Чотири відра супу на день і постійні бомбардування: той, хто вижив на "Азовсталі", розповів, що там відбувається

12 хвилин
17,7 т.
Чотири відра супу на день і постійні бомбардування: той, хто вижив на 'Азовсталі', розповів, що там відбувається

Житель Маріуполя, працівник "Метінвесту" разом із сім'єю провів майже два місяці у бомбосховищі на "Азовсталі". Він розповів, як сотням і сотням мирних громадян із дітьми вдавалося виживати у підземеллях заводу, як вони добували воду та їжу, переживали авіанальоти та бомбардування.

Відео дня

Як українські військові допомагали їм продуктами, ліками. Він спростував дані російських пропагандистів про те, що маріупольцям нібито військові не давали покинути завод. Також свідок розповів, як вони проходили так звану російську фільтрацію. Як їхали в колоні з порожніми автобусами, куди російські окупанти не дозволяли сідати сотням українців, які марно чекали на евакуацію на вулицях інших міст і сіл.

Ім'я співрозмовника ми не називаємо задля безпеки його рідних, які ще залишились на окупованій території.

Докладніше про це читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

Варили чотири відра супу та їли один раз на день

– Скільки часу ви провели на "Азовсталі"?

– Ми були там з 8 березня. Нас було п'ятеро – я з дружиною та дитиною, сестра дружини та мати. Ми заїхали туди через бомбардування у Маріуполі.

У вас у Маріуполі збереглося житло?

– Частково житло у місті якесь збереглося. Будинки пошкоджені практично всі, одні зруйновані повністю, інші – частково, є побиті уламками. У нас будинок на чотири під'їзди. У сусідній під'їзд на 8-9 поверх був приліт та пробило плити. Наша квартира та наш стояк "живий". Стояк, де розташована квартира бабусі, п'ять поверхів вигоріли, сусідній під'їзд залишився цілим, а третій під'їзд – там було падіння авіаційної бомби, то там уже нічого немає.

Евакуація з "Азовсталі"

Як ви потрапили на "Азовсталь"?

– Ми 24 лютого виїхали з квартири за місто у напрямку Мангуша, у нас там дача. Так вийшло, що кілька днів ми побули там і пропустили момент, коли був зайнятий Мелітополь і Токмак. Тобто вільного виїзду до Запоріжжя вже не було. Нам довелося 2 березня повернутися до міста. Ми оселилися у друзів у квартирі. Тоді вже у місті з'явилися блокпости й наші військові готувалися до оборони міста.

2-4 березня у Старому Криму вже точилися бої, російські війська були відкинуті. Але 4-5 березня вони активізувалися. Почався проліт авіації, обстріл, навколо все горіло. У кілька шкіл були влучення, вони теж горіли. Були випадки, коли ми вночі прокидалися від прольоту літаків на низьких висотах. Усі схопилися, злякалися. І 8 березня вирішили перебиратися до повноцінного бомбосховища на "Азовсталь", де я працюю.

Керівництво комбінату відкрило доступ на завод для працівників із сім'ями, з автомобілями для укриття у бомбосховищах.

Діти, які провели по два місяці у бомбосховищах "Азовсталі"

– У яких умовах ви там перебували? Що було з водою, їжею, як ви там мешкали?

– Спочатку "Метінвест" робив запаси продовольства у своїх бомбосховищах. Плюс ще були запаси їжі у їдальнях, які є в кожному цеху. За рахунок цих продуктів ми протягнули до кінця березня.

– Що ви їли?

– Ми харчувалися раз на день, варили чотири відра супу на 70 людей нашого бомбосховища. Спочатку піднімалися в цех і готували там. Потім 12 березня був перший приліт у цей цех, снаряд пробив стіну та пошкодив нашу машину, вона вже була не на ходу. 14 березня був ще один приліт, пробило дах, частково обвалилася покрівля та ще 8-9 машин було заблоковано або пошкоджено. І з цього моменту ми перебралися готувати до підвалу бомбосховища, іншого виходу не було.

Далі з їжею нам уже допомагали військові. Кожні 3-4 дні приносили продукти – каші, крупи, консерви. За словами одного військового, на початку війни магазин "Метро" максимально вивіз свої запаси в укриття на території комбінату. За рахунок цього ми й трималися.

Щодо води, то поки була електроенергія, керівництво комбінату дало вказівку накачати технічну воду у всі ємності. Набрали воду у всі бойлери, які були в цехах, її вистачало, щоби щось помити, помитися самим.

