Блог | Оточення. Дорога долиною темряви
"Дорога долиною темряви". Частина 3. Оточення.
Якщо вам пощастило-непощастило потрапити в чудовий підрозділ з добрими командирами, то рано чи пізно станеться звичайна на війні ситуація: ваш підрозділ тримає свою лінію фронту відважно, інколи надвисокою ціною, але сусідні ділянки фронту просідають. Ворог вбивається об вас, але все далі і далі заходить зліва і справа. І в якийсь момент ворог розуміє, що ваш підрозділ легше оточити, ніж заставити відступити.
Інколи, спостерігаючи за ситуацією, можна передбачити наближення оточення. В такий момент починаєш швидко збирати найдорожчу тобі людину і, передаючи всі документи, секретку, все, що не можна, щоб потрапило ворогу, відправляєш подалі. Приходять перші відчуття: прийняття, що ти можеш не повернутись; радість, що принаймні дорогу людину врятував; страх: полону, каліцтва, що не буде що їсти чи чим надавати допомогу.
Плине час, ворог обрізає дорогу за дорогою в тилу, залишається якась дорога в полі. Ця дорога, звісно, прострілюється, евакуація поранених займає все більше часу. І ось приходить момент, коли пішки приходить солдат, назвемо його Пшениця. Приходить пішки до підвалів, де мед. пункт і штаб. Так, солдат блідий, так, його трусить, він сідає на асфальт і починає плакати. До нього вибігає командир, назвемо його Орел, розпитує, що сталось. Пшениця крізь сльози промовляє:
– Вони всі загинули.
– Хто? – питає Орел.
– Ми навіть не встигли побачити, звідки відкрили вогонь. Я випав з машини, машину розібрало за кілька секунд. Я випав в поле, почав повзти, між рослинами, щоб мене не бачили. Там танк і 2 бехи.
Пшениця зі своїми людьми доставляв нам їжу щодня. Його розповідь приводить до заціпеніння всіх. Всі, хто чують це – виходять до нього. Він рухався останньою польовою прохідною дорогою, яка з'єднувала нас з "усім живим світом". Пшеницю трусить, він втратив друзів. Він підривається, кидає автомат і кудись намагається йти:
– Ти куди? – запитав Орел.
– Я піду шукати свого братика, він десь там, в полі.
– Сиди тут, це наказ, – сказав Орел, і швидко пішов до карт.
Новина швидко обійшла всіх.
"ОТОЧЕННЯ".
Жахливе слово, яке шепочуть тепер навіть стіни. Все навколо змінюється. Сонячний день здається сірим. Нечисленні місцеві, які ходять оподалік, сприймаються ворогами. Здається, вони перші здадуть нас ворогам. Деякі солдати від жаху починають кидати автомати і намагатись пішки шукати вихід з цього великого котла. Орел кричить, намагаючись зберегти дисципліну. Але деякі піддаються паніці. Просто на асфальті з’являється купка покинутих автоматів. Її розмір говорить про розмір паніки.
Берегти воду, їжу, набої. Як надовго? Десь всередині приходить розуміння, що це вже все, що життя закінчилось, що ти маєш певну кількість годин (навряд чи днів), які потрібно прожити гідно. Поведінка всіх змінюється. Очі! Вони всі дивляться на тебе з розпачем, наче питаючись: що далі, це вже все?
Починається найгірше: поранені. Я довіз їх з точки евакуації до себе в медпункт. Спочатку поранення грудної клітки – заклеїв, підключили до системи, ліки… А що далі? Евакуація неможлива, між нами і стабілізаційним пунктом вороги. Починають труситись руки, я дивлюся на пораненого, розуміючи, що він помирає, і більше нічого зробити не можу. Прибувають наступні. Рука… Голова… Надаю допомогу, саджу, ось їх вже троє, двох із яких в цих умовах не врятувати. Тягну їм час, намагаюся ліками виграти хоч скільки можна часу. Думаю – вже гірше не може бути. Але інші бачать картину: поранені не евакуюються, паніка наростає, наростає купка покинутих автоматів. Щоразу думаю, що це найгірше, але ситуація стрімко погіршується. Ворог, розуміючі, що закрив у велике кільце великий підрозділ починає штурм зі всіх напрямків, бо знає, що підвозу боєприпасів нам не буде.
Наступний провал у погіршення – слух про відсутність евакуації поранених доходить до окопів. Поранені в окопах відмовляються від евакуації, інколи не повідомляють про поранення, а просто підривають себе гранатами. Кожен такий випадок рве серце, бо ти міг врятувати його з таким пораненням, але "оточення" вбило його.
Сіріє. Таке враження, що небо падає, що світ розсипається. Розсипається реальність. Вижити більше не варіант. До тебе збігаються "твої" водії, медики. Вони гуртуються разом, хочуть почути, що робити. Але що робити, коли ніхто нічого не знає.
