Відео дня
Армія РФ завжди наступає за однією схемою, тому ЗСУ можуть приготувати їй "сюрприз". Інтерв'ю з ізраїльським експертом Шарпом
Російська окупаційна армія наступає в Україні понад півтора року, з осені 2023 року. Причому, цей наступ відбувається за однією й тією ж схемою з невеликими відхиленнями, як це було зі спробою наступу в Харківській області. На сьогодні головна оперативна мета ворога – захоплення агломерації Слов'янськ – Краматорськ – Костянтинівка – Дружківка – Покровськ. Захоплення обласних центрів, зокрема Сум і Харкова, – бажана, але абсолютно нездійсненна мета окупанта.
Якщо країна-агресор спробує атакувати Україну з Придністров'я, то це може закінчитися зникненням цього анклаву. А що з контрнаступом ЗСУ? Виходячи з інформації з відкритих джерел, на сьогодні ресурсів для такого кроку українська армія не має, проте є вірогідність, що Генштаб піднесе ворогу "сюрприз", як це було з Курською областю.
Таку думку в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA висловив ізраїльський військовий оглядач Давид Шарп.
– Аналітики Інституту вивчення війни дійшли висновку, що нині російська окупаційна армія сконцентрована на трьох цілях. Перша – відтіснити ЗСУ від Бєлгородської області й підійти до Харкова на достатню для ствольної артилерії відстань. Друга – захопити решту Луганської області, просунутися у східну частину Харківської області й оточити північну частину Донецької області. Третє завдання – спробувати просунутися у Дніпропетровську область. Як ви оцінюєте це? Чи допускаєте, що противник може ставити перед собою й інші цілі?
– Цілі можна поділити на глобальні – стратегічні й оперативні, – і локальні. Наприклад, їхня найважливіша оперативна далекосяжна мета – це захоплення Донецької області, зокрема, агломерації Слов'янськ – Краматорськ – Костянтинівка – Дружківка. У цьому контексті можна згадувати й Покровськ. І ми бачимо, що більшість їхніх дій у Донецькій області підпорядковані реалізації саме цієї мети.
Це спроба обійти Покровськ і зайняти його, створити загрози з флангів... Те ж саме стосується і Костянтинівки – з півночі, з боку Лимана та Сіверська, у сторону Слов'янська та Краматорська. Тобто це якийсь єдиний головний план. Звичайно ж, осторонь є Новопавлівка й елементи виходу до Дніпропетровської області. Але, як мені здається, – це головне завдання, і тут зосереджені головні зусилля.
Щодо Харкова й Харківської області, то тут я нічого сказати не можу. Можна припускати що завгодно, але я вважаю за краще припускати не на рівному місці. Тільки коли вони або почнуть якісь дії. Наприклад, щоб вийти до Харкова на дистанцію гарматного пострілу – правда, гармати бувають різної дальності, – потрібно виступати в Харківській області. Те, що ми бачили рік тому, – наступ у районі Вовчанська невеликими силами – завмерло. Бойові дії на цій ділянці тривають, але якихось спроб розширити цю ділянку або різко її поглибити наразі не видно. Я не маю у своєму розпорядженні відкритих даних щодо створення в цих місцях угруповання.
Що стосується Сумської області, то ми чули слова Путіна про створення буферної зони в прикордонні. Що він має на увазі, я не зовсім розумію. Можливо, йдеться про спробу створити буферну зону на вузькій ділянці, можливо, це прикриття планів просто захопити цю територію – я маю на увазі Сумську область поблизу Суджі, де йшли бої. Але щоб створити велику буферну зону, потрібно наступати на великій ділянці фронту. Тут ми поки що нічого не бачимо – бої ведуться на досить вузькій ділянці фронту.
Плани у Путіна, за великим рахунком, є глобальними, але є й плани інших ступенів. Насамперед не варто забувати про Донецьку та Луганську області. Це одна з конкретних географічних цілей, які Путін свого часу озвучував. Це те, що вони називають "звільненням" "ДНР" і "ЛНР". І ці дії буквально на поверхні.
– Виходячи з того, що ви сказали, небезпека захоплення обласних центрів, зокрема тих, що розташовані недалеко від лінії фронту – Сум, Харкова, Запоріжжя, Херсона, – невелика?
– Ми говоримо про короткострокову та середньострокову перспективу. Аби поставити завдання захопити той самий Харків чи Суми, потрібно залучити дуже значне угруповання, зібрати його й атакувати на відповідних напрямках, які релевантні для такого наступу.
Але, спираючись на відкриті джерела, ми не бачимо, що угруповання такого роду створюється. Кілька батальйонів для того, щоб просунутися на короткій ділянці, – це зовсім не те. Й оскільки такого угруповання ми не бачимо, міркування про це мають суто філософський характер.