Також "Метінвест" вже кілька років забезпечує гарячі цехи питною газованою водою. По 1,5 л на особу за зміну. Цього року, на щастя, вони завезли її взимку. Її пили менше в холодну пору, тому утворився запас по кабінетах, складах. І ми почали ходити по приміщеннях та збирати цю воду у підвал. Отак і виживали. Коли у місті почався колапс із водою й люди як зомбі ходили під обстрілами та шукали воду, то у нас вона була.

Евакуація з "Азовсталі", військові допомагають людям вибратися назовні
Військові привозили памперси, харчування

– А з ліками?

– З ним було складніше. У когось були свої медикаменти із собою. Також ми пройшлися по кабінетах, зібрали аптечки, переважно там були перев'язувальні матеріали, перекис водню. Дуже багатьом ще допомагали українські військові, що підвозили свої ліки. До кінця березня вони багато допомагали дітям. Привозили цукерки, цукати, для зовсім маленьких – памперси, харчування.

– А що було з медикаментами для людей, кому доводилося приймати їх постійно, хворих?

– У нас у притулку таких не було. Я чув, що в інших сховищах були ті, кому потрібний був інсулін, але як його добували, я не знаю. У нас ніхто не вмирав.

– А дітей багато було, скільки найменшому?

– У нас було 14-15 дітей, наймолодшій дівчинці близько пів року. Діти жили, як і дорослі. Грали між собою за віком. То шумно було, то тихо, ганяли їх, щоби не шуміли. Ми просто відсиджувалися там, бо іншого виходу не було. У нас генератора не було, нам військові заряджали та привозили зняті з тепловозів генератори. Ми вмикали лампочку. Бували дні, коли доводилося сидіти зі свічками. Діти, може, краще трималися, ніж дорослі. Дорослі більше переживали та нервувалися.

Коли ви чуєте літак, можете вже не бігти

– Що стосується обстрілів заводу, чи траплялися серйозні руйнування, як часто були такі вибухи?

– Обстріл не припинявся. Стріляли з мінометів, корабельна артилерія, скидали авіабомби. Коли ми виходили на поверхню, то бачили багато касетних боєприпасів на території комбінату. Жахливо сильні пошкодження цехів комбінату. У нас було часткове обвалення даху, пізніше поряд скинули авіабомбу й був повний обвал ділянки покрівлі цеху. Я бачив, коли триповерхова будівля повністю склалась, до підвалу. Таке міномет чи артилерія зробити не може, це лише бомба. Внизу розташоване напівсховище, добре, що там ніхто не постраждав.

Зустріч евакуйованих із "Азовсталі".

– Наскільки чутно були всі ці вибухи бомб, снарядів?

– Чудово чули. Бомби – це страшний удар. Якщо виходити зі сховища, то було чути прольоти літаків. Кажуть, що над "Азовсталлю" літали одночасно 10 літаків. І коли ви чуєте літак, то можете вже нікуди не бігти – або вам пощастило, або ні. Коли він до вас летить, його не почуєте. Ви чуєте його, коли він від вас відлітає. Або він скинув бомбу і через секунду вона вибухне, або не скинув. Тому сенсу бігати від них нема.

Обстріл там не припинявся. Якось були вдень сильні обстріли, потім начебто заспокоїлося. Але вночі дружині не спалося, знову розпочали обстріли, і вона почала записувати їх. Виявилось, що стріляли кожні 5 хвилин. Трясеться будівля, трясеться земля, йде вібрація, шум. Усередині знаходилося армоване скло, за ним по системі вентиляції заходив звук усередину. Буває тихо-тихо, потім раз – і хлопок, всі злякалися. Один час, коли стріляють постійно, і ти години три-чотири у напрузі. А буває, що нема обстрілу, тиша, а потім раз – і удар.

Коли ще були бої на заводі Ілліча по сусідству, то стріляли і там, тому ми мали час затишшя. У мене донька на поверхню не піднімалася з 8 березня, вона не бачила сонечка. Ми, чоловіки, виходили, бо треба було пройтися поверхами, подивитися, чи є антисептики, бо з них можна пальника зробити, підігріти воду, плюс одяг знайти. І з того місця було видно завод Ілліча, як він горить та обстрілюється.

Російський танк їде обстрілювати "Азовсталь".

– Як багато на комбінаті таких сховищ?

