Діти після звільнення цілували хліб, а рашисти вбивали навіть собак: українка про окупацію Київщини

"Я все життя боролася з будь-якими проявами корупції, проте яка я щаслива, що Росія прогнила від неї", – розповідає жителька кооперативу "Сади-Озера", керівниця проєкту "Ліки Контроль" Наталія Гуран. Їй з родиною довелось місяць жити у окупованому росіянами дачному кооперативі.

Про шкуродерство та вандалізм через звичайну заздрість, мародерство, насилля та російські страхи вона розповіла OBOZREVATEL.

Окупація

Дачний кооператив "Сади-Озера" розташований у Бучанському районі. Поруч Блиставиця, Бородянка, власне, Буча та Гостомельський військовий аеродром.

"Мій будинок розташований і біля лісу, і біля дороги. Ранок 24-го в нас почався з вибухів на аеродромі та висадження російського десанту в лісі. Вигляд вони мали просто жахливий – якісь поношені берці, дешева форма, мішки замість рюкзаків", – розповідає жінка.

Наталія та її родина – сестра, батьки та дві племінниці підліткового віку – опинилися в окупації у перший же день.

"Весь день вони літали по вирубках, але вище сосен не підіймалися, бо боялися ЗСУ. 25-го зранку вони вимкнули нам світло, воду та інтернет. Коли зник зв'язок, ми на горищі знайшли старий радіоприймач і слухали наше радіо. Влада мовчала про евакуацію, тому ми сиділи та передавали знайомим місце розташування російських військових. Коли російські мінометники окопалися в лісі, до нас зайшла колона. Ми нарахували 450 одиниць військової техніки. Вони їхали та розстрілювали будинки. Росіянам було байдуже, є там хтось чи нема. Ми це побачили і вирішили топити дім тільки на дві години в день. Грілися чи вночі, чи коли похмура погода, щоб росіяни не бачили", – розповіла нам жінка.

Мародерство почалося, щойно окупанти окопалися в лісі. Спочатку забирали ювелірні прикраси та їжу.

"Вони просто заходили в дім і починали забирати всю їжу. Щоправда, людську. Але ще у перший день ми багато чого змогли сховати: макарони, тушонку, каші, якими годуємо собак. На третій чи четвертий день у нас скінчився хліб. І так ми півтора місяця хліба не бачили. Їли трошки каші та інколи суп з ложкою тушонки. Важко було, бо з нами були діти", – розповіла Наталя.

Українка пригадує, що росіяни забороняли виходити надвір. Щоб набрати води з криниці, люди бігали ховаючись.

"Падали, коли бачили гелікоптери, роздивлялися, чи не шастають оці, тоді набирали воду і так само бігли назад. А у криницях вода технічна. Таку пити не можна взагалі. Ми її спочатку фільтрували, а як фільтри забилися, то кип’ятили. Це пили ми, діти і тварини", – додала Гуран.

"Деякі росіяни ходили обмотані колорадками. Ми спочатку не розуміли, навіщо їм це, проте хтось підслухав, що вони їх намотують як оберіг від українських куль. Але щось не врятувала, бо пізніше на трупі одного з них знайшли мій вінчестер", – згадала жінка.

Правий сектор

"Росіяни стояли спочатку на вулицях. Ховалися серед будинків з людьми. Обстрілювали Бучу, Гостомель та Горенку кожен день. В ліс заїжджав "Град" і випускав касету по одному населеному пункту, відстрілювався, а його вже змінював інший. Від цих обстрілів у будинку не було чим дихати, бо все заповнювалося пороховими газами. Але їм теж прилітало у відповідь. Через це в один день здійнялася лісова пожежа. Ми вмовили їх дозволити нам загасити її. Поки всі бігали з відрами, росіяни сиділи та дивилися на це. Гасили весь день, але потім помінявся вітер і вогонь відступив", – розповіла українка.

Таке співіснування було до 9 березня. Потім росіянам набридло стріляти та лякати людей. Спочатку вони розставили техніку у дворах, а потім продовжили мародерити.

"А згодом рашисти прийшли до нас. Наставили зброю та вивели у двір, там ще й навели дуло танка. Сестра спитала, що шукають, вони відповіли: "Мы ищем неофашистов, бандеровцев и правосеков". Розповіли нам про заміновану машину та повішеного сусіда. Обшукали нашу хату і видали нам білі пов’язки, заборонивши виходити на вулицю. До вечора порозбивали людям вікна, а потім на ніч залишили засаду. Сиділи в тій засаді декілька днів", – розповіла жінка.

