УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Блог | "Он бежал с переломом голени": Ранение. Когда боль не имеет значения

'Он бежал с переломом голени': Ранение. Когда боль не имеет значения

"Дорогая долиной тьмы". Часть 4. Ранение.

Сейчас слышать о ранении стало совсем обычным. Словно порезался ножом. Каждый по-разному переживает ранения. Но ранение – это не до конца о теле.

***

Солдат Махно. Он лежал у меня в автомобиле с дырой в ноге и смеялся. Его трясло от страха, но он повторял: "Я выживу, я же выживу, Йода! Правда? Все закончилось". Он искренне радовался, не мог сдержать смеха. Это было медленное понимание того, что он выжил. А одновременно тело тремором кричало об ужасе, который он только что пережил. "Обнялся со смертью и она меня отпустила".

Далее текст на языке оригинала.

***

Один з командирів (назвемо його Книжник) отримав отвір в нозі, куди напевно помістився б абрикос. Я не знаю, як він дістався до польового штабу. Але коли я підбіг, він фотографував свою ногу, радів, як дитина, і повторював: "Все, я вижив". Це має пекельно боліти. Він має швидко їхати в лікарню, він наче не розумів, що частини його тіла не вистачає, що він серйозно пошкоджений. Смерть вхопилась в його ногу, він тепер знає її на дотик. Він наче хвалиться, що втратив лиш це, хоча насправді втратив значно більше.

***

Коли я за наказом поїхав на одну небезпечну точку, там було страшно. Всі дерева випалені, не було жодного дерева, яке б стояло вертикально. Дорога більше мала ям від прильотів, ніж рівної ділянки. Це територія ворога. Місце переходу в наступ. Попереду щойно пройшли наші бехи (БМП – дещо броньований гусеничний транспорт для піхоти), але все це чуже і небезпечне. Мій водій зупинив МТЛБ (малоброньований гусеничний транспорт для евакуації поранених). До точки, де маємо забрати загиблих, ще метрів 500. Але зайти в ці 500 метрів – як зайти в двері пекла.

Я не знав, як виконати наказ... Водій не хоче їхати, а йти – ідея так собі. Кілька секунд – і раптом специфічний свист! Я встиг присісти. Міна! Відстань – метрів півтора. Як потім виявилось, на щастя, 82 калібру. Спалах – і одразу зникає звук. Повністю. Перша думка: "Все, це кінець". Гробова тиша. "Ніхто не кричить, ніщо не болить, мотор не шумить – можливо, смерть виглядає так?", – подумав я. Відкриваю очі. Оглядаюсь, щоб переконатись, що це ще "той світ". Все наче не змінилось, просто не видає звуків. Поранений медик, мій друг, – присів поруч. Не знаю, чому осколки вибрали його, а не мене. Відстань же однакова... Чомусь показую на пальцях, що він поранений і йому треба в МТЛБ. Ще хвилина і до мене доходить, що глухий я, а не вони. Починаю кричати, бо не впевнений, що мене чують і не можу регулювати силу голосу. Евакуюємося.

***

Проблема інколи навіть не стільки в пораненні, як в моменті "прильоту". Він близько-близько. Почуття настільки гострі, що цей момент будеш пам'ятати завжди. Перші дні я чув цей звук прильоту у всьому. Все мені нагадувало його, він мені снився. Я дуже чітко пам'ятаю кожну мілісекунду того звуку. Я почав боятись обстрілів. Звичайний наш "вихід" (звук, що виникає в момент, коли наші здійснюють постріл) перші дні змушував мене падати в будь-яку заглибину. Потрібно було місяців 4, щоб я зміг знову адекватно реагувати на гучні звуки.

"Он бежал с переломом голени": Ранение. Когда боль не имеет значения

***

Через місяць на переправі в спокійний день, де було вже добу тихо, прилетів снаряд. Спалах. Сильний удар в голову. Мене повалило на землю, але болю від падіння я не відчув. Я не шукав на собі поранень, я просто лежав і чомусь вголос сказав: "Все". Я не ворушився. Я подумав, що помер. Поруч був ще один мій водій. Він сказав: "Що все?" І я зрозумів, що живий. Тільки після цього я почав шукати на собі поранення. Продірявлена наскрізь губа, в щелепі щось ходить, руки в крові. Потрібно вставати, рятувати "своїх". Говорити не виходить. Кров зі слиною витікає крізь отвір в губі. Підіймаюся – а в полі зору нікого нема.