– Загалом перед початком війни на території комбінату було 36 сховищ. Вони були під адміністративно-побутовими корпусами. У кожному цеху залежно від його розмірів та кількості людей було 2-3 сховища. Вони всі різні. У нас було глибше, а інші, свіжіші будівлі, всього на два сходові прольоти. В іншому цеху було сховище старе, 1946 року, на один проліт, ось там якраз усе й склалося від вибуху.

Люди могли вийти із заводу на свій страх та ризик

– Чи намагався хтось залишити бомбосховище і чи була така можливість?

– 20 березня частина людей виїхала своїми автомобілями. Залишилося три непошкоджені автомобілі і люди на свій страх і ризик виїхали з території цеху, а потім із міста. Одна сім'я точно дісталася місця призначення, я з ними спілкувався. Про інших я не знаю. Решта не мала такої можливості. Може, хтось пішки і намагався вийти у перервах між обстрілами. Але тільки на лівий берег, бо на правий берег уже вийти було неможливо наприкінці березня, там обвалили два мости.

Перша евакуація мирних людей із "Азовсталі"

І те, що нам розповідали на фільтрації, що з початку квітня постійно були режими тиші, припинення вогню і можна було вийти, чому ви не виходили? То це неправда. Перше повноцінне припинення вогню було 30 квітня, коли перших людей забрали разом із ООН. До цього нічого не було. В іншому притулку був мій колега, з яким ми працювали, я його питав. Він каже, була тиша, ми тільки піднялися нагору, нам військові пригнали машину, щоб спробувати нас вивезти, а тут одразу приліт – і два військові дістали поранення. То була середина квітня.

– Тобто ніхто людей там не тримав, як це намагаються подати російські пропагандисти.

– Людей ніхто не тримав. Військові нам у всьому лише допомагали, приносили їжу, розповідали інформацію. Люди вже самі вирішували, що робити. До того ж ми розуміли, що вже в середині березня частина прохідних була замінована. Ми розуміли, що тримається лише "Азовсталь", з усіх інших позицій наших військових вже почали вибивати. Дуже велике оточення. Тому ніхто нікого не тримав, як це розповідає російська пропаганда, такого не було.

– Інформація ззовні вам якось надходила?

– Від військових. Жодного інтернету, зв'язку не було. У свій час на четвертому поверсі нашого цеху біля одного віконця пробивався зв'язок, коли ще були мінімальні обстріли і люди піднімалися туди.

А потім, коли почалися обстріли цеху, ми перестали туди ходити. Там уже були постійні пошкодження, частково будівля горіла над нами, нам довелося її гасити, щоб вона не вигоріла повністю. Військові повідомляли, у кого які позиції. Розповіли, коли скинули бомбу на драмтеатр.

"Азовсталь" обстрілюють постійно.
Росіяни не дають виїжджати українцям

– Коли ви вийшли звідти та їхали через місто, що ви бачили, як це сприйняли?

– Ми вийшли 1 травня, нас було семеро людей з нашого притулку, тих, хто наважився. І рушили до колони, куди нам вказали військові. Ми пішки дійшли до прохідної, вийшли на набережну та дійшли до автобусів. Нас зустріли російські військові, посадили в автобус. Намагалися везти до Безіменного, але представник ООН сказав, що чекаємо на всіх людей і їхатимемо разом, окремо ніхто нікуди не їде.

Ми чекали. Зібралося три автобуси, і ми рушили. Дорогою їхали лівим берегом. Їхали російськими автобусами, бо українські в місто не пустили, щоб вони очей не мозолили. Нам спочатку військові говорили, що Східного мікрорайону Маріуполя немає, залишився лише напрям вітру. Справді, ми якісь будівлі побачили. Десь були часткові пошкодження, десь повністю пошкоджені, а в деяких лишилася одна стінка. Мікрорайон Східний, там 9-поверхівки від вулиці Таганрозької повністю знищені, далі вже стоять частково і вигорілі будинки.

– Як відбувалася фільтрація? Там були росіяни, що вони питали, чи пропонували їхати до РФ?

– Нас привезли до Безіменного. Червоний хрест та ООН пішли розмовляти із представниками російських військових. Вони сказали, що треба обов'язково проходити фільтрацію, потім нас розселятимуть і ми вибиратимемося у Запоріжжя.

Нас вивели, я пішов в один намет, дружина з донькою – в інший, ми взяли свої речі. Їх усі вивернули, переглянули. Довго розглядали телефони, усі контакти, месенджери. Ноутбук запускали, питали, чи є сторінка у ВКонтакті. Потім почався допит. Роздягнули до спідньої білизни, дивилися татуювання, синці, ушкодження. У дружини при доньці заглядали у труси, оглядали п'яти.

