Бійців "Азову" судять за злочини росіян у Маріуполі. Три історії українських військових, які досі в полоні

16 листопада виповнюється півтора року, як захисники Маріуполя за наказом покинули завод "Азовсталь". Тоді ніхто не припускав, що росіяни підуть на такі жорстокі заходи: влаштують теракт в Оленівці, мучитимуть їх у в'язницях, змушуватимуть зізнатися у злочинах, яких вони не коїли. Наразі у полоні перебувають приблизно 2 тис. захисників Маріуполя, з них близько 700 бійців "Азову".

Ми поговорили з близькими бійців відомого полку. Детальніше читайте у матеріалі OBOZ.UA.

В "Азов" прийшов у 22 роки

Ліля, артистка балету одного з Київських театрів, півтора року чекає на свого коханого Богдана. Вона згадує, що познайомилася з ним у соцмережах десь у 2019 році. Вже тоді Богдан служив в "Азові", жив у Маріуполі.

"Через місяць після знайомства онлайн він зміг приїхати до Києва, і ми зустрілися. Тоді навіть і подумати не могли, що наше знайомство переросте у серйозні стосунки. Ми були немов із різних світів, я працюю в балеті, а він – військовий. Але наш роман тривав на відстані, я жила у Києві, він – у Маріуполі", – розповідає Лілія.

В "Азов" Богдан прийшов у 22 роки, після Майдану, коли Росія вже розв'язала війну на сході країни. До того він закінчив школу, навчався, підробляв. Під час служби паралельно заочно навчався у Київській політехніці.

"Він хотів здобути вищу освіту для того, щоб розвиватися по службі. В "Азові" вони не лише тренувалися на полігоні, а й навчалися, вивчали історію, філософію. Він вірить в ідею української нації", – каже Ліля.

Думали, що Маріуполь буде форпостом

Про те, що буде така війна, Богдан не розповідав. Можливо, він сам не знав, що буде така жорстока облога міста.

"Я якось запитала у нього про це, він відповів, що все буде добре, ми готові до всього, що б не трапилося. Думаю, військові люди таки розуміли, що на нас насувається повномасштабна війна. Але думали, що Маріуполь стане таким форпостом на Донбасі, вони навіть не припускали, що станеться тут", – продовжує дівчина.

Ще пізно ввечері 23 лютого Лілія розмовляла з Богданом. Він уже кілька днів, як і всі "азовці", перебував на їхній базі. Все було спокійно, вони побажали одне одному на добраніч.

А вранці 24-го дівчина прокинулася рано-вранці у Києві від того, що всі писали, що почалася війна. Вона взяла телефон і написала Богданові: "Це те, що все думали?" Він відповів, що так. Він порадив дівчині виїхати з Києва.

Тоді російські танки наступали на Харків, на Чернігів, де мешкають батьки Лілії. Через день вона теж поїхала на захід України до родичів.

Спали з телефонами, щоб не пропустити дзвінок

У перші дні повномасштабного вторгнення зв'язок із Богданом ще був. А вже з початку березня спілкування зводилося до "плюсиків" у повідомленнях і позначок, що був у мережі. Лілія, як і всі дружини та наречені "азовців", спала з телефоном, щоб не пропустити такий довгоочікуваний дзвінок чи повідомлення.

Вже на "Азовсталі" можна було рідко, але дізнаватися про їхній стан. Якщо він довго не відгукувався, то доводилося дізнаватися через інших жінок, чи не бачив хто його там, чи не чув по рації?

Деколи Богдан не виходив на зв'язок довго. Не зателефонував у день народження, і тоді Ліля вже била на сполох. Поки не передали від нього коротке відео. А сам він зміг зателефонувати лише через три тижні.

"У мене була можливість поговорити з ним перед виходом. Їм уже наказали скласти зброю і вийти із заводу. Про це я дізналася від однієї з жінок, ми всі були шоковані. Коли він подзвонив, я запитала, чи це правда? До того моменту вони всі вже були виснажені. Він сухо відповів, що так. Потім додав, що скоро повернеться – і все буде добре. Ми всі тоді вірили, що їх швидко обміняють, і вони будуть вдома. Але минуло вже півтора року, а вони все ще там", – каже Лілія.

Якщо раніше ще були обміни полоненими, частина захисників Маріуполя повернулася, хоча азовців серед них було мало, то тепер із травня вже немає жодних обмінів. Тому отримати хоч якусь інформацію про своїх близьких жінки не можуть.

Відразу після виходу із заводу Богдан був в Оленівці Донецької області, там, де стався теракт і росіяни вбили 53 полонених. 150 людей було поранено – і більшість із них досі в полоні.

