РФ почала ховати свої літаки поблизу кордону з Україною: авіаексперт Храпчинський пояснив, що відбувається

Країна-агресор Росія ховає власні літаки від українських дронів. Вона будує укриття для авіації на аеродромах поблизу кордону з Україною. Просте маскування техніки вже не працює, тому ворог переходить до будівництва бетонних укриттів. Однак вони лише частково ефективні, оскільки не здатні захистити від усіх засобів ураження. Україна може розширити географію ураження ворожої авіації, але більшою мірою за рахунок власних ракетних спроможностей, які апріорі не матимуть обмежень на кшталт тих, які озвучують західні партнери.

Чи може Захід захистити своїми засобами ППО хоча б частину території України, що прилягає впритул до кордону ЄС? На це в союзників, на жаль, немає "сталевих яєць". Адже вони побоюються, що такі дії будуть розцінені Росією як пряма участь тієї чи іншої країни у війні. Цього вони бояться більше, ніж "Шахедів" над головою.

Таку думку в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA висловив авіаексперт Анатолій Храпчинський.

– За даними британської розвідки, Росія активно зводить укриття для своєї бойової авіації на кількох аеродромах поблизу кордону з Україною. Зокрема, йдеться про авіабази Міллерово, Курськ-Східний, Гвардійське.

– Вони розпочали це будівництво не вчора. Те, що бачимо сьогодні, – це вже наслідки, не плани. Ворог добре розумів: це прифронтова зона, прострілювана українськими безпілотниками, і тому мусив адаптуватися. Шини на крилах більше не працюють. Тож перейшли до серйознішого підходу: укриття з землі, бетонні блоки, конструкції, здатні бодай частково захистити тактичну авіацію від ударів наших дронів, які несуть на собі 100–120 кг "високоточних аргументів".

Але бетон не дорівнює недоторканність. Розвиток нашої ракетної програми дозволяє продовжувати бити по цих аеродромах – питання лише в якості й точності удару. І тут ключове – розвідка. Не просто фото з орбіти, а розуміння в реальному часі, де і що знаходиться. Бо можна збудувати десять ангарів, а літаків буде п’ять. І якщо ми не знаємо, в якому саме сховався ворог, ризикуємо витратити боєприпас на порожнечу.

– Тобто вони захищаються від українських дронів, але від ракет захиститися не можуть?

– Якщо говорити про балістику, яка зможе нести 450 кілограмів і більше, то від неї це малоефективний засіб захисту.

– Можливо, ви мали на увазі високоточну авіабомбу GBU-62 JDAM-ER?

– З JDAM-ER ми далеко не затягнемо. Це не Storm Shadow і не ATACMS, мова про відстань до 300 км у найкращому випадку, з ідеальною висотою і правильним кутом. Але якщо говорити про цілі, що розташовані безпосередньо біля кордону з Україною, ті ж аеродроми в Міллерові чи Курську, то в межах планування операцій JDAM-ER цілком можуть стати частиною сценарію.

Хоча давайте чесно: щоб вони працювали, треба спочатку зайти в повітря. А отже, зачистити простір. Без знищення їхніх РЛС, ППО і командних пунктів будь-який виліт із JDAM-ER перетворюється на квиток в один бік. Це не фантазії, це база. Повітряна операція починається не з удару, а з очищення неба. І саме тому Росія зараз активно вкладається в прифронтову інфраструктуру. Бо бачить: авіація – це не розкіш, це спосіб виживання. Їхня тактика проста і брудна – килимове бомбардування КАБами. Не ривок, а повзучий тиск: село за селом, лісопосадка за лісопосадкою, по 100–200 метрів на день. Тому вони й будують укриття, аби зберегти свої Су та МіГи під накриттям, звідки можна знову й знову "утюжити" нашу землю.

І поки ми не почнемо системно вибивати цю інфраструктуру, вони продовжать просуватися. Повільно, методично, але впевнено. Бо їм не треба бігти – їм достатньо падати на нас тоннами вибухівки щодня.

– Чи може збільшитися територія, яка прострілюється нами? Зокрема, за рахунок допомоги США. У нещодавньому інтерв’ю The Washington Post головком ЗСУ Олександр Сирський закликав Трампа зняти обмеження щодо дальності засобів, які надаються Україні, а також зняти обмеження щодо ударів по військових об'єктах на території Росії.

