходолі, чи в морському просторі, чи в повітряному, – але які дали жертві цих провокацій підстави для того, щоб дискутувати, чи є це приводом для застосування військової сили.

Наші партнери це чудово розуміють, є певні плани, як на це реагувати. Але повної впевненості в тому, що реакція буде миттєвою та адекватною, все одно немає.

Що стосується Білорусі, то, на мій погляд, питання захоплення цієї країни вже вирішене. Якщо зберігається сьогоднішня динаміка, якщо Лукашенко залишається при владі, то це лише питання глибини поглинання. Зокрема, стану рішення про розташування тактичної ядерної зброї на території Білорусі. Це по суті створення ще однієї російської військової бази. Це практична реалізація планів з поглинання Білорусі за допомогою військових засобів. Це не застосування сили як такої, але застосування військового інструменту для досягнення цієї цілі.

– Американський Інститут вивчення війни (ISW) припустив, що українська армія може тимчасово призупинити контрнаступ, який, власне, ще не розпочався на повну силу, аби переглянути тактику. Там також зауважили, що оперативні паузи є звичайною практикою під час масштабних наступальних дій. Чи згодні ви з такими оцінками?

– Звичайно, я погоджуюся. Окрім висновків Інституту вивчення війни, були також заяви, зроблені офіційними особами інших держав. Зараз усі намагаються дати оцінку тим подіям, які відбуваються.

Але, на мій погляд, багато хто припускається помилки в тому, щоб зараз робити якісь далекосяжні висновки. Те, що відбувається останніми двома тижнями, радше є діями тактичного рівня. Це атаки, контратаки. Але як така масштабна наступальна операція ще не розпочалась.

Ми можемо умовно казати, що вона розпочалася в тому сенсі, що триває підготовчий етап, а це також складова цієї операції. Але основні сили не були введені в наступ. За окремими оцінками, на сьогодні задіяно не більш ніж 25% тих резервів, які Україна готувала протягом багатьох місяців для проведення масштабної наступальної операції.

Можливо, зараз дійсно буде оперативна пауза. Але це не є підставою стверджувати, що Україна зупиняє контрнаступ. Я погоджуюсь з тим, що оперативна пауза – це абсолютно нормально. Якщо звертатися до класиків, то можна виграти битву, можна виграти кілька битв, але програти війни. І це саме те застереження, яким, очевидно, керується наше вище військове командування.

Усі ці російські байки про те, що Україні начебто потрібно продемонструвати Заходу якийсь успіх – це все для російської публіки. Якщо ми спробуємо визначити для себе критерії успіху цього наступу, то на сьогодні однозначно можна говорити, що успіх вже є в тому, що Україна перехопила та утримує стратегічну ініціативу. Росія зараз перебуває в глибокій обороні. Те, що проводяться якісь контратаки, все одно не змінює ситуації.

Далі успіх наступальної операції вимірюється з огляду на те, наскільки він наблизить нас до досягнення головної цілі – перемоги України в цій війні. Звільнення 10-20 населених пунктів чи кількох сотень квадратних кілометрів – це важливо, але питання, яке постійно стоїть перед нашим військовим, військово-політичним керівництвом, – чи це наближає нас до перемоги, чи це, не дай бог, може підірвати наші спроможності для того, щоб далі розвивати наступ і рухатися в напрямку до головної мети.