ЗСУ в Курській області заскочили Путіна зненацька, це може стати переломом у війні. Інтерв'ю з російським журналістом Яковенком

Справжньою несподіванкою для путінського режиму стала операція Сил оборони України в Курській області Росії. Де-факто вона застала Кремль зненацька. До цього не була готова не лише армія, а й пропагандистські медіа, яким не встигли роздати "методички". Старт операції ЗСУ був блискучим і за певних умов може призвести до перелому у війні.

Примітно, що в розпал подій глава Кремля Володимир Путін підписав низку законів, що обмежують права росіян. Чи це означає, що він боїться свого народу більше, ніж української армії? Ні, це не так, допоки диктатор може спиратися на армію силовиків, які готові знищити будь-який мирний протест. Його справжній страх – ті, хто готовий до збройного протистояння, ЗСУ, а також власна армія, яка може збунтуватися.

Таку думку в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA висловив російський опозиційний політик та журналіст Ігор Яковенко.

– На вашу думку, який вплив ця ситуація справила на Кремль усередині країни та за її межами, зокрема, на переговорні позиції Росії? І чи це було несподіванкою для Кремля?

– Зважаючи на все, це було абсолютною несподіванкою для Кремля. Наскільки я розумію, це було несподіванкою для керівництва збройних сил Росії – з огляду на все те, що відбувалося, миттєве серйозне просування. За короткий час ЗСУ змогли взяти під свій контроль територію, яка значно перевищує ту, яку Росія протягом тривалого періоду змогла б окупувати. Тож це явна несподіванка, явно зненацька.

Певна розгубленість у Кремлі також очевидна, бо не було вироблено якихось медійних інструкцій. Масштаб того, що відбувається, також вражає, тому що, якщо судити з тих грошей, які виділені на допомогу біженцям – 220 мільйонів рублів, по 10 тисяч на кожного, – виходить, що тільки в Курській області їх зараз 22 тисячі. Це дуже багато. І повна розгубленість серед цих людей, котрі буквально в істериці звертаються до Путіна з проханням допомогти.

Але Путін на це ніяк не реагує. Він займається зовсім іншими речами. Зокрема, вчора (8 серпня. – Ред.), коли ситуація стала вже зовсім критичною, він підписував закони – рішення, які можна назвати "Десять путінських ударів". Усі ці удари спрямовані лише проти громадян Росії. Це дозвіл судовим приставам застосовувати зброю проти громадян Росії, це заборона мати комп'ютери у збройних силах РФ, це безліч інших законів, що обмежують права громадян, спрямованих проти росіян. Це свого роду удари по Воронежу.

Тож Кремль дезорієнтований. Жодної чіткої відповіді явно він не може виробити. Його жалісливі заяви про провокацію України виглядають жалюгідним беканням. Тому що протягом 2,5 років, а загалом понад десять років путінський режим знищував українських громадян, а останні 2,5 роки знищував інтенсивно, масово, практично ставлячи своїм завданням геноцид українського народу, але тепер скаржиться на те, що раптом українці стали відповідати.

Все це свідчить про повну дезорієнтацію та повне нерозуміння того, що робити. Отже, все сталося раптово. І цією своєю поки що блискучою операцією українські Збройні сили застали Путіна зненацька.

– З огляду на рішення Путіна, про які ви згадали, чи можна зробити висновок про те, що він більше боїться росіян, їхніх протестів, аніж української армії?

– Ні, я так не думаю. Насправді Путін не реагує на численні прохання, звернення. Він не має страху перед росіянами. Принаймні поки що. Та внутрішня армія, яка існує в Росії – Росгвардія, ФСБ, поліція, ФСО тощо, – це гігантська армія, яка за сукупністю живої сили перевершує окупаційну армію, яка воює на фронті проти українців. Але ця армія націлена на придушення мирних громадян.

У Росії нема звідки взятися збройному протесту. Цей збройний протест може прийти лише з фронту. Тому поки що ситуація не дозріла. І громадян своїх Путін не боїться. Він має ту саму внутрішню армію, яка готова знищити будь-який мирний протест.

А ось проти ЗСУ, проти збройної організованої сили вони безсилі. Це, зокрема, показав заколот Пригожина, коли він без жодного пострілу взяв Ростов, а потім спокійно дійшов практично до Москви. І ніхто його не зупинив.

Ця внутрішня армія здатна знищувати будь-яку кількість мирних громадян, але пасує перед збройною силою. Тож Путін не боїться свого народу – доти, доки силовики готові його захищати. Нині він боїться Збройних сил України та власної армії, яка, в принципі, за певних умов може збунтуватися. Поки що він докладає всіх зусиль, аби не допустити перелому в цій війні на користь України. Хоча ці події за певного розвитку можуть означати перелом у ході цієї війни.

– Оголошення війни чи застосування ядерної зброї. Як ви розглядаєте перспективу такого рішення Путіна?

– Я не думаю, що найближчим часом є серйозна ймовірність цього. Розумієте, те, що робить Путін, малопередбачуване, у цьому його особливість. Принаймні на сьогоднішній момент я важко уявляю собі мотиви, які спонукатимуть його покінчити життя самогубством. Я маю на увазі застосування ядерної зброї. Тому що це річ, яка може призвести до втрати особистої безпеки.

А щодо оголошення війни, я не дуже розумію, навіщо. Щоб що? У військовому відношенні це не дасть абсолютно нічого, а в міжнародному це означатиме, що він приходить із щиросердним визнанням як агресор. Досі він ще може приховувати це за якоюсь риторикою, а тут – відверте зізнання, що він агресор, що він оголосив війну.

Найголовніше – це не дасть жодних додаткових ресурсів. Нічого від цього не побільшає: ні техніки, ні грошей, ні живої сили. Цей крок не дасть абсолютно нічого щодо ресурсів, але в плані статусу офіційної держави-агресора він, звичайно, дещо втратить. Тому я думаю, що обидва ці кроки малоймовірні.