– Давайте почнемо з очевидного: жодних юридичних чи політичних обмежень на використання власної зброї по території Російської Федерації у нас немає. Якщо об’єкт військовий, якщо загрожує нам, то це легітимна ціль. І в цьому контексті постає ключове питання: чиїми засобами ми завдаємо удару? Західні партнери, навіть найвідданіші, дозволяють лише точкові, обережні, разові атаки. У найкращому разі як жест підтримки, а не стратегічної зміни правил гри. Жоден поодинокий удар Storm Shadow не вирішить проблеми логістики противника або не знищить інфраструктуру аеродромів на 500 км вглиб. Це не доктрина – це дипломатично дозволена форма тиску.

Тому ставка має бути не на чергове "можна" з Вашингтона чи Берліна. Ставка має бути на своє. І не обов’язково за їхній кошт. Бо більшість західних програм фінансують наш захист – не нашу перемогу. Нам не надають зброю, яка може працювати на 500+ км, нам не дають платформу, яка може нести 200+ кг і долетіти туди й назад. Це не випадковість. Це свідоме обмеження нашого потенціалу. Четвертий рік війни – і це варто усвідомити: далекобійну зброю нам не дадуть. Ми маємо створити її самі. Інакше будемо вічно бити в межах дозволеного, але не в межах ефективного.

– За вашими оцінками, які ворожі аеродроми сьогодні залишаються найбільш вразливими саме з точки зору можливостей, які сьогодні мають українські Сили оборони?

– Коли ми говоримо про удари по аеродромах, перш ніж проводити чергову географічну вправу з циркулем і кресленням "зони враження" у 300–500 км, потрібно ставити перед собою просте, але фундаментальне запитання: яке завдання ми вирішуємо? Бо одне – це красиво порахувати дальність ракети. Зовсім інше – зрозуміти, який саме аеродром становить загрозу, яку роль він виконує і чому саме він має бути знищений.

Ось, скажімо, Міллерово. Не просто точка на мапі, а майданчик, звідки запускають "Шахеди", підіймають тактичну авіацію, яка працює по українській території. Це оперативно-активна ціль, яка прямо впливає на ситуацію на фронті. І саме тому це пріоритет. Тоді як інші лише на папері здаються важливими. Бо є аеродроми, які технічно входять у зону ураження, але не мають активної ролі: там немає ані літаків, ані підготовки до вильотів. З них не йде тиск. Але в медіа їх малюють просто тому, що вони в колі. На жаль, війна – це не геометрія. Так само з Москвою: можна хоч щодня повторювати, що "ми дістаємо до Москви". Але це нічого не змінює, якщо ми не вдарили по "Тактическому ракетному вооружению" в підмосковному Корольово, яке постачає ракети на всі фронти. Чи, скажімо, не вивели з ладу завод Берієва в Таганрозі – там, де росіяни донедавна ремонтували Ту-95МС. До речі, після ударів ЗСУ більше не ремонтують. Це і є реальний результат.

А ще не треба забувати про злітно-посадкові смуги. Бо знищений літак – це мінус один. А знищена смуга – це мінус двадцять, які не злетіли й не змогли виконати бойове завдання. Зліт, посадка, дозаправка, навантаження – усе це залежить від інфраструктури. Тож бити треба не лише по металу, а й по бетону. І пам’ятаймо про аеродроми підскоку. Навіть якщо там зараз немає активних дій, завтра там може з’явитися пальне, КАБи, екіпажі, і цей пункт перетвориться на передову точку авіаційного тиску. Саме тому, за нашими підрахунками, понад 25 аеродромів у 300-кілометровій зоні становлять потенційну загрозу.

– Щодо західного кордону. У ніч на 28 липня Польща підняла авіацію й активувала ППО через російські удари по Україні. Чи можна розраховувати на те, що та сама Польща могла прикривати певну територію також на заході України?

– Польща підняла авіацію і активувала ППО, але не для нас, а для себе. Бо в повітряний простір НАТО зайшла загроза. Автоматично включили процедури, відпрацювали за інструкцією. Але діяти далі – ні.

Бо, даруйте, у Європі немає сталевих яєць. І не буде, поки вони бачать війну як "конфлікт на сході України", а не "загрозу сходу Європи". Залучитися – означає стати учасником. А вони цього бояться більше, ніж "Шахедів" у себе над головою.

І хоча на початку повномасштабної війни стартувала ініціатива "Небесний щит Європи", яка мала б координувати ППО союзників, жодної реальної інтеграції України туди не відбулося. Хоча логіка була б проста: Європа покриває своїм щитом наш захід, ми – концентруємо сили на сході.

Не зробили. Бо політичної волі – нуль. Натовські радари дивляться, літаки злітають, звіти готуються. Але рішення – "утриматися". І поки вони вважають, що війна десь "там", вона таки залишатиметься "там". А ми й далі будемо тримати небо самі.