Блог | Перед новим раундом переговорів: сторони формують свої козирі на фронті й на морі

Зараз я розповім вам, звідки готувався омський напад Токаєва. 

Сьогодні відбудеться позаплановий контакт президента України з президентом США. Ситуація така, що очікувати якихось приголомшливих новин не доводиться.

Навпаки: вся логіка останніх подій вказує на те, що найближчі 4 тижні будуть максимально присвячені формуванню переговорних позицій на суші та на воді. Причому це стосується не тільки Росії та України, а й США, Ірану та Китаю. Тобто, основна увага приділяється не тому, що говорять, а тому, що насправді відбувається. Проте слід позначити ярликами словесні потоки, що заполонили ефір.

1. Важко не помітити, що останніми тижнями в Україні дедалі частіше лунає подвійна серія тез. Перша теза: зима буде складною. Важкою буде зима. Ніколи ще такої зими не було, як буде. Ви все зрозуміли про складну зиму? Попередня – це взагалі була не зима порівняно з майбутньою.

Чи є в цьому правда? Більше ніж повністю. Росія, з огляду на досвід, дійсно може спрямувати зусилля на організацію в Україні гуманітарної катастрофи, яку не вдалося повною мірою створити минулої зими.

Але тут же з’являється друга теза: ЯКЩО.

Якщо восени не вдасться домовитися, то відбудеться ескалація. Саме та й буде та складна зима. Наші співгромадяни дуже часто схильні сприймати інформацію вибірково. А тут усе дуже наочно. Восени настане черговий момент для активізації переговорів. До цього підштовхуватиме низка чинників. Деякі з них спрацюють, деякі – ні, але з кінця вересня до кінця листопада буде період, під час якого або відбудеться перехід на курс деескалації, або зусилля будуть марними і нас чекає все те, про що йшлося: ескалація, важка зима. Наразі колективний експертний розум України (а також багато умовно об’єктивних росіян) виходить із базового сценарію: Росія не зможе захопити Слов’янськ і Краматорськ до кінця 2026 року, війна перейде на 2027 рік, Росія здатна воювати в рутинному режимі ще щонайменше рік, але витрати зростають, тому будуть зроблені спроби зламати опір України взимку. Якщо не на фронті, то в тилу.

При цьому і в Україні, і серед розсудливих людей (у тому числі – "поганих росіян") у Росії зростає розуміння ціни продовження війни, відповідно – мотивація зупинити її прямо зараз.

Мешканці прифронтових регіонів України, так само як і Бєлгорода, а тепер ще й Ростова, відчувають це щосекунди. Тому суть моменту полягає в тому, який комплекс чинників впливатиме на Росію та Україну на момент і в ході нового вікна переговорів?

2. Умовною датою перевірки є 20-те число вересня, коли імператор Сі відвідає США. Ймовірно, він ще виступить в ООН. Агресія Росії проти України – це лише одне й далеко не найголовніше питання в американо-китайському порядку денному. Периферійне, скажемо прямо. Проте повністю ігнорувати його не можна, оскільки з точки зору енергетичного ринку, продовольчого ринку та в загальному контексті підходів до свободи судноплавства війна має мультирегіональний, а подекуди – глобальний вплив. Тобто, треба як мінімум приділити цьому увагу.

У момент гіпотетичного приділення уваги на столі у масонів, рептилоїдів, імператора Сі та Трампа буде певний набір доконаних фактів і стійких тенденцій, на які вони зможуть спертися.

У Росії будуть приблизно такі "карти". На полі бою з високою ймовірністю РФ зможе продемонструвати стійкий контроль над Константинівкою, значний ступінь проникнення в Олексієво-Дружківку та власне Дружківку, амбіції щодо контролю над Лиманом та гіпотетичні успіхи (не факт) на північному сході (район Білого Колодязя – Великого Бурлука) Харківської області та на східному березі річки Оскол, де стиснуть наш плацдарм оборони.

