"Ніхто не народжений для війни, всім важко і страшно, але ми маємо знищувати ворога". Історія штурмовика Олександра бригади поліції "Лють"

Думка про те, що поліцейські не воюють, хибна, адже по всій лінії фронту ворога б’ють і співробітники Національної поліції – спецпризначенці "КОРД", патрульні "Хижаки", а до складу зведених стрілецьких бригад та бригади НПУ "Лють" входять поліцейські різних підрозділів. І вони виконують необхідну роботу на рівні з бійцями Збройних сил України.

Олександр Мхітарян із позивним "Бджоляр", нині командир штурмового батальйону поліції "Тавр" Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції "Лють", воює із 2014 року. Спочатку в складі миколаївського поліцейського добровольчого батальйону "Миколаїв" (у народі – "Святий Миколай") виконував завдання в Донецькій та Луганській областях.

Після початку повномасштабного вторгнення миколаївський підрозділ з'єднали з херсонським – так був створений штурмовий батальйон "Тавр", який і очолив Олександр. А називається він "Тавр", бо Таврія – давня назва півострова Крим, який обов’язково треба повернути.

Боєць розповів OBOZ.UA про бої на початку великої війни та сьогодні, про роботу штурмовика і про те, що лякає досвідченого воїна найбільше.

Початок повномасштабного вторгнення і перші бої

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, половина особового складу батальйону захищала цивільний аеропорт Миколаєва. А я з частиною підрозділу перебував у передмісті Бахмута. І там, і там наші бійці брали участь у бойових діях. У нас було завдання утримувати перехрестя доріг Бахмут – с. Покровське, це дорога на Попасну. Наше завдання полягало у тому, аби блокувати передові сили противника, якщо вони просунуться, це було "зовнішнє кільце" оборони міста Бахмут. Тоді ми були у підпорядкуванні 30-ї механізованої бригади, допомагали їм в обороні.

Але першим враженням від Бахмута був стрілецький бій із ворожою ДРГ, яка зайшла до нас у тил. Вже була налагоджена взаємодія з 79-ю бригадою ДШВ, вони охороняли стратегічні склади зі зброєю, і в разі проникнення противника на цю територію ми мали його блокувати та знищити.

Пам'ятаю, мені зателефонував один із командирів цього підрозділу і повідомив, що у них "гості" – зайшла ДРГ. Ми вже чули, що там "стрілянина", коли вистрибнули з мікроавтобуса, почали займати вогневі позиції, куля пролетіла у мене просто над головою. Якби пройшла трохи нижче, моя війна закінчилася б.

Цей бій був коротким, по перехвату ми чули, що в них є трьохсоті, і вони почали відходити.

Потім нас перекинули на Херсонський напрямок, підрозділ брав участь у звільненні міста Снігурівка Миколаївської області. Завданням було повна зачистка всього населеного пункту, а наша задача – зачистка підвалів, погребів, окопів. Заходили ледь не перші після деокупації, перед нам працювали наші поліцейські вибухотехніки. Далі так само працювали по інших населених пунктах Херсонщини, плюс брали участь у контрдиверсійних заходах, тому що ворог періодично перепливав на нашу сторону.

Потім знову були бої з оборони в місті Бахмут, тоді виконували завдання з підрозділами Головного управління розвідки, і після цього весь підрозділ вступив у бригаду "Лють".

Бойова бригада Нацполіції "Лють" від самого початку свого заснування виконує одні з найскладніших завдань і постійно перебуває на важких напрямках. Відповідно, маємо і поранених, і загиблих.

Наш підрозділ штурмував Майорськ, Курдюмівку, потім брав участь в обороні Часового Яру, там працювали разом зі спецпідрозділами ГУР "Кракен" та "Артан". Зараз бригада виконує завдання з оборони міста Торецьк.

Штурм – це добре спланована спецоперація

Штурм не готується за годину чи дві. Наведу приклад нашої успішної операції в Майорську, де батальйон відпрацював на 100%. Мені прийшло бойове розпорядження від командира бригади захопити і знищити два ворожих опорних пункти у районі населеного пункту Майорськ. За даними розвідки, там перебувало від 25 до 30 ворожих солдатів, які обороняли ці ВОПи (взводні опорні пункти. – Ред.). Ми готувалися до цієї операції два тижні. Це не так багато, але й не мало.

