Генштаб ЗСУ водить ворога за ніс, він змушений краще захищати Кримський міст. Інтерв’ю з Мельником

Контрнаступ української армії показав, що реальність виявилася складнішою, ніж очікувалося. Проте ворог досі не отримав відповіді на головне запитання – яким буде напрямок головного удару. Генеральний штаб ЗСУ фактично водить російських окупантів за ніс, активізуючи бойові дії на різних ділянках фронту. Внаслідок цього ворог змушений перекидати свої сили з одної ділянки на іншу, виснажувати свою логістику й спроможності.

На сьогодні активізація спостерігається на південному напрямку, куди ворог перекинув свої резерви зі сходу. Звільнення півдня дійсно може стати пріоритетом для Генштабу. Проте вже зараз зрозуміло, що через постійну загрозу ударів по об’єктах військової інфраструктури, зокрема, по Кримському мосту, окупант вимушений перекидати на них ще й додаткові засоби ППО. Відсутність дніпровської води в Криму не зупинить ворога, але техногенна катастрофа на кримському "Титані" може мати непрогнозовані наслідки. Таку думку в ексклюзивному інтерв'ю OBOZREVATEL висловив співдиректор програм зовнішньої політики, координатор міжнародних проєктів Центру Разумкова, військовий експерт Олексій Мельник.

– За повідомленнями Генерального штабу ЗСУ, від початку наступу українська армія звільнила 169 кв. км на півдні. Також є інформація про те, що на південь ворог спрямував майже все своє східне угруповання військ. Чи вважаєте ви, що саме південь став пріоритетним напрямком наступу ЗСУ? Які перспективи цього наступу?

– Я б утримався від таких висновків, насамперед стосовно того, де саме буде головний напрямок удару. Але я хотів би звернути увагу на те, що наш Генштаб та інші офіційні джерела повідомляють хороші новини, й не лише хороші, з певним лагом. Раніше також пояснювалося, чому не можна негайно рапортувати про звільнення того чи іншого населеного пункту чи про успіхи на певних ділянках фронту. Але дійсно це може бути одним із головних напрямків удару.

Думаю, за відповідь на запитання, яким буде напрямок головного удару ЗСУ, генеральний штаб чи командування російського угруповання заплатили б, образно кажучи, великі гроші. Те, що вони перекидають війська з одного напрямку на інший, – це одна з цілей, яка переслідувалася активізацією бойових дій на різних ділянках фронту. Тобто примусити противника перекидати війська і у такий спосіб виснажувати їхні сили, логістичні спроможності, щоб на напрямку головного удару оборона була якомога слабкішою.

Якщо говорити про перспективи, то це доволі складне питання. Ми, цивільні, які з тривогою і надією спостерігають за цим, побачили, що, вочевидь, були певні плани і варіанти, але реальність виявилася ще складнішою, ніж прогнозувалося чи про що свідчили дані розвідки. Тому, звичайно, перспективи є, але зараз говорити про те, наскільки швидким, наскільки глибоким може бути цей наступ, буде дуже необережно.

– Ви сказали про виснаження логістичних спроможностей противника. Ми розуміємо, що однією з таких спроможностей сьогодні є Кримський міст. Була інформація про те, що по цьому об’єкту було завдано удару. Окупанти нібито швидко відновили рух. Втім ми бачимо, що сьогодні Крим через підрив греблі Каховської ГЕС залишається без дніпровської води. Чи вважаєте ви, що подібне виснаження може привести до чергового "жесту доброї волі" – до виходу окупаційних військ із півострова?

– Давайте спочатку про кримську воду. Будемо чесні з собою: окупаційну владу дуже мало хвилюють проблеми місцевого населення, сільського господарства, яке найбільше страждає від нестачі води. Для окупантів там води вистачає.

Те, що може безпосередньо вплинути на бойові дії, – це кримський "Титан". Там вже була техногенна катастрофа, пов’язана з нестачею води. Навіть якщо цього не планують окупанти, це може спричинити черговий техногенний інцидент із непрогнозованими наслідками. Це єдине, що має стосунок до воєнної справи.

Що стосується логістики, то якщо брати Кримський міст, це мало довгострокові наслідки. Очевидно, що їм так і не вдасться відновити в повному об’ємі пропускну спроможність мосту.

Що стосується Чонгарського мосту, то ефект був на кілька днів чи, можливо, тижнів, але є понтонні переправи. Ворог вивчив ці уроки. Щоб мінімізувати можливі втрати від повторних ударів, очевидно, вони підтягували туди більше засобів ППО, тобто вжили певних заходів, так само, як і з Кримським мостом.

