Блог | Літописці війни: якою світ запам'ятає перемогу України над Росією під Києвом
У День Незалежності України американське видання The Washington Post опублікувало великий матеріал "Битва за Київ: Українська звитяга та російські промахи врятували столицю". Цю статтю, як і кілька попередніх, які розповідають про підготовку російського вторгнення, сьогодні цитують та обговорюють у всьому світі, у тому числі й у самій Росії. Можливо, зараз нам складно зрозуміти значення цього матеріалу, але воно величезне.
Стаття The Washington Post – це пам'ятник битві за Київ, який вже відвідали і з яким сфотографувалися десятки мільйонів туристів. Як і будь-який пам'ятник, цей покликаний увічнити деякі події, відкласти їх у пам'яті якомога більшої кількості людей.
Як сьогодні у світі уявляють собі війну в Україні? У ЗМІ різних країн є мільйон повідомлень новин, які загалом дають розуміння, що величезна російська армія вторглася в Україну, не змогла взяти Київ, застрягла на півдні і сході, і зараз йдуть затяжні бої, гине багато людей. Це адекватне уявлення про те, що відбувається. Але річ у тому, що воно дуже поверхове, і від цього викликає не так багато емпатії. Це той випадок, коли важливими є деталі.
На початку війни ми хотіли, щоб світ жив нашим лихом, співчував і допомагав нам. Тож наш меседж будувався на стражданнях, які несе український народ. І це було розумно.
Згадаймо війну у Сирії. Сама по собі війна була для світу якимось тлом, який з'являвся у ЗМІ, але який не викликав багато розуміння та співчуття. Якийсь Асад, десятки збройних формувань опозиції, ІДІЛ, Росія, Ізраїль, Туреччина, Саудівська Аравія. Навряд чи багато людей згадає, з чого все почалося і як точилася війна. Але фотографії знищеного Алеппо і померлих від хімічних атак дітей в Гуті згадають багато. Все завдяки резонансу, якого ці події набули у західних ЗМІ.
Такими подіями нашої війни стали Буча та Маріуполь. Трагічні сторінки, які відкладуться в історії та пам'яті як українців, так і за кордоном. Але час показав, що наша війна – це не лише трагедія, це ще й наша доблесть. Багато десятиліть українська історіографія жила наративом про українців як пригнобленого народу. Це докорінно неправильний підхід. Перемоги об'єднують людей набагато сильніше, ніж поразки. А ще перемоги зацікавлюють інших.
За шість місяців героїчної війни проти Росії в Україні так і не написали нічого, що би претендувало на якийсь підсумок першого її етапу. Якщо навіть запитати добре поінформованого українця про те, як починалася війна, як вдалося запобігти падінню Києва, наскільки взагалі важко це далося і якої важливості ця подія, навряд чи хтось зможе чітко відповісти. Годі й казати про іноземну аудиторію.
Це величезний недогляд України. Інтерпретація історії, аж до відвертої міфотворчості, це важлива складова національного будівництва, позиціонування держави на світовій арені. Ми зламали хребет другої армії світу, але самі не знаємо, як це сталося. Але якщо не знаємо ми, не дізнається і решта світу, і вигоди від цього будуть набагато меншими за можливі.
І ось саме матеріал The Washington Post заповнює цей вакуум інформації. І він формує історичну пам'ять про битву за Київ, яка буде загальноприйнятою на Заході. Простими словами, це те, що ляже у Вікіпедію і що читатимуть мільйони людей.
Не важливо, що ця стаття написана лише на даних американських та українських джерел, а отже, вона апріорі не об'єктивна. Для нас важливо те, що мільйони людей у західному (і не лише) світі знатимуть: українці буквально послали росіян в одне місце і не здалися, Київ був за крок від падіння, але столицю врятували несподівані ходи українських генералів та якісь неймовірні надзусилля захисників Гостомеля та Мощуна, а під Черніговом 2 тисячі бійців ЗСУ зупинили 30-тисячну армію ворога. "Я не знаю, хто їхній командир, але цей хлопець був, як дискова пилка, просто пережовував їх", – так досвідчений американський генерал Міллі з непідробним людським захопленням оцінив перемогу ЗСУ у битві за Чернігів. Яскраві деталі завжди відкладаються в пам'яті, деякі зовсім стають частиною національних міфів.
До речі, у Франції дуже схожий епізод в історії. 1914 року Париж від захоплення німецькими військами врятувало так зване диво на Марні. Кожен француз знає, що якби не таксисти, які допомогли перекинути солдатів на річку Марну та зірвати план Шліффена, історія могла б піти зовсім інакше. Не важливо, наскільки перебільшений внесок таксистів у перемогу, важливим є те, що цей епізод став для французів символом єднання. Біля Парижа навіть стоїть пам'ятник марнському таксі.
Емпатія немає прив'язки до емоційного стану. Співпереживати можна по-різному. На початку війни світ нам співчував і шкодував. Але вже в привітаннях західних лідерів із Днем Незалежності України ми не чули слова "жалість", ми чули слово "натхнення". Україна та українці надихають світ та надихають один одного. І чим більше якісних хронік російсько-української війни з'явиться у світових ЗМІ, тим стійкішим буде інтерес світу до України, тим вагоміше нас сприйматимуть після війни. До того ж, інформаційний фронт ніхто не скасовував.