У вересні після обміну Лілі говорили, що Богдан може бути в Донецьку. І лише у травні цього року, під час крайнього обміну, цю інформацію вдалося підтвердити – його бачили в одній із камер тюрми у Донецьку.

"Ми писали листи до Міжнародного комітету Червоного Хреста. Але ні він, ні інші правозахисні організації нічого не зробили. "Червоний Хрест" був присутній під час виходу хлопців з "Азовсталі", вони обіцяли, що стежитимуть. Можливо, вони розраховували, що їх допустять до полонених. Але ніхто тоді не знав, хто такі насправді ці росіяни. Їх не пустили, вони розвернулися та поїхали", – резюмує дівчина.

Також на повернення Богдана чекають його мама та дві сестри.

В "Азов" прийшов у 18 років

Бійця "Азову" Дмитра Смітія "суд ДНР" засудив до 20 років позбавлення волі. Його "звинувачують" у нібито вбивстві мирних жителів.

Насправді російські окупанти так намагаються перекласти свої жорстокі злочини в Маріуполі на плечі українських військових. І використовують такі історії для внутрішньої пропаганди серед свого електорату.

Ілона, наречена Дмитра Смітія, розповідає, що до "Азову" він вступив наприкінці 2016 року, коли йому тільки виповнилося 18 років. Хлопець родом із Сумської області.

"Він ніколи раніше не був у горах, це була його друга мрія після "Азову". І в 2019 році він разом із побратимами вирушив до Швеції подивитися на північне сяйво в гори. Серед друзів із ним був "Пістон", на жаль, він загинув у Маріуполі. Інші друзі зараз теж у полоні", – каже Ілона.

Дівчина згадує, що з Дмитром її познайомила подруга шість років тому, коли запросила її якось на прогулянку. Потім Діма написав їй повідомлення у соцмережі. З того часу вони почали зустрічатися.

Пачка арахісу на трьох бійців

Дмитро служив у Маріуполі. Про те, що щось буде, мабуть, він знав. Він говорив Ілоні, що "ми готуємося до гіршого, але сподіваємося на краще".

Того ранку 24 лютого Дмитро з побратимами опинився у Золочеві на курсах. Але першого ж дня, нікому нічого не сказавши, вони вирушили назад, до Маріуполя. Першого дня вони ще змогли потрапити до міста.

"Мене він відправив на захід України. Коли я вже була на місці, він повідомив "я тут". Тоді вже пішли перші новини про Маріуполь, і я зрозуміла, де це "тут", – каже Ілона.

Зв'язок із Дмитром був рідкісним, приблизно раз на три тижні він писав повідомлення. Якось йому вдалося додзвонитися, і вони проговорили хвилин 20. І весь цей час у слухавці дівчина чула вибухи.

"Я тоді його запитала, що ви їли? Він сказав, що у них там група, вони спали лише три години. "Ми поділили на трьох пачку арахісу, більше нічого не їли", – у мене просто серце стислося. Але я нічого не могла вдіяти", – згадує Ілона.

Про те, що вони зайшли на "Азовсталь", Ілона дізналася не одразу. Пізніше вже від тих, хто виходив із полону, вона збирала інформацію.

А 14 квітня у дівчини було день народження, Дмитро вже давно не виходив на зв'язок, вона дуже сподівалася, що цього дня вона його почує. Так і сталося, вже дуже пізно він зміг набрати по відеозв'язку. Розповів, що весь час пам'ятав, що мав її привітати, для цього йому треба було відпроситися і вийти з підвалу, щоб упіймати сигнал зв'язку.

Перед виходом з "Азовсталі" він зателефонував. А потім написав, що надійшов наказ – і вони виходять у почесний полон. "Який це почесний полон – ми тепер все бачимо. Можливо, вони розуміли, що відбувається, але якось намагалися себе втішити", – зітхає Ілона.

Засудили за злочини росіян

Після цього жодних звісток від Дмитра не було. Але одного разу, в березні, вона побачила відео, де її Дмитра засудили на 20 років.

"За злочин, який він, зрозуміло, не скоїв. Нібито він вистрілив у спину жінці, яка приносила їм їжу. Там у "ДНР" і суду як такого не було. Він сидить за столом, без бороди, підстрижений, худий. Перед ним якісь "слідчі". Вони його запитують: "Ви визнаєте свою провину?" Він, опустивши очі в стіл, відповідає, що так. А що ще він міг сказати? Можливо, йому пообіцяли, що більше не битимуть чи дадуть їжу. Може, обіцяли відправити на обмін", – припускає Ілона.