Плюс у них буде якась диспозиція на Запоріжжя. Дивіться, говоритимуть росіяни світовим гегемонам. Ми завершили підготовчі заходи і почнемо боротися за фіналізацію оголошених "цілей СВО". Це, очевидно, займе час. Зиму і весну, найімовірніше. Паралельно ми спалимо прифронтові регіони України й спробуємо розігнати хвилю у кілька мільйонів біженців приблизно в січні. Також, якщо вийде, ми значно просунемося в бік Запоріжжя.

Це спровокує внутрішню кризу в Україні, яка поставить її на межу краху. Крім того, це неодмінно позначиться на настроях у Європі, де насувається низка виборів. І коли наступного разу (навесні) ви захочете поговорити, умови будуть іншими. Тому нам і сенсу розмовляти з вами зараз особливо немає, нас усе влаштовує. Але ми не відмовляємося вислухати.

3. Послухайте, скаже Україна. Ми – безмежно ввічлива й розумна країна, усе розуміємо. Росія – ядерна наддержава, і ось це все: ви її до жаху боїтеся або не хочете безладу. Плюс у вас є свої гегемоністські розклади та оборудки. Тому ми ніколи й ніде не перетинаємо справді "червоних" ліній.

Але ми вказуємо на тенденції й доводимо: якщо ми щось заявили, то наша непохитна воля в період війни – не менша, ніж у росіян. У мирний час можуть бути певні нюанси, а коли ми вже розлютилися, то росіянам краще відступити. Ми не один народ, але в цьому схожі. Поставтеся до цього серйозно.

Спеціально для альтернативно обдарованих ми придумали кампанію "40 днів впливу", щоб за її підсумками зафіксувати:

• Україна технічно готова заблокувати російських окупантів та тих, хто наїхав до Криму, але поки що цього не робить;

• Україна технічно готова перекрити Дон, заблокувати Азов і зробити Чорне море непридатним для масштабного судноплавства, але поки що цього не робить;

• Україна готова вивести російську теплогенерацію аж до Санкт-Петербурга та Уралу, але поки що цього не робить;

• Україна легко повторить кампанію примусових ремонтів російських НПЗ і постійно нагадуватиме про це;

• Україна технічно готова спалити до зими близько 30% російських логістичних потужностей, особливо – навколо Москви та європейських міст-мільйонників; ви змучитеся возити китайські труси та чайники москвичам…

Підкреслюємо: це на рівні технічної готовності зараз. А якщо вона трохи зросте (ми над цим працюємо), ефект вас вразить.

Розуміємо, росіяни дійсно можуть захопити не тільки Костянтинівку, а й ще пару сотень або навіть тисячу квадратних кілометрів нашої території. Однак це нічого радикально не змінить на фронті. Тому ми не боїмося продовження війни. Але категорично не хочемо цього.

Чому? Бо знаємо – воюємо зі злочинцями, яким байдуже на долю людей, у тому числі й своїх (подивіться на Бєлгород – усім просто байдуже). Росіяни почнуть вбивати ще більше українців і завдавати страждань містам – нам доведеться відповідати, гасити світло та відключати опалення в Росії. А ми цього не хочемо, бо з цивільним населенням не воюємо. Гуманітарна криза в Україні створить проблеми не лише нам, а й Європі. Гуманітарна криза в РФ створить проблеми не тільки Кремлю. Ви всі боїтеся зв’язуватися з Кремлем, сподіваючись на умовну "стабільність" у РФ.

Отож: ескалація проти України автоматично означатиме нестабільність у Росії, у них почнуть розвалюватися регіони, ми знаємо, які саме. Ми розуміємо, що є зацікавлені сторони, які хочуть розхитати Європу, погіршуючи ситуацію у нас. Але наших і європейських ресурсів уже достатньо, щоб запустити гойдалку в РФ. Вся історія РФ свідчить, що навіть невеликі гойдалки регулярно закінчуються погано для всіх навколишніх. З огляду на це всім буде спокійніше й дешевше, якщо восени нас із Росією виштовхнуть у деескалацію. З поступовим примусом росіян до розсудливості.

