Мати "азовця": Путін змушує нас створити український МОССАД – відповідатимуть усі!

6 хвилин
46,3 т.
Азовсталь Маріуполь

Ситуація із заблокованими на заводі "Азовсталь" захисниками Маріуполя критична – противник завзято штурмує "азовську" фортецю, а в бункерах під землею багато тяжко поранених воїнів, які потребують термінової допомоги. Проте незважаючи на повне оточення та використання ворогом авіації, корабельної та ствольної артилерії, танків та іншого озброєння, українські воїни не здаються та продовжують боротьбу.

Відео дня

Не лише в Україні, а й в інших країнах світу люди, затамувавши подих, стежать за безпрецедентним прикладом стійкості та мужності українських бійців. А у родичів "азовстальців" у цей час на шматки рвуться серця...

OBOZREVATEL вдалося поговорити з мамою воїна, котрий зараз у нелюдських умовах тримає оборону Маріуполя разом з іншими військовослужбовцями полку "Азов", морпіхами, прикордонниками, патрульними поліцейськими та бійцями інших підрозділів. З метою безпеки фотографії відредаговані.

Наталю, скільки років вашому синові?

– Йому 29 років, сім із них – в "Азові".

Як він туди потрапив?

– Коли у 2014 році Росія окупувала Крим та увійшла на Донбас, ми жили у Донецькій області. Ніхто з нашої родини "рускій мир" не прийняв. Тому з метою безпеки у липні сина та його друга, який зараз теж воює в "Азові", я буквально виштовхнула в Дніпро до наших родичів.

Мати "азовця" розповіла, як тримається в Маріуполі її син та його побратими

Там син познайомився з Леонідом Краснопільським – дизайнером, який виїхав з окупованого Донецька, який став військовим волонтером.

Вони дуже потоваришували і, гадаю, в тому, що мій син пішов служити у збройні сили, Льоня відіграв ключову роль. Коли син уже був у "Азові", волонтер навіть приїжджав до хлопців у Приазов'я. А коли я виривалася в Дніпро, Леонід завжди тепло мене зустрічав і знаходив синові якийсь подарунок, футболку чи світшот: "А давайте вашому хлопчикові щось доберемо, вибирайте".

То про який "нацизм" серед українських військових можна говорити, якщо настільки потоваришували єврей і "азовець"?

Син взагалі дуже переживав через те, що відбувається на окупованих територіях, вважав недостойним йому, донеччанину, відсиджуватися в тилу, коли інші захищають його малу батьківщину.

На початку 2015-го йшли важкі бої за Донецький аеропорт і він мені написав, що вирішив іти туди добровольцем. Я насилу переконала почекати мого приїзду, нашої зустрічі, і майже місяць я буквально вила, тому що розуміла весь жах того, що відбувається.

Я жила неподалік ДАПу, чула всі ці вибухи, цей протяжний гул обвалення, чула, як виє бетон...

Коли я таки дісталася Дніпра, син сказав, що їде в "Азов". Ми провели два дні разом, а потім він поїхав до Маріуполя, я ж повернулася до Донецька. Так розпочалася його служба.

Пам'ятаю, якось у його побратима випадково побачила фото з Широкиного та помітила знайомий силует.

Мені він про це промовчав. Наші хлопчики зазвичай казали: "Та сидимо на базі, все нормально, не турбуйся". У них ніколи нічого екстраординарного не відбувається, у них усе гаразд.

Коли в "Азові" створили підрозділ кінологів, син перейшов туди. Його собака – бельгійська вівчарка, син вирощував її з щенячого віку. У собаки навіть був у Facebook свій фан-клуб. Мій воїн говорив про нього: "Це мій син, напарник та друг".

"Азовець" зі своїм бойовим напарником

Коли ви поїхали з окупованої території?

– У 2017 році – раніше не виходило. Багато хто в інших регіонах України не розуміє, що патріоти змушені були залишатися в окупації – через ті чи інші причини.

Знаю, що в полку "Азов" служить багато хлопців із окупованої частини Донбасу, з Криму.

– Це так. І "Азов" став для них сенсом, домівкою, якоюсь віддушиною. Домівки в багатьох хлопців просто немає. Пам'ятаю, щойно ротація, так їздять по всій Україні – до друзів, родичів, знайомих. Там два дні, ще кілька…

Коли ви бачилися з сином крайній раз?

– Це було восени 2021 року на забігу, присвяченому тридцятиліттю ЗСУ. Син у ньому брав участь. Це було в Києві.

А в грудні 2021 року мій добрий знайомий, військовий, сказав мені, що буде повномасштабна війна. Він був у цьому переконаний і радив поїхати до сина в Маріуполь.

Я турбувалася, але сумнівалася. Запитувала сина, а він мені відповідав, що "Азов" завжди в бойовій готовності.