Але в будь-якому разі, навіть якщо йдеться про тиждень чи кілька днів, коли ворог не може постачати, все одно це спричиняє доволі серйозний ефект на боєздатність російських підрозділів. Тому абсолютно очевидно, що й надалі завдаватимуться удари по лініях наземних комунікацій.

– Президент США Джо Байден заявив, що сьогодні Україна не готова до вступу до НАТО, він назвав кілька причин. Виглядає так, що на саміті НАТО у Вільнюсі не буде ухвалено такого рішення. Водночас обговорюється питання гарантій безпеки для України. Якими вони можуть бути?

– Давайте ми наберемося терпіння і дочекаємося підсумкової декларації саміту. Тому що, на мій погляд, навіть ті, хто сьогодні складає й узгоджує цей текст, не можуть бути впевнені в тому, якою буде фінальна версія цього тексту.

Сьогодні 31 країна в НАТО, і рішення про запрошення України до Альянсу має ухвалюватися консенсусом. Якщо навіть ключова країна НАТО не визначилася з цим або займає негативну позицію, то вірогідність позитивного рішення буквально близька до нуля.

Якщо ми пригадаємо сумнозвісне рішення, яке було ухвалено на Бухарестському саміті (саміт відбувся 2008 року. Німеччина та Франція заблокували рішення про надання Україні ПДЧ. – Ред.), то тоді ентузіазму США та їхнього впливу на партнерів не вистачило для того, щоб домогтися консенсусу.

Я хотів би помилитися, але, найімовірніше, буде те, на що ми можемо сподіватися в політичному плані – якась нова формула, фраза, яка принаймні буде подаватися як більш конкретна, ніж оті "відчинені двері", про які йшлося на Бухарестському саміті.

Те саме стосується, вочевидь, і гарантій безпеки для України. Хоча тут ситуація більш зрозуміла. Є готовність і розуміння того, що гарантії мають бути повноцінними, підкріпленими абсолютно практичними зобов’язаннями. Є розуміння того, що рівень цих гарантій все-таки нижче статті 5.

Тому питання в тому, наскільки ці запевнення, якщо використовувати словник Будапештського меморандуму, будуть близькі до гарантій, тому що в міжнародному праві, в дипломатії це має значення.

– Ексміністр закордонних справ Павло Клімкін в інтерв'ю OBOZREVATEL заявив, що ПДЧ сьогодні – це "релікт", що про нього варто забути, що для України потрібні нові формати. Чи вважаєте ви, що дійсно можлива нова формула, новий підхід, певне ноу-хау для нас, так би мовити, adhoc, саме під конкретну нашу ситуацію?

– Не потрібно вигадувати нічого нового. ПДЧ був запроваджений після першої хвилі розширення, коли в НАТО вступили Польща, Чехія та Угорщина. До цього ПДЧ не існувало як такого. Головним завданням цього інструменту було дати дорожню карту кандидатам, щоб вони могли краще підготуватися до набуття членства.

Це не якийсь алгоритм, який записаний у Вашингтонському договорі, він не закріплений на рівні міжнародного договору. На прикладі Фінляндії ми бачимо, що ПДЧ просто відкладається в сторону. Фінляндія не виконувала ПДЧ так само, як і Швеція.

Другий важливий момент – в України, по суті, є ПДЧ, хоча його так і не називають. План співробітництва, на основі якого вона працює вже майже десять років, – це фактично ПДЧ. Річні національні програми, які Україна виконує, – це також складова ПДЧ. Питання лише в тому, щоб наша країна виконала його по максимуму.

Проблемні сфери – це насамперед реформа судової системи, політичні аспекти, економічні. Щодо двох аспектів, які стосуються оборони – власне, оборона та питання безпеки, – то тут в принципі до України великих питань немає. Якби в нас не було проблеми із судами, прокуратурами, корупцією, насамперед політичною, то ніхто б нам в очі не казав, що Україна ще не готова.

Отже, з одного боку, ситуація доволі проста, з іншого – надзвичайно складна. Можливо, це не моя сфера – суди, прокуратури і реформи СБУ, – але це саме те, що гальмує не лише поступ України в НАТО, але й всі реформи, які є в нашій країні. У воєнний час це ще й питання безпеки, тому що, як відомо, корупція вбиває. Причому в прямому сенсі.