4. Як це технічно може відбуватися?

Є країна-агресор – Російська Федерація. Є жертва агресії – Україна. Уявіть градієнт сценаріїв закінчення війни, де крайня ліва точка – беззастережна капітуляція жертви агресії, а крайня права – беззастережна капітуляція агресора.

Особливість цього градієнта в тому, що в нашій реальній (!) ситуації умовний нуль, який можна назвати "консенсусом" або "компромісом, що влаштовує всіх", знаходиться не посередині. А у співвідношенні 80/20. Де поле 20 – це компроміс за рахунок агресора.

А поле 80 – це компроміс за рахунок жертви агресії. Тобто України. Рухатися по градієнту вправо – надзвичайно складно, бо це залежить не лише від нас. Будь-яке рішення, що не передбачає НЕВІДКЛАДНОГО повернення всіх територій у межах 1991 (!) року, видачі злочинців та компенсації (тобто, немає повного НЕЗАБАРНОГО відновлення справедливості) – це компроміс за рахунок жертви агресії. Повернення територій не зараз, а пізніше, в ході "дипломатичного врегулювання" – це теж компроміс за рахунок жертви агресії. Важливо про це пам’ятати, бо багато хто забуває.

Чи є в історії приклади компромісів за рахунок жертви агресії? Так, безліч. Наприклад, підсумок війни 1939–1940 рр. – це компроміс за рахунок жертви агресії – Фінляндії. Питання змісту та наслідків.

5. Росія з самого початку робила ставку на беззастережну капітуляцію України шляхом захоплення Києва, зміни влади, ліквідації суб’єкта "Україна", зняття претензій до РФ, формалізації досягнень. Нагадаю: взимку 2022 року чимало наших нинішніх партнерів були готові прийняти таку реальність і взаємодіяти з Росією в нових умовах.

План "максимум" не спрацював, Кремль змістився в поле "компромісу за рахунок жертви агресії", але з чітким вектором – за один-два кроки перейти до режиму капітуляції. Де одна з умов – формальне визнання Росією захоплених територій.

Зверніть увагу: щойно риторика щодо переговорів сезонно досягає певної інтенсивності, Лавров, Ушаков чи Пєсков завжди кажуть: "Звісно, ми за переговори та дипломатичне вирішення. Нехай Україна піде з Донбасу, а ПІСЛЯ цього ми почнемо обговорювати наші ІНШІ вимоги". І одна з цих вимог – формальне визнання захоплень. Тобто, ніхто не проти переговорів. Питання – у який бік орієнтований вектор на полі "компроміс за рахунок жертви агресора" і де відправна точка на градієнті.

Позиція України ще ДО 2022 року була гранично чіткою – не можна винагороджувати агресора, інакше іншим це стане привабливим.

З 2022 року не менш твердо закріплено підхід: жодних формальних визнань, жодних кроків, які різко зміщують у бік втрати суб’єктності та небезпеки де-факто капітуляції. А далі починаються маневри на ось цьому градієнті, рух за поділами "реалій на землі" та супутніх умов.

6. Що таке "Стамбул"? Багато хто забуває, що перший "Стамбул" не закінчився в березні, він тривав до травня 2022 року. І Кремль намагався імітувати процес нібито з точки переривання.

Для захисту інтересів України під час переговорів треба було сформувати – використаємо канцеляризм – "комплекс внутрішніх і зовнішніх умов".

Зовнішні умови – це горезвісні "гарантії". Для яких потрібні, як не дивно, – гаранти. Потенційні гаранти, яких запропонувала Україна, відмовилися ще у 2022 році, замінивши "гарантії" (зобов’язання) на "підтримку" (добру волю). Відпала частина необхідних (!) заходів для врегулювання. Без цього нічого не вийде. Тому "Стамбул" закінчився нічим. А ніщо матиме за продовження таке саме ніщо, якщо не зміняться базові параметри. Взаємодія щодо полонених та інших гуманітарних питань може тривати, але на рівень врегулювання не підніметься. Усе звелося до зміцнення внутрішніх чинників опору агресії за допомогою зовнішньої (ми за неї вдячні!) підтримки (гроші, зброя тощо, санкції).