Потім це відео розганяли всіма соцмережами, показували на телеканалі "Россия 1". Все для того, щоб переконати власних громадян у тому, що "Азов" коїв злочини в Маріуполі, а не російські солдати.

З того часу більше жодної інформації про Дмитра не надходило. А нещодавно Ілона розмовляла з Міжнародним комітетом Червоного Хреста, там сказали, що нічого про Дмитра не знають, але якщо Ілона має інформацію, то вони можуть записати її в базу.

"Я намагаюся бути реалісткою, розумію, що ми маємо справу з кривавим ворогом, який прагне затягнути всю цю ситуацію. Але в мене є надія, що ми скоро все-таки побачимось. Я щодня дивлюся в телефон, у Telegram, чекаю, що може там хоч щось з'явиться, але поки що нічого немає", – каже Ілона.

Вдома на Дмитра чекають мама, бабуся з дідусем та молодший брат, йому 11 років. Брат дуже пишається Дімою, розповідає про нього у школі, що він захищав Маріуполь. Коли бабуся плаче, хлопчик її втішає: "Ти через Діму плачеш? Не плач, скоро він приїде".

Засудили до 29 років

Івана Бочкарьова з Житомирської області разом з іншим бійцем "Азову" "суд ДНР" "засудив" на 29 років нібито за те, що вони розстріляли автомобіль із двома мирними жителями та застрелили ще одну людину.

Наречена Івана Діана розповідає, що вперше дізналася про це наприкінці грудня минулого року.

"Мені його друг скинув статтю, в якій Ваня нібито зізнається у злочинах, яких він, звісно, не коїв. Я вперше за довгий час побачила рідну людину зі слідами тортур. Він завжди займався спортом, а тут сидить худий, із зовсім порожнім поглядом. Писали, що повинні його судити, але я не повірила цьому. А тут у вересні вже побачила інформацію, що його засудили", – каже Діана.

Рік служив в "Азові"

Діана з Іваном знайомі з дитинства, обоє з Житомирщини. Зустрічатися почали, коли поїхали вчитися до Бердичева, Діана – на юриста, а Іван – на технолога. Жили в одному гуртожитку, дружили компаніями.

Потім Ваня поїхав до Києва продовжувати навчання, дівчина залишилася у Бердичеві. Але Ваня мав таку фінансову ситуацію, що йому довелося залишити навчання. Він їздив на заробітки до Німеччини, Польщі. А потім уклав контракт із Національною гвардією.

"Я приїхала до нього, ми жили разом. Але він зацікавився "Азовом", там служив його друг. І він ухвалив рішення йти в "Азов" у 2021 році. Оскільки він жив у військовій частині в Маріуполі, то я повернулася назад. Я приїжджала до нього, востаннє була там 21 лютого, якраз перед вторгненням", – каже Діана.

Думали, що повернуться за три-чотири місяці

24 лютого Іван зателефонував, спитав, як справи у Діани. Але про війну нічого не сказав. Про те, що росіяни вже вторглися до України, обстрілюють міста, дівчині повідомила подруга.

"Я ледве додзвонилася до нього. Тоді він сказав, що так, війна. Збирай речі та їдь за кордон. Але я не послухалася і залишилася", – згадує дівчина.

Через кілька днів зв'язку з Маріуполем майже не було. Іван примудрявся хоч раз на три тижні підніматися на 3-4-й поверх будівлі, ловити зв'язок і дзвонити Діані. Щоправда, це було ризиковано. Тому дівчина попросила його берегти себе та писати повідомлення, коли з'явиться можливість.

У квітні зв'язок зник на два тижні, саме тоді був прорив на "Азовсталь". Там уже зі старлінка Іван міг іноді писати повідомлення. А перед виходом у полон він зміг додзвонитися.

"Повідомив, що командир ухвалив таке рішення. Звичайно, ні на що хороше розраховувати не доводилося, адже ми знали, як росіяни ставляться до "Азову". Але там був "Червоний Хрест", третя сторона, вони сподівалися, що ось-ось повернуться, пробудуть там щонайдовше три-чотири місяці, як їм і обіцяли", – каже Діана.

Дівчина знала, що Іван був в Оленівці. У вересні він зміг їй передати повідомлення, що з ним усе гаразд. У травні цього року повернулися з полону двоє "азовців", вона дізналася, що він живий, його там чули.

Де тепер Іван, якого незаконно засудили, вона не знає.

За долю онука хвилюється його дідусь, він їздить до Києва й намагається хоч щось дізнатися про нього. Також в Івана є мама, батько, дві молодші сестри та брат.