Портрет Бандери

На наступний день росіяни провели ротацію і змінили бійців на більш жорстоких.

"Через день приїхали на БТРах. До нас у дім зайшли два білоруси і один дагестанець чи чеченець. Той чеченець дулом автомата показував, куди нам іти і куди ставати. У двір теж виводили під автоматами. Шукали коригувальників вогню. А ми їм і кажемо "Ви всі телефони позабирали, які з нас коригувальники?". Вони це почули та пішли грабувати будинки. В мене забрали машину та побутову техніку, старі шкарпетки, кошичок для сміття та навіть лопатки для перевертання їжі забрали. Налякали котів та собаку. Повбивали моїх ручних курей, яких я вирощувала просто як домашніх тварин", – розповіла нам Наталія.

Під час грабунку росіяни вирішили розстріляти будинок, на якому висів український прапор. Потім з руїн діставали меблі й предмети інтер’єру.

"До іншого сусіда зайшли і винесли книжки та папери. Дістали портрет Степана Бандери. Обперли об шафу і повз той портрет вони просто ходили, бо не знали, хто це зображений. Це було дуже смішно, але й страшно, бо я активістка і хтось міг про це сказати", – розповіла жінка.

Наступного дня вони повернулися і добирали чужі речі, викрадали машини.

"Зі столу забрали навіть колоду карт. Це професійні мародери та злодії. Вони заводили нові машини, ще одні приїхали з машиною і дограбовували, а їхні дезертири забирали їжу і теплі речі".

Смертельні хованки

З дорослими в окупації лишились дві дівчини-підлітки – восьми та шістнадцяти років.

"Одна з моїх племінниць – восьмирічне дитя. Вона не розуміла, чому раз у нас скінчилася їжа, ми не можемо поїхати у кафе, у Макдональдс, у супермаркет. Ми намагалися щось придумувати, нам допомагали сусіди, які давали фрукти, що залишались в них із зими. Коли нас звільнили, то приїхали волонтери й ТРО з хлібом, так дитина взяла ту буханку, обіймала та цілувала, а ми плакали", – додала жінка.

"А одного разу я йшла і біля батьківського дому побачила купу презервативів. Я не знаю, хто був їхньою жертвою", – згадала Наталя.

Жорстокість

"Ми жили на дачах, там було чисто, красиво. А вони заїжджали і збивали живі огорожі, ламали дерева, розбивали ворота. Навіщо це робити, вони ж молоді, можуть перестрибнути. Заїжджали танками у двори і навмисно ламали дерева. Але найбільше, що мене вразило – ненависть до квітів. Щойно почали розпускатися первоцвіти, як вони почали їх знищувати. Росіяни в’їжджали танками на галявини з пролісками і розверталися на них, аби нічого не росло", – розповіла жінка.

Від обстрілів страждали люди та тварини. Собаки та коти отримували контузії та травми, підривалися на мінах. Проте деякі адаптувалися – ховалися під час вибухів, а опісля починали гавкати.

"Російські військові заходили у двори та розстрілювали собак. З особливою ненавистю вони знищували породистих собак. У одного з сусідів жили німецькі вівчарки. До нього прийшли та випустили по тваринах черги з автомата. Одну поранили і вона вила. Росіянин підійшов до господаря і сказав "Или ты ее сейчас прибьешь, или я тебя расстреляю". Сусіду довелося власноруч задушити свого пса. Ще до одних зайшли, а там акваріум, такса з цуценятами, шпіц та кане-корсо. Вони розбили той акваріум та розстріляли тварин разом із цуценятами", – розповіла жінка.

А ми тим часом намагалися їх рятувати. Вони приходили до нас із дороги. Ми спочатку не розуміли, звідки всі ці добермани, алабаї та коти, а згодом до нас дійшло – з розстріляних машин. До нас прибилася купа котів та собак і ми, при тому, що нам самим не вистачало, підгодовували і їх.

Коридор

Росіяни оголошували про "зелені коридори". Тих, хто виїжджав, – розстрілювали. Прямо на під’їздах до кооперативу стояли машини з розстріляними людьми. Одна родина так поїхала та побачила серед знищених автомобілів "Жигулі" своїх батьків. Звісно, розстріляні. Вони проїхали повз, але я уявляю, що ті люди відчували. З нашого кооперативу люди намагалися виїжджати через Бородянку. Але їх там закрили у церкві і сказали, що повезуть в Курськ. Сусідам пощастило втекти.