Блог | Міжнародні правозахисники стали непридатними в умовах справжньої війни

Регулярні скандали із "правозахисниками", особливо міжнародними, давно стали частиною українського політичного ландшафту. А з початком повномасштабної російської агресії їхня некомпетентність та іноді відверта ворожість Україні стала очевидною. Однак справа тут не в начебто російських агентах в керівництві чи російських грошах у статутних фондах. Проблема значно глибша – вона в тому, що сучасні міжнародні правозахисні організації в принципі непридатні для роботи в умовах справжньої війни.

Ні, вплив російських агентів та російських грошей я не заперечую. Однак все не так просто, і навіть відставка керівництва Amnesty International не врятує справу. Суть проблеми полягає у невідповідності самих структур та їхніх цінностей викликам міждержавної війни. Якщо дуже коротко: перші зсередини підточують "закони бюрократії", другі – розсинхронізація з реаліями 21 століття.

Тепер детальніше. Закон Сиріла Паркінсона невблаганний: штати бюрократів зростають на 5-7% щорічно, навіть якщо обсяг роботи не збільшується. Йому вторить "залізний закон бюрократії" Джері Пурнеля: "У будь-якій бюрократичній системі ті, хто працює на благо самої бюрократії, завжди захоплюють владу. Ті, хто виконує завдання, заради яких бюрократія й існує, роблять все менше та менше роботи, а іноді й зникають повністю". Нарешті, якийсь анонімний жартівник узагальнив: якщо в організації працює понад тисячу людей, то вона створює так багато внутрішньої роботи, що вже не потребує зв’язків із зовнішнім світом (додам – як і будь-якої продуктивної роботи взагалі).

Невже ви думаєте, що такі потужні та розгалужені організації, як Міжнародний комітет Червоного Хреста, Amnesty International чи Human Rights Watch якимсь дивом уникли дії цих бюрократичних законів? Та де там! В них лише на ставці – сотні й тисячі співробітників, мільйони волонтерів по всьому світу, оборот бюджетів – сотні мільйонів доларів. В цих умовах вести справжню правозахисну діяльність вкрай невигідно, набагато простіше й приємніше підтримувати стабільність структури та генеровані нею прибутки. І в цих умовах не так вже й важливо, хто очолює організацію: російський агент, прекраснодушний ідіот, тоталітарний лівак чи звичайний найнятий топменеджер, – результат буде приблизно однаковий. Ви нарікаєте на бездіяльність та імпотенцію ООН чи ОБСЄ – тут така сама історія. Державна бюрократія чи приватна – не важливо, хворіє вона на склероз та маразм однаково.

Це у найочевидніший спосіб продемонстрував останній скандал з АІ. Якщо вірити (вже колишній) очільниці української секції Оксані Покальчук, центральний орган самостійно уклав ганебний звіт про ЗСУ, не взявши до уваги заперечення фахівців з України. Охоче вірю, що саме так і було – бо так діяти набагато легше, ніж проводити справжнє дослідження проблеми.

Друга проблема не менш значуща. Штука в тім, що абсолютна більшість найвідоміших сучасних правозахисних корпорації виникли в дуже специфічних умовах Холодної війни, коли проблеми в західних суспільствах доволі сильно відрізнялися від нинішньої обстановки в Україні. Amnesty International з’явилася на світ 1961 року, Human Rights First – 1978-го, Human Rights Watch – 1978-го, сучасну назву отримала за десять років, Reporters Without Borders – 1985-го.

Той період характеризувався майже повною відсутністю регулярних воєн. По-перше, західний світ в буквальному сенсі спалив свої ресурси в горнилі Другої світової, а дехто, як-от Франція, допалили в колоніальних конфліктах. Завдання оборони повисли на плечах армій США. По-друге, під тиском Америки та Радянського Союзу європейці були змушені не просто об’єднувати, а нероздільно інтегрувати національні економіки, передовсім важку промисловість. Ну і по-третє, в 70-х роках в більшості європейських країн завершився демографічний перехід, і "бульбашка" молоді, придатної до великої війни, просто зникла (які війни, тут би пенсіонерів прогодувати – якраз починається міграція гастарбайтерів, покликаних виправити проблему нестачі робочих рук в Європі). Одним словом, пів століття майже повного миру. Міждержавного миру.

