Хто служитиме в армії "перемир'я"?
Не дуже вірю в перемир'я, бо не бачу прийнятних для України умов, але теж мрію про мир. Можливо навіть більше за багатьох.
Тому, як й належить командиру, маю розглядати всі можливі сценарії розвитку подій, бо одна з моїх головних задач – це планування. Маю будувати плани та майбутні рішення, враховуючи й ті варіанти, в які сам не дуже вірю. Що буде, якщо події підуть так? А які проблеми виникнуть? Що треба готувати заздалегідь?
Це звичайна логіка командирської роботи. Тому, коли я бачу чергову хвилю розмов про перемир'я, я сприймаю її не лише як політичну новину. Я автоматично починаю рахувати наступний сценарій.
І що більше я рахую, то більше в мене питань, про які й хочу написати.
Почну з того, що бачу в своєму інфополі Фейсбуку велику радість чоловіків призовного віку, хто всі ці роки успішно уникав мобілізації. Хто звик перевіряти, де стоїть бусик ТЦК, перш ніж вийти з дому. Хто навчився жити так, щоб держава його не помічала.
І тепер вони, здається, подумки вже святкують. Буде перемир'я, закінчиться мобілізація, держава відчепиться. Можна вийти з тіні й спокійно жити. Так би мовити – пронесло.
Але я б на вашому місці не поспішав радіти. І зараз поясню чому.
На днях президент Зеленський говорив, що після війни Україні потрібна армія близько 800 тисяч. Приблизно стільки нас зараз і є. І вона справді потрібна. Бо навіть після перемир'я, якщо воно звісно буде, росія нікуди не зникне. Її армія не розчиниться в повітрі, а її цілі залишаться, скоріш за все, тими самими. Підписаний папір сам по собі не гарантує, що через місяць, через рік, два чи п'ять усе не почнеться знову.
Тож військо Україні доведеться тримати велике. І тут виникає питання, яке, на мою думку, вже зараз має бути одним із головних у державі і в суспільстві.
А хто ж в цій армії "перемир'я" служитиме?
Давайте подивимось на це питання очима тих, хто зараз на фронті.
Є люди, які воюють з 2022 року. Є ті, хто пройшов війну ще з 2014-го. Є ті, хто роками не мав нормальних відпусток і ротацій, хто місяцями не виходить з позицій, хто роками не бачив родину. Вони втомилися. Не тільки фізично. Їх виснажили роки війни, втрати побратимів, постійна небезпека і повна невизначеність власного майбутнього. А ще вони втратили те, чого ніколи не повернеш – час.
І коли пролунає слово "перемир'я", більшість із них поставить державу перед цілком закономірним і максимально жорстким фактом: "Ми своє відвоювали, ось наші бронежилети, ось наші автомати, ми – додому!".
І вони матимуть на це повне моральне право.
За моєю власною оцінкою, 70–80% тих, хто зараз воює, за першої реальної можливості підуть з армії. Це не соціологія і не точний прогноз. Це моє розуміння настроїв людей, з якими я служу. Можливо, я помиляюся в цифрах. Але в масштабі проблеми я не помиляюся.
Залишаться кадрові військові, ті, кому до пенсії небагато, і ті, хто свідомо пов'язує з армією своє майбутнє. Але чи вистачить їх на 800 тисяч?
Дуже сумніваюсь.
І не треба думати, що ветеранів можна просто залишити наказом.
Історія таке вже бачила. У 1917 році російська армія пережила масове дезертирство і повний розпад дисципліни. Тимчасовий уряд навіть повернув смертну кару на фронті. Не допомогло.
Звісно, обставини були зовсім інші. Українська армія захищає власну державу, а не інтереси імперії. Але одне правило працює завжди: не можна безкінечно вимагати від людей самопожертви, не даючи їм зрозумілої перспективи. Людей, які вирішили, що їхня війна закінчилася, силою не втримаєш. А якщо спробувати, нічим добрим це не закінчиться.
