"Я вижив і не буду здаватися, щоб не підвести побратимів". Інтерв’ю зі снайпером, який "зрозумів, що готовий жити на візку"
Ветерану Олександру Петренку з Вінниччини 25 років. У перші місяці широкомасштабного вторгнення він пішов на війну й опинився у найгарячішій точці фронту – у Бахмуті. На його очах колись квітуче місто перетворилося на руїну. Під час одного зі штурмів позицій, рятуючи від загибелі побратимів, військовий спіймав ворожу кулю і після поранення опинився у кріслі колісному.
Життя Олександра змінилося кардинально, втім він запевняє, що здаватися не збирається і планує й надалі рятувати життя побратимів, незважаючи на важку травму.
Своєю непересічною історією військовий поділився з OBOZ.UA
Мріяв стати снайпером
До початку повномасштабної війни бойового досвіду в Олександра Петренка не було – тільки строкова служба у прикордонному загоні, на яку він пішов одразу після університету. Демобілізувавшись, Олександр встиг ще пів року пожити цивільним життям. Як колишній строковик він був в оперативному резерві першої черги, тому вже в травні 2022 року став до лав ЗСУ.
Отримав посаду гранатометника, однак хотів бути снайпером.
"Топ-3 моїх бажаних професій у війську: на першому місці снайпер, на другому – бойовий медик, ну і пілот винищувача", – пояснює військовий.
Цій мрії судилося збутися.
"На одній зі стрільб я показав класний результат, тому що я завжди добре стріляв, і пройшов відбір на снайпера. Потім у швидкому темпі Державна прикордонна служба відправила мене на місячні курси, де я отримав базу снайпінгу, а потім вже самостійно покращувався у практиці й теорії. Фактично я це заслужив", – розповідає Олександр Петренко.
У роботі снайпера на війні немає тієї романтики, яку їй зазвичай приписують. На спокійних напрямках можна пролежати 8-12 годин, перш ніж здійснити той самий постріл.
"Ти маєш підготувати позиції: ту, на якій працюєш, резервну, де можна перечекати, і "кукушку", щоб вороги думали, що ти там. Тому спочатку ти працюєш цілу ніч над облаштуванням позицій, а потім виконуєш свою роботу. Зазвичай це спостереження. Постріл – це лише 10% роботи снайпера, адже нелогічно на одну ціль випускати патрон і "палити" свою позицію", – пояснює він.
"Я пережив свою смерть"
У складі підрозділу Олександр був відправлений у Бахмут, який росіяни відчайдушно намагалися захопити.
"Бахмут тоді ще стояв, тримався, і всі бої велися на околицях, за його висотки. Коли ми заїхали, там ще троянди навіть були цілі. А потім Бахмут рівняли із землею. Не було такого моменту, щоб не працювала артилерія, міномети. Місто поступово стирали з лиця землі", – розповідає військовий.
Тоді проти ЗСУ на цьому напрямку стояли найманці з приватної військової кампанії "Вагнер".
"Наші позиції за ніч могли штурмувати 4-5 разів групами по 15 людей. Ти косиш одну групу, а буквально за годину-дві йде друга, по тілах своїх людей, і просувається далі", – говорить Олександр.
Під час одного з таких штурмів чоловік дістав поранення.
"Мій командир був поранений. Я став старшим на позиції, і з лівого флангу наш підрозділ потрапив під танковий обстріл. Шість прикордонників були поранені, і терміново потрібно було організувати евакуацію. Я побіг до свого командира, пояснив ситуацію, але він був у такому стані, вкрай деморалізованому, ніяких рішень не міг ухвалювати. Я зрозумів, що час йде на хвилини і мені потрібно швидко вирішувати самому. Я наказом взяв 5 людей, ми висунулись. Шість "трьохсотих" (поранених. – Ред), на щастя, були легкими і майже всі вийшли на своїх ногах", – пригадує Олександр.
Врятувавши шістьох побратимів, він ліг перепочити, аж на ранок ворог знову активізувався. Перед військовими постало нове завдання – взяти штурмом позицію на АЗС. Олександр знову вирішив взяти командування на себе.
