Він пройшов запеклі бої під Бахмутом, у Часому Яру та під Куп'янськом. Ховає своє обличчя, бо працював у глибокому тилу ворога. Про специфіку ведення бойових дій на мінусі, про те, як росіяни змінюють тактику ведення бойових дій і якою має бути перемога України, військовослужбовець спецпідрозділу ГУР МО України "Артан" з позивним "Дракон" розповів в ексклюзивному інтерв'ю каналу OBOZ.UA.
Як тільки почалося повномасштабне вторгнення збройних сил Росії, одразу пішов у військкомат. Мене взяли, і я потрапив у 80-ту десантно-штурмову бригаду, з якої вже далі пройшов свій бойовий шлях у Херсонській, Миколаївській, Донецькій і Харківській областях. Тут ще важливо, що до цього я служив в армії.
Коли росіяни заходили колонами на Миколаївщину, ми приймали бій у Вознесенську. Ми підготували оборону міста силами батальйону, зайняли вогневі позиції, замінували мости і були готові зустрічати ворога. Як тільки буквально на підступах до міста колона почала заходити в місто, відразу зав'язався достатньо жорсткий бій. Він тривав досить довго, і росіяни тоді зазнали дуже великих втрат: у них декілька десятків одиниць техніки тоді згоріло. Частину нам вдалося "затрофеїти".
Пізніше в Донецькій області ми тримали оборону в селі Берестове. Там була вкрай напружена ситуація. Ми тоді не давали росіянам зайняти трасу, яка вела до Сєверодонецька. Постійний бій тривав близько 10 днів. Особового складу в нас було близько одної роти, але хлопці героїчно тримали позиції.
Противник дуже часто використовує заборонену зброю: наприклад, хімічну. Він застосовує гази, які закидує нашій піхоті в бліндажі та підвали. Зокрема, використовує для цього дрони, тим самим викурюючи нашу піхоту, яка змушена покидати свої позиції.
Загалом вони змінюють підходи. Якщо у Бахмуті використовувалася тактика м'ясних штурмів – вони закидували нас великою кількістю людей і за рахунок цього просувалися в міських забудовах, то цього разу вони вже теж змінили свою тактику. Зараз вони почали більше користуватися тактикою малих груп, де наприклад одна-дві броньовані машини стараються прорватися скрізь нашу оборону, проїхати наші мінні загородження та фортифікації, заїхати в місто і спішити піхоту. Після цього вже малими групами намагаються закріпитися й утримувати там позиції.
Якщо порівнювати бої за Бахмут і Часів Яр, то під Бахмутом було трохи легше. Не було такої кількості FPV-дронів. Також у них зараз збільшується кількість розвідувальних дронів, що ускладнює пересування та логістику. Треба розуміти, що вони теж, як і ми, навчаються.
Насправді, для того щоб вступити в підрозділ, не потрібно якихось унікальних навичок, а потрібне бажання та мотивація захищати свою землю. Усі проходять навчання, всіх тренують. У нас є свій інструкторський склад, який повністю за два місяці готує бійців за стандартами нашого підрозділу. Готує як психологічно, так і фізично. Молоді бійці, які ще не були в гарячих точках, втягуються у завдання поступово. Скажімо, їх відразу не кидають у бій, а потроху дають набратися досвіду.
Чи є якісь надскладні фізичні завдання чи вправи? У нас таких тестів нема. Але кожного дня ми тренуємося, тому що здоров'я вкрай важливе. І чим більше ти натренований, тим більше в тебе буде шансів у критичний момент зберегти своє життя.
Підтримка побратимів дуже важлива. Ми у підрозділі – одна велика сім'я. Ми завжди стараємося один одному допомогти як на полі бою, так і на ротаціях. Завжди підтримуємо контакт, спілкуємося.
Я спокійно можу висловити свою думку командиру. Він мене вислухає і, можливо, врахує якісь мої зауваження. Нема такого, щоб не допомогли, якщо хтось з хлопців потрапив у якусь халепу.
Я брав участь у трьох таких операціях. Вони є дещо складнішими за звичайні. Робиться комплексне планування на рівні не лише нашого підрозділу, але і департаментів. Ми всі готуємося: вивчаємо місцевість, маршрути нашого руху, аналізуємо будь-які ситуації, які можуть статися, відпрацьовуємо кожен наш рух, розробляємо запасний план.
Зокрема, у нас була доволі складна операція – дуже замінована територія, по якій потрібно було пересуватися за допомогою наших інженерів. Там вдалось зробити стежку завширшки, напевно, 50 сантиметрів, а довжина її була близько 2,5 км та проходила вона через ліс. Як тільки десь з неї сходиш, ти підриваєшся і втрачаєш ногу.
Ми нашою групою близько 20 осіб вирушили цією стежкою. Це було доволі непросто: постійно траплялися прильоти артилерії, і ти не можеш сховатись. Але нам вдалося успішно пройти: за дві години ми по ній дісталися до потрібного населеного пункту та закріпилися.
Ми пробули там близько півтори-двох діб, дочекалися противника і влаштували засідку. І от під'їхала машина противника, який взагалі не уявляв, що ми уже біля нього. Ми зробили з цієї машини решето: там не вижив ніхто. Окрім собаки. Як він вижив, не знаю. Це, напевно, був його день, адже навколо все було простріляне, все було в дірках.
