"Ми плакали, молилися і просто їхали, не знаючи куди". Історія українки з Ірпеня у Британії

Українка Оксана, мати чотирьох дітей з міста Ірпінь під Києвом, пережила російську окупацію. Про ті жахливі 10 днів, проведені у підвалі, вона й досі не може згадувати без сліз. Жінка втратила свій бізнес, її рідні через ворожі обстріли позбулися житла. Заради дітей – молодшій дівчинці на момент широкомасштабного вторгнення було усього 1,5 роки – Оксана та її чоловік ухвалили рішення про виїзд з України.

Родина виїжджала з рідного містечка, не маючи жодного уявлення про те, що чекає на них на чужині. На щастя, скрізь, куди їх приводила доля – спочатку в Польщі, а потім у Великій Британії, – їм не бракувало підтримки і допомоги. Наразі Оксана з сім’єю має в новій країні досить влаштоване життя. Чи повернеться вона колись на Батьківщину?

Своєю історією порятунку, переїзду до чужої країни та адаптації в новому середовищі Оксана поділилася із OBOZ.UA.

Десять днів у підвалі в окупації: залишалося лише плакати і молитися

Про події тих перших днів повномасштабного вторгнення, коли рідний Ірпінь опинився під російською окупацією, Оксана й досі не може розповідати без сліз. "Десять днів ми переховувалися від окупантів на цокольному поверсі власного будинку. Усього 22 людини – знайомі, родичі, 11 дітей і 11 дорослих. Ми думали, що це найбезпечніше місце".

Будинок Оксани дивом вцілів, коли усі сусідні будинки по периметру були зруйновані. "Нас бомбили, все це було чутно і видно. Заправка, що була недалеко від нас, згоріла. Будинок брата в Бучі розбомбили, будинок батьків теж. Щовечора ми плакали, молилися і говорили один одному: "Завтра вранці вирішимо, що робити далі". У деяких з них були родичі за кордоном, зокрема у Польщі, Італії та Німеччині, які телефонували і пропонували допомогу, але остаточне рішення про виїзд було ухвалено пізніше.

"Ми думали: з нами чоловіки, ми в підвалі, ми в безпеці. Але, коли росіяни почали діставати з підвалів чоловіків і ґвалтувати жінок, ми зрозуміли, що небезпека щодня стає все більшою". Останньою краплею був дзвінок батька невістки Оксани, що жив у Бучі. "Його взяли в полон і дозволили зробити один дзвінок. Він подзвонив доньці і сказав: "Тікайте".

Остаточне рішення про виїзд ухвалив чоловік Оксани. Згодом усі переконалися, що таким чином вони фактично врятували свої життя.

"Той шлях, яким ми їхали, був усіяний трупами і згорівшими машинами. Я бачила відео саме того шляху, де розстріляли багатьох ірпінчан, і всі, хто був з нами у підвалі, дякують моєму чоловіку за те, що він прийняв за всіх це важливе рішення тікати, адже ніхто не хотів брати на себе відповідальність за всіх".

Усі 22 людини виїхали з Ірпеня разом. Родина мала дві собаки, великого ретривера довелося залишили. Для нього просто не вистачило місця, було лише чотири машини на всіх. Як згодом дізналася Оксана, окупанти вбили пса.

"Ми приклеїли до вікон машин великі написи "діти" і просто поїхали. Ми не розуміли, куди їхати. Ми просто їхали. Особливо моторошний момент був, коли ми летіли на швидкості 220, а мій чоловік давав інструктаж 16-річному сину: "Якщо в мене попадуть, тримай кермо і спасай дівчат", тобто мене і двох доньок", – згадує ті страшні події Оксана.

"У Польщі діти тиждень відсипалися, а ми одразу почали шукати роботу"

Після перетину кордону з Польщею група з 22 осіб розділилася. На території України залишилися чоловіки призовного віку, які не мали права виїжджати з країни. Чоловік Оксани таке право мав, бо був батьком трьох неповнолітніх дітей.

"Нам зняли будинок. Невеликий як для 9 чоловік, двокімнатний, але це було найкраще місце після підвалу. Діти відсипалися цілий тиждень, а ми, дорослі, побігли бігом шукати роботу. Пішли на ярмарок вакансій – за тиждень ми вже працювали в ресторані та допомагали в готелі, який будували для українців. А за два місяці мене навіть поставили працювати баристою".

У містечку поблизу протоки Ла-Манш українці вирішили не сидіти на шиї в держави

Чому родина вирішила рушити далі, до Великої Британії? Заради дітей, розповіла Оксана. "Мій середній син, який дуже гарно вчиться, мав мрію навчатися в Англії. До вторгнення ми усвідомлювали, що такої фінансової можливості у нас немає. Але, коли вже ми були в Польщі, знайома з Києва надіслала мені інформацію про те, що є програма для українців у Великій Британії. Водночас моєю мрією завжди було гарно вивчити англійську мову. Наразі мій рівень англійської трохи вищий за середній. І я подумала, чому б не спробувати".

Наразі вся родина, включно із старшим сином, батьками Оксани та собакою, живе у Британії в невеличкому містечку біля моря на південь від Лондону. "Чому я обирала курортне містечко біля моря? Бо ми думали, що ми тут на два місяці – і додому. Ми з Польщі навіть не перевозили теплі речі, бо були впевнені, що все це швидко закінчиться", – зізналася жінка.

Проте і тут, у Британії, вона не хотіла сидіти на державних виплатах і також одразу розпочала пошуки роботи. Вже понад рік Оксана працює в коледжі на посаді general assistant – наглядач для студентів-міжнародників. "Які мої завдання? Наприклад, якщо дитині стало погано вночі, я маю везти її до шпиталю, бо я за кермом, я маю автівку. В мої обов’язки входить також приготування вечері для студентів. Є й паперові справи. Це хороша робота. Багато українських дівчат залишилися на прибиранні через незнання мови".

Старший і середній сини Оксани також другий рік поспіль працюють у Британії. "Старший – баристою, одночасно навчається у Лондонському університеті. Середній гарно склав іспити, був одним з найкращих учнів у коледжі. Обидва взяли кредити на навчання".

Батьки Оксани переїхали до Британії трохи згодом, передусім через великі проблеми із здоров’ям. "Я привезла маму. В неї був рак вісім років тому, трапився рецидив, пішли метастази у легені. Їй призначили лікування, яке щомісяця коштує 1200 фунтів. Довелося пройти дуже великий шлях з подолання бюрократії, ми зробили додаткові обстеження. Нам призначили ті самі ліки, що й в Україні, але все безкоштовно завдяки державній програмі підтримки українців".

На чужині Оксана не забуває підтримувати зв’язки зі співвітчизниками та навіть разом з дівчатами з України створила у містечку український хор. "Тут велика українська громада, люди з різних куточків України. Ми вже другий рік співаємо за донати, а всі донати відправляємо на фронт – більше ніж на 14 тисяч фунтів закуплено і відправлено турнікетів для наших хлопців".

"Я повернуся піднімати Україну"

Здавалося б, життя Оксани та її родини налагоджене, усі небезпеки та проблеми позаду. Отже, повертатися в Україну сенсу немає?

"Ще принаймні рік ми будемо тут, бо в Україні наш бізнес закрився. За що я буду годувати родину, за що жити? Лікування мами я теж фінансово не витягну. Але згодом, якщо діти не захочуть повертатися в Україну, я все одно буду вертатися. Я хочу по максимуму взяти в Британії мову, отримати сертифікати і з цими знаннями приїхати в Україну, знайти нормальну роботу – можливо, вже не в бізнесі, а в іншій сфері – і піднімати країну".