Однак всередині країн все було не так райдужно. Це часи "Червоних бригад" і NAR в Італії, RAF та "Революційних осередків" в Німеччині, організації "17 листопада" в Греції, "Прямої дії" і корсиканських сепаратистів у Франції, ЕТА в Іспанії та IRA в Ірландії – перманентних громадянських конфліктів і терору. Молоде покоління кинуло виклик батькам і зажадало справедливості тут і зараз. В США у цей же час – новий підйом Ку-клукс-клану та расові бунти в чорних передмістях. Про внутрішню жорстокість комуністичних режимів й згадувати зайве. І ось саме в такі часи та за таких умов і виникли усі ці міжнародні правозахисні організації.

Власне, ця обставина і визначила їхні цінності та похідні методи роботи. Якщо узагальнити – істини немає, є лише кілька правд, у кожного своя. Значить – діалог, значить – покаяння та примирення, значить – спільні проєкти на майбутнє. Я не беруся оцінювати, наскільки то все було ефективно кілька десятиліть тому, я лише хочу звернути увагу на найважливіше.

А саме, що більшість міжнародних правозахисних організацій виникли в умовах внутрішніх конфліктів у західному світі і їхній інструментарій був заточений саме під це.

А як тільки вони потрапляли в інші умови, передовсім класичних міждержавних воєн, вся їхня декларована безсторонність, небажання шукати винуватців, діалогічні методи виявлялися безпорадними, а то й шкідливими. Як-от нинішня спроба АІ взяти свідчення в людей, які знаходились у фільтраційних таборах та тюрмах на тимчасово окупованих Росією територіях.

Це було відомо давно. Ще 19 жовтня 2009 року почесний голова Human Rights Watch Роберт Бернштейн, який заснував цю організацію та керував нею протягом 20 років, виступив з її публічною критикою. Він написав: "Тепер ця організація все частіше відкидає важливу різницю між відкритими та закритими суспільствами. Ніде це не є очевиднішим, ніж у її роботі на Близькому Сході. Регіон переповнений авторитарними режимами із жахливими порушеннями прав людини. Проте в останні роки Human Rights Watch набагато більше засуджувала Ізраїль за порушення міжнародного права, ніж будь-яку іншу країну регіону".

Це ж треба було настільки зганьбитися у своїй діяльності, щоб почути таке від власного засновника! Замініть HRW на АІ, Близький Схід на Східну Європу, а Ізраїль – на Україну, і побачите, що проблема нікуди не поділася. Арабські диктатури, як і Росія, перешкоджають роботі правозахисників, а Ізраїль з Україною – ні. На "знак вдячності" саме останні частіше зазнають міжнародної критики.

По-хорошому, цим організаціям варто було б зрозуміти, що часи змінилися, і обставини також. Що міждержавні війни – це не внутрішні конфлікти. Що урівнювати агресора із жертвою – аморально і контрпродуктивно, бо умиротворення лише стимулює подальшу агресію. Що есесівець, який убиває підконвойного єврея в концтаборі, і єврей, який убиває есесівця-конвоїра, несуть не однакову відповідальність – і те ж справедливо і для російсько-української війни ("Ізоляція", Буча, Оленівка). Що сісти за стіл переговорів, нарешті, можна лише після завершення агресії, а не замість неї.

Все це можна зрозуміти – вірю, що інтелекту керівництва на це вистачило б – але цього не станеться. Причина була зазначена вище – тотальна бюрократизація. Набагато простіше продовжувати слідувати хибним лекалам та ховатися від критики за застарілими інструкціями, ніж спробувати щось змінити. А раптом грошей стане менше? А раптом чиєсь біле пальто забрудниться? Тому все і залишається по-старому.

Ось, власне, і все. Спроба влити нове вино (російсько-українську війну) у старі міхи (стандарти правозахисту у громадянських конфліктах 70-80-х років) призвели до закономірного результату. Старі міхи прорвалися, а нових постачальник не видасть, бо йому рік до пенсії залишився.

Тому перемога України у цій війні має стати приводом не лише для перезбірки на нових засад ООН, але й для перегляду принципів функціонування АІ та HRW.

Якщо до того часу ще залишиться, кому функціонувати.