Мова, церква, завершення війни: які червоні лінії українці ставлять Кремлю. Інтерв’ю з директором КМІС Грушецьким

Країна-агресор Росія висуває нові вимоги до України, зокрема щодо статусу російської мови та російської церкви. Натомість соціологічні дослідження доводять, що українці не готові на поступки ворогу, які фактично означатимуть втрату суверенітету. Понад 70% громадян нашої країни категорично відкидають план капітуляції. Порівняно з 2022 роком українське суспільство стало менш "романтизованим" і більш реалістично оцінює ситуацію, зокрема, можливі шляхи завершення війни.

Водночас вони не знають, як війна насправді завершиться. Проте їхні відповіді на запитання, які стосуються мобілізації в Україні, вселяють оптимізм. Більшість громадян усвідомлює, що ця війна екзистенційна, тобто така, від якої залежить саме існування держави Україна, тому готові долучитися до оборони країни.

Про ці та інші знакові результати соцопитувань у ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA розповів виконавчий директор Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) Антон Грушецький.

– Чи вивчав КМІС питання ставлення українців до останніх вимог країни-агресора Росії, зокрема щодо статусу російської мови і так званої канонічної церкви в Україні? Як українці ставляться до подібних речей?

– Спочатку про статус російської мови. У нас були опитування і в контексті ймовірних домовленостей з Росією, і загалом як українці ставляться до російської мови в Україні. Ми бачимо, що українці йдуть до внутрішнього консенсусу, який полягає у тому, що українська мова – єдина державна й офіційна. У нас є частина людей, які б хотіли бачити російську як офіційну в окремих регіонах, де більшість населення цього бажає, але таких людей меншість. І насправді навіть серед тих, хто згоден з цією тезою, багато хто не хоче бачити російську як офіційну у своєму регіоні.

Якщо ставити запитання щодо надання російській мові статусу офіційної як умови миру, то більшість українців будуть проти. Але питання у тому, як це буде сформульовано і зашито у пакет мирних домовленостей. Адже Україна працює над імплементацією Європейської хартії регіональних мов. Скажімо, так Україна гарантує, що у нас є вільне використання російської мови в побуті – що у нас фактично і так є. І цього достатньо. Якщо так, то українці будуть із цим згодні. Якщо це буде зашито у більш нейтральні формулювання, як загалом захист будь-якої мови меншини, то це може бути прийнято українцями.

Якщо йдеться саме про офіційний статус російської мови, тим паче про державний, то ситуація інша. Для більшості це червона лінія, тому що це посягання на суверенітет України й нав'язування того, що нам не властиво. До речі, бачили, як хитро російський диктатор Путін говорить про те, що Росія не вимагає офіційного статусу, а прагне скасування певних мовних законів і їхнього функціонування.

Але взагалі мовне питання дуже дратівливе, і тут Росія, звісно, буде намагатися по повній грати на внутрішніх розколах і старатися їх роздмухувати.

– Щодо церкви, напевно, ситуація дещо складніша?

– Так, складніша, але приблизно схожа. У нас насправді спостерігається довгостроковий тренд зниження довіри до церкви в цілому. Я не кажу про Українську православну церкву Московського патріархату, а загалом. Якщо ще 10-15 років тому церква як інституція була лідером довіри, то зараз, якщо ми ставимо запитання, чи довіряєте ви церкві, менше половини відповідають, що довіряють. Ми бачимо, що цей тренд йде на зниження, тому українці стають більш секуляризованими й менше бачать церкву у своєму житті.

Водночас все-таки є розрізнення УПЦ МП і ПЦУ в тому плані, що ПЦУ сприймається інакше. Знаєте, був колись жарт ще до створення ПЦУ: я атеїст, але атеїст Київського патріархату.

Певні маркери ідентичності залишаються, належність УПЦ МП до Росії визнається більшістю, але тут складніше у тому, що на запитання, якою має бути державна політика щодо УПЦ МП, більше як половина українців відповідає, що її взагалі треба повністю заборонити. Це близько ще 60%. Майже 15-20% вважають, що має бути встановлений державний нагляд за нею. Приблизно 15% – що мають розслідуватися лише окремі справи проти окремих правопорушників у церкві.

Але якщо це зашивати у мирні домовленості, то питання у тому, як це буде сформульовано. Якщо йдеться про загальну парасольку, що в Україні має вільно сповідуватися будь-яка релігія, яка не шкодить державним інтересам, не є підривною, не є філією певної закордонної спецслужби, то більшість українців із таким формулюванням може бути згодна.

Якщо йтиметься про певний привілейований статус УПЦ МП, то для більшості це також буде червона лінія, бо, як і у випадку з мовою, це буде прийматися як посягання на суверенітет України. У нас люди гостро реагують на те, що Україна має зберігати суверенітет в ухваленні власних рішень, до яких союзів приєднуватися, якою має бути мовно-культурна політика тощо. Наприклад, можливо, ми не хочемо самі вступати до НАТО, але це повинно бути нашим суверенним рішенням, а не нав'язаним. Це саме стосується і мови, і релігії.