Солдат не державна власність. І його життя не може бути безстроковим ресурсом хоч зараз воно таким й є. Але коли не буде війни ситуація радикально зміниться.
А тепер уявімо, що перемир'я справді настало.
Бойові дії зупинились. Але лінія розмежування залишилась. Залишилась буферна зона, укріплення, рубежі і загроза нового вторгнення. Хтось має там чергувати, спостерігати, тримати оборону, обслуговувати техніку, будувати нові укриття та фортифікаційні споруди. Щодня. Бо якщо укріплення будуть порожні, путін зайде в них за тиждень.
От і виходить парадокс. З одного боку, держава буде зобов'язана відпустити додому людей, які віддали війні роки життя. З іншого, вона не має права залишити країну беззахисною.
І саме про це сьогодні чомусь говорять набагато менше, ніж про самі переговори.
Хто замінить ветеранів? І як зробити, щоб разом із ними армія не втратила бойовий досвід? Бо досвідчений сержант, оператор дронів чи командир роти це не той, кого можна підготувати за пів року на полігоні.
Тому державі доведеться намагатися бонусами та пряниками затримати в армії якомога більше ветеранів. Але чим? Кримінальним кодексом? Не смішить.
Тільки один варіант – гроші та пільги, прозорі умови та жорсткі строки. І починати про це казати треба вже зараз. Грошове забезпечення треба підіймати сьогодні, особливо тим, хто виконує бойові завдання. Якщо держава хоче зберегти досвідчених людей, вона має боротися за них до того, як вони отримають право звільнитися. Після перемир'я пропонувати гроші буде пізно. Люди вже поїдуть. Хтось додому, а хтось за кордон, і не повернеться. І в тому числі через те, що не вірять більше ні владі, ні державі, ні суспільству.
А тепер про справедливість.
Про строки служби я вже писав, повторюватися не буду. Скажу тільки одне. Я не хочу, щоб після перемир'я держава знову закривала кадрову проблему за рахунок тих самих людей, хто зараз сидить на позиціях. Це має бути зрозуміла програма: поступова демобілізація ветеранів і одночасне комплектування армії новими людьми. Не хаотичне звільнення всіх одночасно, але й не чергове безстрокове продовження служби. Строки, черговість, прозорі правила.
І треба чесно сказати суспільству: припинення вогню не обов'язково означає припинення військового обов'язку. Цілком можливо, що після перемир'я армії знадобиться ще більше нових людей, ніж зараз.
Тому тим, хто сьогодні ховається від ТЦК і вже святкує, ще раз скажу: не поспішайте. Цілком можливо, що для вас служба тільки попереду. Ветерани повинні отримати право повернутися додому. А захищати країну комусь усе одно доведеться.
І останнє, про що я думаю як командир. Можна мати 800 тисяч у списках і водночас катастрофічну нестачу людей у бойових підрозділах. Я це знаю з власного досвіду. Тому майбутня армія має бути не тільки великою, а й реформованою з врахуванням отриманого рід час війни досвіду.
Я не знаю, коли настане перемир'я або мир. Можливо, через пів року. Можливо, через рік. Можливо, значно пізніше.
Але рано чи пізно нам доведеться переходити від армії воєнного часу до армії, яка стримує. І тоді суспільство зіткнеться з простою правдою: війна може зупинитися, а необхідність захищати Україну нікуди не дінеться.
Якщо ми хочемо, щоб нинішні солдати повернулися до своїх дітей, дружин, батьків, до нормального життя, хтось має прийти їм на зміну. Не можна вічно тримати армію за рахунок одних й тих самих людей.
Тому моє головне питання сьогодні до держави. Чи є вже реальний план, як демобілізувати ветеранів і при цьому зберегти боєздатну армію?
Ті ж, хто весь цей час залишався осторонь, мають зрозуміти: право жити у вільній країні неможливо відділити від обов'язку її захищати. Тому можливе майбутнє перемир'я для когось стане початком служби в ЗСУ.
Тому радійте, але й рахуйте.
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – за посиланням...