Оглушують відчуття: страх, що всі мертві – раптом я лиш один? Болю нема, лиш подив і якась невпевненість, що живий. Постійно хочеться перевірити, чи це реально? Сильний страх, що всі загинули, що я тут залишився один. Чому я? Навіщо?

Але поступово починають підійматись хлопці. Збігаються. Лиш мій друг лежить. Він накладає на себе джгут сам. Всередині страх і радість. Він живий – це радує, але сталось щось злого, оскільки потрібен джгут. Я підбігаю до нього, накладаю ще один джгут поверх і ми починаємо швидко тягнути його. Ледь дістались до МТЛБ – черговий приліт закриває дверку, вкинувши мене всередину. Наступні прильоти – зовсім поруч, ми ціль, нас бачать, ми в сталевому гробу. Смерть прогризається крізь сталеву машину, намагаючись потрапити всередину. Лише рух дає змогу покинути галявину смерті. Евакуюємося.

***

Поранені часто в перші години або хвилини не відчувають болю. Лише 06.05.23 р. я тампонував бійця, засовуючи йому в рану бинт без знеболення...

Найчастіше не біль є проблемою. Проблемою стає момент потрапляння в людину осколка. Щось змінюється в кожному пораненому. Це така близькість смерті, що він раптом розуміє, що смерть дуже близько щосекунди, а навколо не картинка, а реальна загроза. І момент "прильоту" – це момент, коли людина зустрічається зі смертю, а потім розуміє, що вижила. Це момент прийняття смерті. І інколи людина встигає змиритися зі смертю. Мене так часто питались: "Я живий?"

Всі намагаються забрати "свої" осколки, якими поранені, з собою. Це символ смерті, яка прийнята. І тепер це частина тіла, частина пораненого, як і смерть тепер частина його психіки. Звісно, у кожного пораненого по-своєму, але кожному смерть в'їлась в психіку. Він зі смертю тепер знайомий віч-на-віч. В різний спосіб, але вона ще довго навідуватиметься до нього.

***

Військовий (назвемо його Колобок) отримав поранення в голову. Каска витримала удар, але удар був настільки сильним, що самою каскою йому розбило шкіру на лобі. Він впав і втратив свідомість. Коли повернувся до тями, розповідав, що не знав, як поводитись, бо думав, що він в раю, чи в чистилищі. А як там поводитись – не знав. Каску він видирав у медиків і не відпустив навіть в операційній.

***

Солдат (назвемо його Жук) був поранений. Я приїхав за ним в Тошківку. Але мінометний обстріл не просто не припинявся, а поливав дорогу, по якій ми приїхали, суцільним дощем. Місце, де ми мали забрати пораненого Жука, теж потрапило під обстріл. У Жука була поранена рука. Ми практично не зупинялись – водій здійснив "поліцейський розворот" і вже намагався їхати звідти. Я вискочив ще в русі, відкрив задню дверку і крикнув: "Швидко". Жук щосили кинувся до нашої машини. Раптом ворожий танк влучив в стіну будівлі. Біля стіни прижався інший солдат, назвемо його Альпініст. Його привалило великими кусками будинку, але він сам миттєво вибрався і почав бігти до нас. Я ще не знав характер поранення Альпініста. А виявилось, що у нього був перелом гомілки. І він біг. Нога не тримала навантаження, розломана кістка рвала йому м'язи. Але він біг. Бо навколо смерть і біль вже не має значення.

***

Поранення завжди змінює людину. Вона відчуває себе вже не так, як до поранення, відчуває себе іншою.

Кажуть, більшість поранених менше бояться нулівки, ніж ті, які не були поранені, але пережили обстріл. "Звісно", – сказав би я. "Непоранені" бояться зустрітись зі смертю. Поранені з нею вже знайомі. В чомусь вона вже навіть частина їх.

disclaimer_icon
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...