"Чому в мене було бажання очолити цей штурм? Аеророзвідники повідомили, що на заправці можуть бути наші, адже вони побачили трьох військовослужбовців в українській формі – лише з цієї причини. У мене було лише бажання забрати своїх", – говорить чоловік.
На той момент він був готовий до будь-якого розвитку подій, навіть до смерті.
"Я не думав, що стану "трьохсотим". Я вважав, що я або повернуся, або стану "двохсотим". І ця думка мене гріла навіть після поранення", – пригадує чоловік свої почуття.
Коли Олександр перебігав між позиціями, у нього влучила куля. За мить перед пораненням він навіть бачив силует ворога, який у нього стріляв.
"Куля мене збила, я впав обличчям до землі. Хотів піднятися, але тіло мене вже не слухалося", – згадує він.
Тоді чоловік подумав, що це кінець. Але сплюнув кров, в очах почало розвиднюватись, і він зрозумів, що житиме. Можна сказати, що пережив смерть. Відколи Олександр усвідомив, що не помре, для нього почався відлік нового життя і нова війна – вже за своє здоров’я.
"Хочу рятувати життя"
Під щільними обстрілами побратимам вдалося евакуювати Олександра.
"Хлопці почали відтягувати мене за ноги, обличчям по асфальту. Я пам'ятаю, що сказав їм, що, мовляв, я все розумію, паніка, але переверніть мене, хоча б обличчя цілим залиште", – пригадує він.
Олександра доправили в стабілізаційний пункт Бахмута, а потім у Дніпро в лікарню Мечникова. Спочатку він взагалі не розумів, як серйозно поранений.
"Я вночі потрапив у Дніпро в лікарню, попросив медсестру зателефонувати мамі. Я сказав: "не хвилюйся, все добре, я поранений, але в мене просто не працює рука", – пригадує він.
Та все виявилося набагато гірше. Знайомі в Дніпрі сповістили батьків Олександра, що він може не вижити.
"Після операції я прокинувся, до мене приходить медсестра і починає говорити, щоб я не здавався, що у мене все вийде, життя на цьому не зупиняється. І в той момент я зрозумів, що у мене не просто рука травмована", – згадує він.
Куля, поціливши у шию, вийшла через праве плече, перерізавши спинний мозок. Зараз у чоловіка не працює 80% тіла. Він може задіювати лише руки та плечі.
За словами Олександра, сприйняти життя, яке одним пострілом ворога змінилося докорінно, було нелегко, однак підтримка батьків та сила духу дала змогу йому впоратися.
"Немає такої операції, яка б повернула мені моє тіло. Травми спинного мозку, розриви ніяк не лікуються. Коли я дізнався діагноз, то у лікарів не питав, чи буду я ходити. Я зрозумів, що готовий жити на візку. І на це була причина: багато людей поклали голови, пролили кров і залишилися на тій землі. А я вижив і не буду здаватися, щоб не підвести мету, за яку боролися мої побратими", – каже він.
Зараз Олександр Петренко проходить реабілітацію. Він прагне стати самостійним у кріслі колісному та жити повноцінним життям.
"Це реально! Я зустрічаю людей, які довго пересуваються на кріслі колісному, і вони самостійні: керують автомобілем, у них повністю облаштоване життя. Завдяки реабілітації я до цього і йду", – пояснює Олександр.
У середньому повна автономність у кріслі колісному після травм спинного мозку досягається за п’ять років, однак чоловік впевнений, що зможе навчитися швидше, адже життєві плани в Олександра амбітні. Чоловік мріє написати книжку про свій бойовий шлях та стати інструктором зі снайпінгу, бо у кріслі колісному військовий вже навчився стріляти.
"Через два місяці після виписки я поїхав на полігон. Я постріляв зі снайперської гвинтівки правою рукою, хоч я і шульга. І на 300 метрів я закривав гонг, а на 100 метрів клав кучність 5 копійок", – розповідає воїн.
Втім головна мрія чоловіка – вивчитися на психолога і витягувати з депресій військових, яких морально зламала травма.
"Багато військовослужбовців після поранення падають духом і не хочуть нічого робити, не хочуть жити, і їх потрібно з цього стану витягувати. Хоч це і пафосно звучить, але своєю підтримкою я хочу рятувати життя", – каже він.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.