У лютому в сина мала бути ротація, він збирався до Грузії, в гори, якраз у 20-х числах. Сказав, що прилетить 2 березня і буде зі мною кілька днів. Однак цього не сталося, розпочалося вторгнення.

24 лютого 2022 року, перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну, ви зустріли в Чернігові?

– Ні, я вже жила в Києві, переїхала до столиці восени. Тож від Чернігова мене просто "відвело". Мікрорайон, який згодом розбомбили, недалеко від мого будинку. Там загинуло багато людей.

Син виходив на зв'язок із Маріуполя? Щось розповідав?

– Уривками дзвонив, але нічого не розповідав. А після 4 березня зв'язок із сином обірвався і тижнів зо три я нічого не знала – де він, що він. Я шукала можливість дізнатися, чи не поранений, чи живий. Потім мені повідомили, що з сином усе гаразд. Ці дні були дуже важкими – страшно залишатися у незнанні.

Не можу забути, як мені в березні зателефонував один мій знайомий і сказав, що полк повністю розбитий. Я не знаю, звідки він узяв таку інформацію, але це був найстрашніший ранок у моєму житті. А потім інша людина сказала: "Не слухай довбодятлів, чекай сина". І він вийшов на зв'язок.

Якось навіть надіслав свою фотографію з Маріуполя, сказав: "Свіжішого фото немає, тому що ми брудні".

"Азовець" під час боїв у Маріуполі.

Син зараз пише 2-3 рази на тиждень. "Привіт, тримаємося, всіх обіймаю"... Я пам'ятаю, як зателефонував мені і я під час розмови заплакала, і в нього голос здригнувся. Тож тепер обмінюємося лише текстовими повідомленнями.

Я йому пишу, передаю привіти, говорю, що ми за них молимося. Розповідаю про підтримку друзів, знайомих – усіх українців. Надсилаю йому побажання від них...

У мене дуже дбайливий син. Війна, роботи не дуже багато, а зараз я просто не в змозі працювати. І моя дитина щомісяця, навіть будучи на "Азовсталі", переводить мені на картку гроші, щоб якось підтримати, щоб мені було за що жити, завжди цікавиться, як я.

Нині морально дуже важко. Щодня заходжу у Facebook, Telegram, читаю новини. Коли дізнаюся про втрати хлопців, то кидає в піт, просто веде. Але я намагаюсь триматися. Просто в моєму оточенні такі люди, які наказали не розклеюватись, опанувати себе. Сказали, що я маю бути сильною і передавати сили своєму синові.

На що ви сподіваєтесь зараз?

– Якщо відверто, то зараз сподіваюся тільки на Бога, на диво. Я нікому більше не вірю.

Деякі мої друзі, військові, схиляються до того, що військова операція зі звільнення воїнів на "Азовсталі" неможлива, інші вважають, що деблокада є реальною. Проте чекати, доки Путін помре, ми не можемо, бо в Росії Путін колективний. Наших хлопців треба рятувати зараз.

Коротке листування "азовця" з його мамою

Я звернула увагу, що в російських Telegram-каналах одночасно з'явилися пости, що, мовляв, не можна випускати "азовців" живими, інакше Росії доведеться воювати до останнього українця. І що це "єдиний шанс зниження опору ЗСУ".

– Навіть якщо полк "Азов" буде фізично знищено, то все одно він уже не помре ніколи. "Азов" – це дух незламного українського воїнства.

Тисячі людей, які за 8 років пройшли службу в полку, зможуть його відродити, а захисники України визнають за честь воювати у складі легендарного підрозділу. Ні про яку деморалізацію не йдеться!

Путін приклав руку до того, щоб "Азов" став легендою. Бійці просто добре роблять свою роботу. Ви тільки уявіть: відносно невелика група українських військових у Маріуполі протягом двох місяців тримала угруповання ворога, яке складалося з близько 14 тисяч людей. До того ж наші воїни їхні лави добре "прорідили".

Саме в Маріуполі було ліквідовано, наскільки я знаю, двох російських генералів, а вже всяких майорів, полковників, ГРУшників тощо – не порахувати.

"Азовці", прикордонники, поліцейські, морпіхи, військові інших підрозділів у Маріуполі стримували окупантів, не даючи їм піти на інші напрямки.

Уже й 9 травня минуло, а наші воїни опираються, "Азовсталь" – стоїть. Він справді вже став символом нескореності, незламності та духу українців.

Намагаючись фізично знищити полк "Азов", Путін змушує нас створити український МОССАД.

У нас є приклад Ізраїлю, коли протягом двадцяти років у всьому світі ліквідували злочинців, які влаштували теракт на Мюнхенській олімпіаді. Ця операція мала назву "Гнів Божий".

Гнів українців не менш сильний і росіяни відповідатимуть за страшні воєнні злочини – просто вони цього ще не зрозуміли.