ОТОЧЕННЯ. Вони дивляться на тебе як на останню надію, а ти мовчиш, бо виходу немає. Потрібно чимось зайнятись. Сідаєш зі всіма, поки працює старлінк, кажеш всім: "Вчіть напам'ять карти місцевості, кожне поле і кущик, кожну стежку, хатку, пагорб і ямку, вивчіть карту на 30 км в радіусі напам'ять". Сідаєш з ними і вчиш сам, вдивляючись у максимальне збільшення кожного деревця.
Наступні 4 години ти і "твої" зайняті – це краще ніж паніка. Але вечоріє. Пораненим все гірше. Кожен третій, дивлячись на них, докладає автомат до купки і йде в поле шукати виходу. Тягнути більше не можна:
– Орел, вони не доживуть до ранку. Я мушу їхати, я буду шукати вихід.
– Добре, – швидко відрізав Орел, – але не заїзджай в Лоскутівку.
Так, не в Лоскутівку, правда іншої дороги нема.
Погружаєш поранених в Богдан, береш з собою муху, розуміючи, що це все ж суїцидальна місія. Набиваєш патронами салон. Командир одного з прикомандированих підрозділів дає тобі дуже дорогий прилад нічного бачення і просить взяти з собою одного бійця з секреткою (документація). Бійцю каже покласти серед таємних документів гранату про всяк випадок і приготуватись знищити їх будь-якою ціною. Інший командир робить так само. І все починає бути схожим на спорядження екіпажу на смерть. Всі прощаються, як назавжди.
Темніє. Можна пробувати. Маршрут обирається на слух робочої ворожої техніки і обстрілів. Пам'ять за 4 години всмоктала карту місцевості і тепер тільки вид зверху потрібно в голові перевернути на вид збоку.
– Їдемо полем, – кажу я.
Мій водій, назвемо його Верба (Андрей Лозовой – з його дозволу, хоч позивний мав інший), здивовано:
– Полем? Ми там не проїдемо, там переорано, там машина не пройде.
– Ми будемо штовхати, у нас 2 непоранених бійця і я. Ми маємо пройти там, де ти думаєш, що пройти не можна, бо ворог теж буде впевнений, що там не можна пройти.
Поле. Швидкість 5 км на годину. Ніч.
Постріл танка – сигнал нам завмерти або змінити напрямок руху. Колія залізниці – ура! Тут точно нас не чекають. Відриваються шпали – через годину ми маємо переїзд. Ще кілька годин – майже пройшли. Раптом Верба, який в нічнику, кричить: "Беха". Я побачив її лиш за мить. Верба миттю дає задню і з'їжджає в кущі. Я хапаюсь рукою за муху, іншою відкриваю дверку, щоб випасти і розумію, що не встигаю ні звести муху, ні випасти. Все німіє. Кричу Вербі: "З машини!", розуміючи, що пораненим і всім, хто позаду, вже кінець. Але Верба вчепився в кермо і закляк. На все 1.5 секунди. Беха різко повернула прямо перед нами, проїхала ще 20 метрів і відкрила вогонь в напрямку, звідки ми приїхали.
– Бистро звідси, – вигукнув я, але Верба, не дочікуючись сигналів, вже летів звідти, як прокажений.
Далі дорога сірою зоною, все тихо, наче вимерло, простір між своїми і ворогами, де бояться повзати миші, година крадькома. Година в просторі смерті, тут нічия територія. Тут територія, де обидві сторони намагаються вбити все, що рухається, здається вітер боїться сюди приходити, тому не шевелиться листя. Година, як ціла доба.
Нарешті ми в лікарні на стабпункті. Перше – сльози, обійми. Ми не віримо, що це сталось. Мозок не приймає життя, мозок змирився зі смертю. Психіка не знає, що робити. "Як живі?" – лунає в голові. Але я не знаю, що робити на такий випадок.
Поранених з авто діставали вже працівники стаб. пункту. Терміново до старлінку. "Орел, є дорога, полем, важко пройти, ось маршрут." А психіка далі не приймає життя. Вона змирилась з безвихідністю. З тим, що це кінець.
– Верба! Нам потрібно повертатись назад. Там будуть поранені, хлопці мають побачити наш Богдан, це символ того, що дорога є.
– Ок, – відповів Верба. Схоже він теж змирився з тим, що виходу нема. Нема виходу – нема страху, смерть прийнята, як обов'язковість. Через якийсь час потрібно буде вчитись жити наново. Потрібно буде вчитись радіти життю, бо коли смерть сприймається, як щось обов'язкове, чого не уникнути, потім періодично будуть з'являтись питання: чому я вижив? чому саме я? навіщо?