Але це не вирішує проблем України. Так само як і не дозволяє Росії досягти своїх цілей. Вихід – або через деескалацію, або через ескалацію, які мають різко змістити Кремль "вправо" на шкалі вимог. У найближчі місяці Україна всіляко спонукатиме Росію та інші зацікавлені сторони до переговорів із правильною відправною точкою на градієнті та правильним вектором. Наскільки це вдасться – невідомо. Це дуже наочно. Скажімо, згоріло 5 великих складів Wildberries, а могло до цього моменту згоріти вже 10 (просто не загорілося або не долетіло на пару метрів). Так само й щодо інших цілей.

7. Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв – недурна людина й досвідчений політик. Але є серйозний недолік – його режим встановлено за допомогою РФ і повністю від неї залежить.

Нам би хотілося думати, що існує певна рівновага завдяки впливу Китаю та залученню західного бізнесу. Але насправді це не так: Путін може усунути Токаєва, якщо вважатиме за потрібне. Казахстан абсолютно беззахисний перед Росією у військовому плані й вкрай вразливий за цілою низкою параметрів.

Токаєв нещодавно доклав зусиль для зміцнення своєї влади за допомогою нової Конституції. Більш ніж очевидно – він категорично не задоволений залежністю від РФ. Це завдає удару по особистих амбіціях і ображає національну гордість. Тому, знаючи, що народ Казахстану значною мірою підтримує Україну, Астана балансує. Наприклад, відкрито збирається гуманітарна допомога для України. Переслідуються найбільш демонстративні випадки підтримки війни або найгірші найманці.

Однак Акорда краще за всіх знає, що "економічне зростання" та сплеск "інвестицій" у Казахстан у 2022–2024 роках – це гроші росіян. По-перше, релокантів. По-друге, тих, хто готує запасний аеродром. По-третє (їхня частка більша) – учасників обходу санкцій. Також Казахстан продовжує співпрацю з РФ у космічній галузі, зберігає можливість будівництва АЕС і за участю "СІБУРу" розвиває вітчизняну нафтогазохімію.

Тобто, якщо західні партнери розглядають Казахстан переважно як джерело сировини та ринок збуту продукції, то у РФ поки що є й інші пропозиції. Плюс сформована кооперація на міжрегіональному рівні, коли казахський газ переробляють в Оренбурзі тощо.

З огляду на все це Казахстан ДО СЬОГОДНІ залишається чи не головним маршрутом обходу антиросійських санкцій. Про що дещо нагадав ЄС у 21-му пакеті санкцій 24 липня, до якого включили 2 компанії з Казахстану (1 оновили) та кілька структур з Киргизстану, що здійснюють діяльність через територію Казахстану.

8. Наразі Токаєв має політичний ресурс, щоб протриматися на троні довше за Путіна. Але це можливо лише за умови збереження внутрішньої стабільності. А тут усе непросто: периметр Казахстану перетворився на зону бойових дій. Україна завдає ударів по видобувних платформах і кораблях (!) РФ у Каспійському морі, по Астрахані (ГПЗ), Оренбургу (ГПЗ і гелієвий завод), Орську, а тепер ще й Омську з Тюменню. Хто не усвідомлює – від Астани до Омська 440 км. Для нас Омськ далеко, а там це сприймається інакше.

Плюс трубопровід КТК, через який проходить 80 % експортної нафти з Казахстану. Токаєв, безперечно, чудово усвідомлює, що в разі спроби РФ спричинити в Україні гуманітарну катастрофу, Україна почне завдавати удари туди, де це буде ефективніше.

І в останню чергу думатиме про економічні інтереси еліт Казахстану. Зокрема, Україна може спонукати окремих російських олігархів усвідомити, що тепер треба боятися не лише Путіна. У низці випадків це безпосередньо зачіпає інтереси Казахстану.