Спочатку ми використали всі розвіддані, які зібрали щодо ворога, – про місцевість, провели аерофоторозвідку, зробили макет цієї території позицій, потім особовий склад відпрацював повністю до найменшої деталі, які варіанти розвитку подій можуть бути. Зібрали штурмові групи і групи вогневої підтримки. Кожен із бійців знав свою роботу, свої обов'язки, хто за ким заходить, коли відкриває вогонь, коли починає працювати група вогневої підтримки, коли працює група евакуації, підносу боєкомплекту. Якщо це група вогневої підтримки – вони займаються лише нею і не більше. Тобто вони не йдуть штурмувати. Якщо це група евакуації – то вони займаються лише евакуацією. Плюс ми особовий склад повністю перед завданням ознайомлюємо на карті з місцевістю, щоб вони могли орієнтуватися. Це дуже важливо.

І проговорюємо всі деталі до дрібниць. Це і буде добре спланована операція.

На жаль, у нас також є втрати, але із завданнями ми справляємося.

Це не просто штурмовик зайшов, штурманув. Ні, це детально спланована операція, вона контрольована, у ній бере участь увесь підрозділ. Сам штурмовик не може сам це все зробити. Тобто відбувається коригування з повітря, є вогнева підтримка, підтримка артилерії і все інше. Це комплекс заходів. Якщо це все працює, тоді все буде нормально. А якщо хоча б один із "гвинтиків" цього механізму не працює або він вийшов із ладу, то цей штурм – хіба що на удачу, як пощастить.

Сам штурм може піти не за планом, у будь-яку секунду все може змінитися. Це війна, і ворог у нас не дурний. Якби ворог був таким простим, ми б вже давно вийшли на кордони 1991 року.

Але у нас поки що немає такої можливості. А чому немає? Тому що у нас зараз не вистачає сил і засобів проводити наступ. Поки у нас вистачає сил і засобів ворога стримувати. Тому ми запрошуємо молодих, сильних хлопців до наших лав, аби навчалися і ставали разом із нами, боронили нашу державу.

Так, робота штурмовика небезпечна. Але є ще група закріпу, це ті, хто заходить після штурмовиків і тримають позицію. Їм насправді складніше. Тому що ворог потім намагається відбити ці позиції, туди "летить" вся артилерія, аби тільки їх вибити. Штурм може відбутися так: зайшли, штурмують, ворог злякався, починає бігти, на характері забігли, зачистили, все нормально. За часом це може бути від години до 24 годин, враховуючи те, який ворог попереду, якщо з бойовим досвідом і огризається, то штурм затягується, а якщо звичайні "мобіки" або ненавчені, то все може відбутися набагато швидше.

А ось група закрепу може терпіти артобстріл добу й більше, поки ворог виснажиться або змириться з тим, що не може відбити втрачені позиції. Тобто тут ще треба подумати, де важче. Чи тому, хто сидить в окопі, чи в будівлі, яку зачистили, чи той, хто штурмує. Штурмувати небезпечно, може прилетіти куля, а от коли хлопці заходять на закріп, там більша небезпека від того, що вже ворог буде штурмувати в їхній бік. І плюс артилерія і FPV-дрони, оснащені вибухівкою. Зараз війна артилерії і дронів.

Росіяни у штурмах використовують передусім "непотріб"

Брали полонених. Спілкувались з ними. Можу сказати, що першочергово йде "непотріб". Раніше судимі, якісь ображені, ті, хто взагалі не знає, чого вони сюди прийшли. Був у нас один "днрівець", громадянин України. Ми з ним спілкувалися, розповідав, що ображений на державу, "нас обідєлі", і все в такому ключі, а фактично – пішов просто за гроші.

Плюс раніше судимі. Росіяни передусім використовують їх у передових штурмових групах, тобто серед тих, хто йде вперед. Використовують тих, хто їм не потрібен. А керують ними вже професійні військові. Спочатку йде "м'ясо", а потім вже заходять більш-менш професіонали, і працюють далі вже вони.

І не всі хочуть здаватися у полон. Пам'ятаю один штурм: тоді штурмові групи заходили на початок точки штурму майже добу. Завданням було зайти групою непомітно для ворога, заносили БК, заходили малими групами. І потім вже після артпідготовки, після виконання певних заходів ураження по ворогу, була дана команда на штурм.