– Як, зважаючи на заміри КМІС, українці сьогодні бачать шляхи завершення війни? Ми знаємо, що ще на початку широкомасштабного вторгнення 2022 року більшість схилялася до того, що Україна має воювати до повної деокупації українських територій. Як змінилися настрої?

– Це питання є предметом великої кількості маніпуляцій. На жаль, деякі соціологічні опитування зовсім некоректно інтерпретуються і поширюються в медіа. Якщо ви ставите запитання, як краще завершити війну – дипломатично чи воєнним шляхом, то більшість, звісно, обере варіант дипломатично, і ви можете написати: дипломатично, наприклад, шляхом компромісу. Дійсно, більшість українців обирає дипломатичний шлях, адже це означає врятувати життя.

У 2022 році був певний романтизм, який базувався на сподіваннях, що нарешті Європа, Сполучені Штати, Захід загалом усвідомили, що Росія є агресивною державою, що Україна зрештою отримує необхідну підтримку і ми зможемо звільнити всі окуповані території. Але зараз настав час цинізму і прагматизму.

Українці дивляться на це інакше. Що ми, в принципі, якщо наші партнери запровадять ефективні санкції проти Росії, що дійсно остаточно підірвуть її економіку, якщо нам нададуть всю необхідну зброю, яку ми потребуємо, то Україна може досягнути успіху. Але якщо ми цього не можемо отримати, треба бути більш прагматичними. До речі, у цих самих опитуваннях люди, які погоджувалися на шлях компромісів і дипломатії, коли їм ставили запитання про російську мову, російську церкву тощо, казали, що йдеться не про ці компроміси.

Я сказав би, що зараз більшість населення не бачить шляхів завершення війни. Тобто у нас є бажані шляхи, які можуть бути прийняті, але на запитання, коли завершиться війна, більшість людей або відповідають, що ми не знаємо, або називають довші терміни. Тобто немає очікування завершення війни найближчим часом.

Але щодо бажаних шляхів завершення, то ми бачимо, що план Європи-України може підтримати більше ніж половина українців. Це план, який включатиме заморожування нинішньої лінії фронту без передачі під контроль Росії жодних територій, які контролює Україна, без офіційного визнання окупованих територій російськими. Це також надійні гарантії безпеки, дійсно надійні, з перспективою членства України в Європейському Союзі, і, звісно, зі збереженням санкцій проти Росії.

Якщо говорити про те, що вимагає Росія, то абсолютна більшість українців, близько 70%, відкидає фактичний план капітуляції, який передбачає демілітаризацію України, передачу Донбасу під контроль Росії, офіційне визнання окремих територій російськими. У нас дійсно є близько 20%, які готові й на капітуляцію України, але більшість проти цих планів.

– Чи вивчав КМІС питання ставлення українців до мобілізації? Ви сказали, що більшість українців не хочуть капітуляції країни, але який відсоток громадян сьогодні готовий долучитися до оборони країни? Як українці ставляться до того, як сьогодні організовано процес мобілізації?

– Мабуть, мобілізація – це один із тих тематичних блоків, щодо якого ми часто ставимо запитання, але не публікуємо результатів, тому що це питання дуже складне. У нас немає єдиної цифри або двох цифр, які дозволили б якісно описати ситуацію.

З одного боку, якщо ми говоримо про справедливість мобілізації, то дійсно більшість людей визнають, що цей процес не є настільки справедливим, настільки нам хотілося б. Але це насправді очевидно, адже в усіх суспільствах в усі часи під час воєн мобілізація не була справедливим процесом, як би цього не хотіло суспільство.

Насправді близько 70% українців визнають, що ця війна екзистенційна і що Росія хоче або знищити українську націю, або здійснити фізичний геноцид українців. І це зменшує простір твоїх рішень. Якщо ти усвідомлюєш, що війна екзистенційна, то мобілізація, яка може не бути такою справедливою, є необхідною умовою для виживання.

Насправді на пряме запитання, чи готові ви захищати Україну зі зброєю в руках, якщо буде така необхідність, велика кількість людей відповідає: так. Я б сказав, що їх цілком достатньо, враховуючи те, скільки людей є зараз. Я навіть більше скажу. Частина чоловіків призовного віку відкладають для себе рішення приєднатися до армії. У нас зараз немає великої кількості добровольців. Але якщо таким чоловікам поставити запитання: як ви будете поводитись, якщо отримаєте повістку? – 60-70% відповідають, що у такому випадку підуть до ТЦК, рекрутингового центру, будуть шукати варіанти, де служити.

Є частина громадян, умовно, третина чи чверть, які дійсно категорично відкидають перспективу живої служби, але більшість розуміє, що є обставини, за яких їхня участь буде необхідною. Це як ті самі етапи прийняття: заперечення, гнів, компроміс... І ми доходимо до прийняття, тому що є усвідомлення, що ця війна екзистенційна. Є розуміння: якби мені вдалося це відкласти на майбутнє, це було б чудово, але якщо так складеться, то я готовий прийняти свою долю.