Досвід паливної кризи показав, що незаможні росіяни можуть провокувати заворушення в північних регіонах Казахстану. А якщо їх стане дуже багато (а це цілком передбачувано), ці клопоти ляжуть на Астану.

Тому цілком логічно, що досвідчений дипломат Токаєв зробить реверанс у бік українського народу, аби знизити напругу та створити простір для обміну думками. Ще логічніше висловлювати побоювання Путіну нібито не від себе, а від якихось шанованих людей, передаючи їхні думки. І саме на тому майданчику (міжрегіональний форум), де потрібна стабільність. Жоден Китай ні про що Токаєва не просив. І жоден Білий дім теж. Я охочіше повірю, що президента Казахстану попросили російські губернатори чи олігархи. Токаєва найбільше турбує його особиста влада, яка опиняється під загрозою через наростаючу зовнішню нестабільність. Заклик до "Стамбула" нічим Путіну не загрожує, а Токаєву грає на руку.

9. Чим це може закінчитися?

До 20-х чисел вересня має вимальовуватися загальний контур – усі за мир і деескалацію. Але в цей момент Путіну треба запускати нову хвилю мобілізації (формально указ про її проведення діє). Навіть якщо вона буде не такою публічною, як у 2022 році, все одно охопить масу людей, це розголос. Мобілізація – це акт ескалації, що суперечить загальному фону.

Якщо до вересня в результаті дій України буде накопичено такий масив причин, який спонукає гегемонів і дрібніших діячів дійсно вимагати від Путіна як мінімум дотримання меж і відсутності ескалації, Кремль може опинитися в умовах, коли провести масову мобілізацію навіть за окремими військовими округами буде складно. Або може бути висунута вимога взаємно відмовитися від далеких повітряних ударів, щоб уникнути гуманітарної кризи. Що різко підвищить витрати та загальну безвихідність війни для Росії, оскільки міські бої на Донбасі та в степах Запоріжжя жодних завдань не вирішують.

Росія, у свою чергу, превентивно підвищуватиме ціну для України, щоб у разі гіпотетичного початку переговорів змістити точку компромісу вліво – максимально близько до точки беззастережної капітуляції…

Складність ситуації полягає в тому, що ціна розподілена по території України нерівномірно. У Сумах і Херсоні – одна ціна, Харків стрімко рухається в цьому ж напрямку. До кінця вересня (через 2 місяці) умовний Львів особливих змін може й не відчути, а Запоріжжя – відчує. І коли на цьому тлі активізується риторика про переговори, знадобиться дуже якісна робота з роз’яснення хоча б найбільш очевидних обставин. Наприклад, що ворог – як і раніше, у Москві. Потрібні будуть різні акценти та розуміння мозаїчної картини.

У прифронтовій зоні, яка вже давно хотіла б покінчити з "усім цим" прямо зараз, доведеться нагадувати, що швидкі й прийнятні рішення – лише в Москві. Чим "простіше" і "швидше" одностороннє (!) рішення з боку України – тим дорожче воно обійдеться в підсумку, зокрема й у людських життях. У регіонах, що знаходяться подалі, доведеться нагадувати, що не кожен компроміс і заклики до миру – зрада, а ось безкомпромісні вимоги дуже часто – тупість і зрада. І смертний вирок багатьом співвітчизникам. І що головною "червоною" лінією є 40% іноземних ресурсів у нашій обороні. Треба буде тверезо оцінювати наші успіхи, щоб не впасти в ілюзію. Треба буде тверезо оцінювати наші втрати й можливі поступки. Тоді, як відомо, вдасться уникнути найгірших сценаріїв, бо росіяни не зможуть нас ефективно тиснути.

Ну, і на "чорних лебедів" ніхто не забороняє сподіватися. Ситуацію в РФ ми до кінця не розуміємо, ефект доміно на стадії першої кісточки передбачити вкрай складно. Готуємо все, що можна, влітку.