Спочатку працювали групи вогневого ураження. Вони вже були в засідках. Це була "залізна дорога", за якою два ВОПи (взводні опорні пункти. – Ред.). Наші групи вогневої підтримки були якраз навпроти цих ВОПів по іншу сторону залізниці в лісосмузі добре замасковані. По цих ВОПах одночасно почала працювати з РПГ (ручного протитанкового гранатомету) група вогневої підтримки і почала рух основна штурмова група, якій дали можливість застрибнути у ВОПи. Дали команду групі вогневої підтримки припинити вогонь для того, щоб наших не уразили. І потім вже вони починають штурмувати. Для точкової вогневої підтримки вирішили застосовувати дрони, для того, щоб не ризикувати особовим складом. Коли наші хлопці зайшли зачищати, всіх ворогів, які хотіли вижити, взяли в полон. Із 25 чоловік полонений був один.

Дивлячись на те, як деякі наші громадяни сприймають цю війну, як те, що він громадянин нашої держави, але війна – це не для нього і його це не стосується. Типу це вибір тих, хто пішов захищати державу, і просто хоче воювати. Після перемоги буде багато псевдогероїв, які розповідатимуть, як воювали в тилу і вболівали за перемогу, при цьому нічим не ризикуючи і не жертвуючи, ні фізично, ні морально. Багато з тих, хто в зоні бойових дій, вже втомилися як фізично, так і морально, жертвуючи тим, що не бачать своїх близьких і рідних. Хоча захист рідних для більшості з нас і є тією мотивацією. Що краще стримувати ворога тут, у зоні бойових дій, ніж дати ворогу можливість дійти до наших рідних і близьких, і знищити будинки, в яких вони живуть. Тому така наша доля захисників – ми жертвуємо особистим життям і тим, що не можемо бути зі своїми сім’ями поруч, бо ми розуміємо, що ворог нікого жаліти не буде.

Зараз найбільше лякає те, що якщо ми не втримаємо позиції, ворог може просунутися далі, у наші тилові міста. Нам зараз важко їх вибити з тих територій, а якщо вони ще сюди прийдуть – це буде вкрай погано. Але зрозуміло, що якщо вони дійдуть сюди, то значить нас вже в живих немає.

А ще лякає те, що серед чоловіків, які зараз у тилу, і за своїми фізичними можливостями мають захищати свої сім'ї і боронити свою землю разом з нами, є ті, хто ухиляється. Коли буде перемога, як ці люди дивитимуться нам в очі і як ми разом з ними будемо жити? Я розумію, що буде багато псевдогероїв, які розповідатимуть, як вони воювали в тилу, а ти будеш дивитися на це і посміхатися або взагалі робити вигляд, що нічого не помічаєш. Ніхто не народжений для війни, всім важко, всім страшно, але виправдань ні для кого немає. За три роки можна було вже зрозуміти, що воювати треба буде кожному, за цей час ті, хто не пішов одразу на фронт, міг привести до ладу своє здоров’я, налагодити справи, пройти навчання з домедичної та бойової підготовки – зараз є багато різних курсів, наприклад, оператори БПЛА тощо, і йти захищати свою родину, свій дім, свою гідність і свободу усвідомлено.

До нас в ОШБ НПУ "Лють" не можна потрапити через ТЦК, лише як на службу в поліцію, тож йдуть, потроху йдуть хлопці, але небагато. Усі мотивовані вже давно на війні. А нам потрібні саме мотивовані хлопці. Бо основне завдання бригади – це штурмові дії. А на них штурмовик має йти мотивований. Все інше напрацьовується і тренується.

Забезпечення в нас у деяких випадках навіть краще, ніж у Збройних силах України. У нас у кожного бійця якісна радіостанція, кілька комплектів форми, аптечки. Без протигазів наші хлопці не йдуть, тому що ми знаємо, що ворог застосовує гази на позиціях, скидає газові гранати з отруйною речовиною. Також бронезахист, наші хлопці всі носять "броню" шостого класу.

Те саме із забезпеченням транспортним засобом. У нас весь транспорт повністю новий, включно з бронетранспортерами і танками. Так, у поліції на війні є танки, також у нас є гармати і міномети різних калібрів. І ми щоденно нищимо ворога.

Бути штурмовиком – небезпечна робота, але ми маємо перемогти у цій війні.