Я скажу більше: Росія наступає з осені 2023 року, вже понад півтора року. Наступає приблизно за однією і тією ж схемою. Так, іноді є якісь несподіванки. Наприклад, невеликий наступ у Харківській області був нехай і не несподіванкою, але виходом за звичайні рамки. У звичайних межах вони тиснуть, шукають слабкі місця, намагаються потихеньку просунутися й домогтися обвалення фронту на якихось ділянках і далі просунутися більше. Приклад – Очеретине, Курахове, Селидове тощо.
Щоб великими силами наступати на обласний центр, треба ці великі сили зосередити й діяти всупереч тій логіці, яку ми бачимо півтора року. Тож поки ми не бачимо угруповань, це філософська розмова. А ось проблем і їхніх реальних зусиль на інших ділянках фронту і так вистачає.
– Питання щодо Придністров'я. У вересні в Молдові відбудуться парламентські вибори, на які Кремль робить дуже велику ставку. Чи припускаєте ви суто теоретичну небезпеку того, що Кремль спробує вбити двох зайців – з одного боку, розхитати внутрішню ситуацію в Придністров'ї напередодні виборів, а з іншого – використати своє угруповання, яке він має там, щоб відкрити новий фронт?
– Щодо бажання Кремля маніпулювати й мати серйозний вплив усередині Молдови, то це заперечувати неможливо. Але суто прагматично, приземлено використати те, що у них є в Придністров'ї, відкрити другий фронт і атакувати Україну – це виглядає абсолютно нереалістично й нерозумно, тому що сили за всіма мірками дуже і дуже слабкі. Якщо вони спробують атакувати Україну, то це, найімовірніше, призведе до кінця Придністров'я як такого. Тому що прийти їм на допомогу Росія не може фізично – вони відрізані, а їхній військовий потенціал вкрай невеликий.
Зверніть увагу, коли тільки почалася велика війна, коли російські сили перебували на правому березі Дніпра, тоді ці ризики були вищими, але й тоді придністровці не відкрили вогню. Можливо, вони чекали приходу російської армії до Одеси тощо. Тобто, якби війна у буквальному сенсі була програна, вони б вступили у бій.
Але у той момент, коли російська армія дуже далеко, вони приречені в разі вступу в бойові дії. Відкидати я б нічого не став, але це абсолютно суперечить логіці. Якщо вони навіть у лютому-березні 2022 року сиділи тихо, коли, здавалося, перспективи більші, то сьогодні очевидно, що вони можуть втратити все, якщо підуть на такий нерозумний крок.
– Російська окупаційна армія з 2014 року змогла окупувати приблизно п'яту частину території України, при цьому з риторики того ж Трампа зрозуміло, що Кремль подає це як "неймовірне досягнення" і змушує вірити в те, що Росія ось-ось переможе. Як ви оцінюєте перспективи контрнаступу ЗСУ? Наскільки логічно було б організувати хоча б обмежену за масштабами операцію у розпал переговорного процесу?
– Я не думаю, що Трамп вірить, що Росія ось-ось переможе. Оцінка його та його оточення у тому, що є тенденція, що Росія виграє війну. Принаймні він у це вірить і вважає, що перспективи України у цьому плані гірші. Я впевнений, що він не думає, що буквально за місяць, другий, третій, Росія переможе. Це суперечить фактам.
Що стосується питання наступу, то успішний наступ завжди доцільний. Але це бажане, а потрібно відштовхуватися від можливостей і реалій. Сьогодні необхідно виходити з того, що останнім часом багато місяців Україна перебуває в стратегічній обороні, причому з великим напруженням сил і далеко не завжди успішно, адже противник просувається – нехай повільно і з втратами. Ця оборона дається величезним напруженням ресурсів, яких не вистачає, зокрема, щоб закрити багато проблематичних ділянок.
Щоб наступати, ти повинен мати значні ресурси. Мається на увазі й кількісний фактор, і якісний. Тому що, наприклад, якщо ти підготував резерв зі свіжомобілізованих, нову бригаду, яка з об'єктивних причин малобоєздатна навіть в обороні, кидати її в наступ – це самогубство. У будь-якому разі, це успіху не принесе.
Теоретично я не можу відкидати, що десь командування ЗСУ спробує відносно невеликими силами піднести "сюрприз". Якоюсь мірою таким "сюрпризом" був наступ у Курській області 2024 року. Однак те, до чого цей наступ призвів, викликає питання.
Отже, головне – це наявність ресурсів. Якщо у тебе є можливості для успішної наступальної операції, звісно, від неї відмовлятися не можна. Але сьогодні головне завдання української армії без зв'язку з переговорним процесом – якомога успішніша оборона. На щось більше ресурсів, найімовірніше, немає.