І хоча переважно ми працюємо вночі, на останній операції нам доводилось іти пішки в день близько 4 км місцями по відкритій місцевості. Там пильнували російські розвідувальні дрони. І врешті до нас прилетів FPV-дрон. Нам довелося сховатися в зарослі, і хоча він хотів нас уразити, але, благо, зачепився за гілки і впав. Далі ми буквально пройшли ще метрів 500 – і знову FPV-дрон. Ми знову сховалися в лісок, і він знову зачепився і якимось чудом не вибухнув: не спрацювала бойова частина. Ми змогли пройти мінне поле і врешті виконати наше завдання, після чого успішно вийти усією групою.
Чи страшно працювати в тилу? Деколи страх допомагає тобі вижити. Але саме в тилу у ворога не так і страшно. Просто з'являється більше проблем. Так, у разі якихось поранень евакуацію особового складу проводити значно складніше. Але для мене головний проблемний момент – погодні умови. Найважче працювати, наприклад, коли на вулиці спека влітку, чи взимку, коли лютий мороз, чи навесні, коли йдеш по коліно в багнюці.
У Часовому Ярі склалася така ситуація: за кількістю ворог переважав, їх було близько 10 осіб. Вони змогли зайняти підвал у будинку. Тоді як наших бійців-розвідників було шестеро. Але після розмови з ними протягом декількох хвилин ворожі бійці вирішили здатися в полон. Один з них, щоправда, застрелився, але інші вирішили здатись у полон і тим самим зберегли своє життя. Справа в тому, що вони почули, хто тут стоїть, і вирішили не випробувати свою долю.
Мені вдавалося особисто брати в полон росіян. Найбільше – п’ять осіб за раз. Коли вони здаються, то одразу просять їх не убивати. Хоча особливої жаги їх вбивати вже немає. Найчастіше на момент здачі в полон вони викидають зброю. І у всіх у них як завжди одна історія про те, що їх примусово забрали тощо.
Тоді я абсолютно не чекав, що щось станеться. Ми просто розмовляли, я сидів на бруствері окопу. А далі секунда – і я вже лежу в окопі, з рота йде кров. Дивлюсь на свою праву руку і не можу нею поворухнути.
На щастя, поруч були хлопці, які дуже швидко допомогли мені, провели евакуацію, а наші медики надали допомогу.
А взагалі ситуацій, коли можеш загинути, багато. Буквально на одному виході, на одному бойовому завданні, може бути кілька разів, коли стається ворожий приліт і снаряд падає за кілька метрів від тебе. І тебе дивом не зачіпає, бо ти встиг впасти або сховатися за стіну чи просто встиг пригнутися.
Що дратує, так це поведінка людей, нашого суспільства. Мені здається, що воно не завжди розуміє, на які жертви йдуть солдати і командири. У кого є знайомі, які перебувають на війні, ті розуміють ситуацію. Себе в чомусь стримують, обмежують. Вони розуміють, що не потрібно викладати якісь свої посиденьки з нічних клубів в Instagram чи якісь інші соціальні мережі.
Зрозуміло, що всі чоловіки воювати не можуть. Потрібно якось забезпечувати тил, і це теж дуже велика робота.
Що стосується тих чоловіків, які виїхали за кордон під час повномасштабного вторгнення, я думаю, це їхній особистий вибір. У мене дуже багато є знайомих товаришів, які повернулися з Польщі, Німеччини, – і вже загинули. Вони з перших днів брали участь у захисті нашої країни, і за це їм велика шана.
Що ж до тих чоловіків, які незаконно перетнули кордон, то, можливо, вони колись повернуться. Яке до них буде ставлення? Мабуть, нейтральне. Що до ухилянтів, які ховаються вдома і не виходять з будинку місяцями, сидять, зачинившись у квартирі, для того щоб, не дай Бог, не вручили повістку, то я до них ставлюся максимально негативно. Якщо ти вже тут лишаєшся, ти здоровий і в тебе нема якихось законних там підстав на відстрочку, прийди в ЗСУ. Ти можеш обрати свій підрозділ. Тим паче, зараз є дуже багато різних родів військ – ті ж самі безпілотні апарати, артилерія – можна вибрати будь-що, що тобі подобається і в чому ти себе бачиш. Не обов'язково відразу йти кудись у штурмові бригади. Сидіти вдома і чекати, поки до тебе прийдуть росіяни та силоміць мобілізують? Я вважаю, що це зовсім неправильно.
Кожен українець має готуватися до служби в армії. І жінки – так само. На мою думку, у нас структура армії повинна десь плюс-мінус бути такою самою, як у Південній Кореї чи Ізраїлі, де жінки теж обов'язково проходять військову службу.
Так, напевно, строкова служба, яка тривала півтора-два роки, не потрібна. Можливо, можна буде і за пів року навчити бійця, його натренувати правильно користуватися зброєю. Раз на рік ці навички їм треба нагадувати. Зараз у нас така ситуація, що навіть якщо ця війна закінчиться, ніхто не дасть гарантію, що через 10-15 років вона не почнеться знову. І якщо наше населення вже матиме певні навички, буде легше відбивати атаки ворога.
Для мене перемога – вихід на всі наші кордони 1991-го року, український Крим та всі наші області. Також це вступ до НАТО та певні гарантії того, що це не повториться. Перемогою для мене буде, коли всі наші бійці і воїни зможуть повернутися додому до своїх родин. Це саме стосується біженців, які зможуть повернутися до своїх домівок.
І, звичайно, відновлення всіх цих територій. Я думаю, це займе кілька десятків років. Йдеться про розмінування, щоб наші землі стали придатними для життя.
Я мрію, щоб якнайшвидше настала наша перемога, я міг повернутися додому, бути зі своєю родиною, своєю дівчиною, можливо, зробити їй пропозицію і одружитись. Зараз на це часу просто немає.