Запитували, де ви жили, як ви жили, кого ви знаєте, а скільки там військових, на якій техніці вони приїжджали, де вони розташовані? Чи знаєте когось із служби міста, СБУ, поліції? У другій кімнаті зняли відбитки пальців, долонь, знову питали, де і як жили, яке ставлення до державної влади, міської влади. Пропонували виїхати до Запоріжжя, "ЛДНР" або вирушити до Росії. Але ви повинні розуміти, що там були ООН і Червоний Хрест, це вперше було повноцінно зроблено.

Евакуація з "Азовсталі".

Ті, хто раніше приватно приїхав, на своїх машинах, то вони чекали тиждень-півтора-два там. Нас не тримали, за день ми пройшли цю фільтрацію. Ми сиділи в автобусах, у туалет виходили у супроводі військових. О 22-й годині нас погодували і розселили по наметах, і о 6-й ранку вже поїхали до Запоріжжя.

Їхали у напрямку Новоазовська, там вирішували, якою дорогою нас везти до Запоріжжя, возили потім заправитися. У нас була колона з 50 автобусів, 20 швидких, представників МНС Запоріжжя та російських військових. Вони повезли нас через Волноваху, ми зробили коло 140 км, щоб не заїжджати до міста. А картинку вони зробили красиву: 3 автобуси зайняті людьми, решта їдуть порожніми. Типу українці не хочуть виїжджати на неокуповану територію України.

Хоча дорогою ми заїхали до Мангуша, там посадили у два автобуси людей, які пройшли фільтрацію, до нас приєдналося 60 приватних машин. При цьому МНС сказали, що у місті перебувають близько 500 українців, які бажають виїхати. Нас не пустили до міста забрати цих людей.

Ми приїхали до Дмитрівки біля Бердянська і там заночували. Жінки та діти у школі, чоловіків залишили в автобусах. 3 травня рано-вранці вирушили до Запоріжжя. Дорогою до Василівки теж стояло багато охочих людей поїхати, але нікому не дали можливості. В інших селищах було те саме. У результаті ми проїхали по дорозі повз 250-300 людей, які стояли з речами. Червоний Хрест та ООН намагалися розмовляти із російськими військовими, але нікого не дозволили забрати. Так і їхали: п'ять автобусів повних та 45 порожніх. Людей просто не випускали.

– Які ваші подальші плани?

– Ми Запоріжжя вже покинули. До Маріуполя ми не повертаємося. Усім, хто там ще залишився на зв'язку, говорю, виїжджайте, війна ще тягтиметься, але Маріуполь буде українським. Ми чудово бачимо, що діється у нас і в них, тому туди не можна повертатися. Я розповідав, як нас пропустили через фільтрацію. Але це було при представниках ООН та Червоного Хреста.

А як людей перевіряють, які їдуть самостійно, я навіть не уявляю. Там жодного закону та порядку немає. Там люди стоять зі зброєю і можуть робити все що хочуть. З нами дві сестри йшли, одна з них – працівниця поліції. Вона про це сказала, пройшла фільтрацію. Але ввечері до неї прийшли і сказали: "збирайся і йдеш". За час перебування в Маріуполі їй надали статус учасника бойових дій. Через це її забрали та відвезли у невідомому напрямку, і що з нею, ми не знаємо. Її 15-річна сестра залишилася у таборі. Дзвонили батькам, щоб вони її забирали.

Акція на підтримку захисників "Азовсталі".

Моя думка: потрібно намагатися на постійній основі в ці фільтраційні табори заводити Червоний Хрест та ООН. Щоб були списки людей, хто перебуває у них у полоні, бо ми навіть цього не знаємо. Ото бачив інформацію, дівчинку 4-річну випустили, а мати її залишилася там. Це "Азов" про це заявив. А скільки людей самі приїжджають і потім назад не виїжджають, ми ж про це не знаємо.

Я працівник "Метінвесту", нас ніхто не звільняв, підприємство не ліквідоване. Шукатимемо роботу, думатимемо, як жити далі. Трохи переведемо дух, відпочинемо від цих постійних обстрілів і далі займатимемося. І треба тепер витягувати звідти військових, тих людей, завдяки яким ми там вижили. Вони герої, які своїм життям тримають усе це.