Блог | Наші єдино надійні переговорники з Росією – ракети й БПЛА на Москву

ПРО КІНЕЦЬ ДІАЛОГУ. 

Розкішно виступила LELEKA на Євробаченні - аж дух забивало слухаючи! А зраночку, іно я розплющила очі, в голові мені заграло й пішло на ріпіт хриплим голосом Шнурова:

"Москва, по ком звонят твои колокола, Москва, почем твои златые купола?.."...

Оце так "музика навєяла", подумала я (олди пам'ятають цей анекдот, нині він уже несмішний), - і тільки глянувши в новини, зрозуміла, що це моя підсвідомість крізь сон правильно визначила напрям руху наших БПЛА. Слава ЗСУ, з Богом, рідненькі, не зупиняйтеся!

"І не відчую ні жалю, ні болю", - писав Льоня Кисельов у 1968-му (вірш зветься "Шкода Москви", я його колись тут постила). Так і сталося: "ні жалю, ні болю" - хоч би і все там "сґорєло целіком". Єдине відчуття - це легке обридження на всі оті перелякані "ауєть!" за кадром і, чомусь особливо, на жіночі плачі про те, як їм "здєц-как-страшно": "уті-путі, какіє ми нєжниє", - так само беземоційно прокоментував хтось з українців, і я подумки поаплодувала: прекрасна, емоційно точна реакція, якою означується - кінець діалогу, точніше, його засаднича, вже, неможливість.

(Ті, хто чесно рветься там у коменти тлумачитися в дусі "ага, а нам яково отак 5-й рік?" - ті ще "на щось сподіваються", ще "не втрачені" для роспропаґанди, котра завтра почне нам підсипати - власне, вже почала, в мене повна стрічка! - дедалі більше історій про "харошихрускіх", які весь цей час, мовляв, були на нашому боці й тяжко страждали, тож треба з ними обійнятись, замінити путіна "харошим", і знов російську власність в Україні можна буде не приховувати (закреслено) знов буде мир-дружба-жвачка, - ця стадія випробувань на міцність у нас іще попереду, і ми до неї готові, боюсь, препогано...)

Шукаю в собі тепер якихось емоцій до тої країни, пробую щось відчути, як герой кисельовського вірша, - але, схоже, в міжчасі я вже для себе "розібрала росію", як конструкцію леґо, на окремі кубики і провела їх повну інвентаризацію. "Жаль" мені насправді тільки за тою (примарною, як виявилось) надією на рівноправний московсько-український діалог, яка була промайнула в дуже короткому історичному відтинку на рубежі століть, як у щілині між епохами, - я, наївний мурин, в таку можливість один час була вірила (майже як Енн Еплбом, котра досі вірить у майбутню демократизацію Росії!), і знаю людей з рос. сторони, котрі так само вірили.

І здавалось, що в мене були для цього підстави - в мене були там читачі. Вирозумілі, інтеліґентні. От би знаття, щО з ними стало після 2014 року?..

Готуючись оце тепер до суботнього ювілейного дійства в КК "Краків", я мусила покопирсатись у своєму бездонному й безладному архіві - і серед кількох шухляд пожовклих відгуків на "Польові дослідження" 30-літньої давности натрапила, м.ін., на перші читацькі відгуки на рос. переклад (вийшов у Москві в 2001 р.). Розумію, чому я це зберегла (хтось із москвичів передав, там кілька сторінок зшитих, на фото перша): мене торкнув порив "вивчити українську, щоб читати в оригіналі". По-читацькому це дуже зрозуміле почуття, тільки ніколи воно так, на моїй пам'яті, від росіян в бік української літератури не працювало, - і я була тоді, 25 рр. тому, щиро розчулена тим, що от, бач, на наших очах відбувається зміна парадигми (плюс іще й із моєї ж подачі!): на місце стосунків "метрополія - колонія" (коли друга мусить знати першу, а перша другу ні) заступають нові, паритетні, на засадах взаємної поваги й зацікавлення, - розпочинається, нарешті, чесний українсько-російський КУЛЬТУРНИЙ ДІАЛОГ (ха-ха!)...

Ця ілюзія недовго тривала - на нас майже відразу ж навалилась, як цунамі, рос. інформаційно-культурна експансія, а з 2003 р. вже пішли вкиди про "три страны, один народ",- але отой, історично короткий, момент "віри в діалог" - у те, ніби словами, книжками, повноцінним культурним обміном можна виправити все те, для чого забракло судових процесів чи хоча б офіційних вибачень на державному рівні, - той момент я пам'ятаю дуже добре. І мені боляче, коли бачу, що для багатьох моїх земляків він триває й досі.

Тому кажу, за класиком, "од всіх своїх нервів": перестаньте вступати з росіянами в будь-який діалог - якщо тільки це не ваші особисті родичі чи друзі; вся ця наша інформаційна "золкінщина" - це, тупо, марнування ресурсу. Перестаньте намагатись просвіщати чи всовіщати людей, які прямо заявляють, на 5-й рік веденої їхньою країною війни на знищення, що вони "фшокє", бо "нє думалі, што война іх косньотца": це та міра вродженого цинізму, на яку треба мати в анамнезі мінімум 4 покоління безкарно культивованого злочинства, нормальним людям таке невмістимо (останніми, хто хоч якось, обмежено, але реально зазнав у їхній системі покарання за злочини проти людяности, хай і з іншим формулюванням, були чекісти 1950-х - жертви хрущовської десталінізації, загалом же, не забуваймо, війна на територію "московського царства" на пам'яті живих поколінь не заходила, в їхній свідомості вона завжди має відбуватись "десь далеко", і їм увесь час вкладали в голови, буцімто це через їхню "непереможність", що вони й сприймають за "базу", - а наші дивуються, чому досі ніхто з тих переляканих організмів не зажадав вивести війська з України!). Не треба їх повчати, бажати їм, щоб вони "відчули те саме" і т.д., - вони ані не відчують, ні не зрозуміють.

Хіба - після 40 років (щонайменше!) потужної й послідовної "денацифікації", в кожному з нововиниклих після розпаду нинішньої РФ держутворень. І нинішні атаки на Москву й Підмосков'я якраз і є першим кроком до такої "денацифікації": зміни їм у мізках "заводських установок", за якими, щО б не коїла їхня держава, - "іх нє косньотца". Ця установка однакова - що у путіна, що у васі з-під паркану. Бити треба - по ній.

І саме тому наші єдино надійні переговорники з росією - то ракети й БПЛА на Москву. Carthago delenda est