Пекар: Росія може легко провалитися в хаос. Цей сценарій страшить Захід більше, ніж продовження війни

Сьогоднішній співрозмовник "Орестократії" – викладач Києво-Могилянської бізнес-школи, автор понад 250 статей з питань менеджменту, маркетингу, інформаційних технологій, футурології. Власне, Валерій Пекар називає себе прогнозистом майбутнього, на Заході таких фахівців вважають візіонерами.

Відео дня

Власне, як з футурологом шеф-редактор OBOZREVATEL Орест Сохар обговорював з Валерієм дуже вузьку, але надто важливу тему: коли наші західні партнери усвідомлять, що робити з поствоєнною Росією. "Поки немає картинки світу після війни, вона не закінчиться", – говорить Пекар.

– Одна з ключових проблем російської війни проти України в тому, що Захід досі не визначився, що йому робити з Росією в поствоєнний період. У вас є розуміння, якою може бути політика Євросоюзу і особливо Сполучених Штатів щодо путінського режиму?

– Почнімо з короткого огляду, що взагалі може бути з Росією після української перемоги. Минулої осені кілька аналітичних українських центрів об’єднали свої зусилля, щоб дослідити цей сценарний простір, знайшлося аж 16 різних сценаріїв. Так багато тому, що велика невизначеність у Росії, очевидно, зараз вона на переломі. Але всі ці сценарії можна об’єднати в три основні групи, з яких наші західні союзники бачать лише два.

Перший сценарій – консолідація влади в Москві, другий – розсипання влади в Москві. Консолідація влади означає або щось схоже на сталінізацію, або щось схоже на те, що писав Сорокін у своїй пророчій праці "День опричника". Тобто таке закручування гайок і продовження війни – або негайно, або через 5-7 років, коли Росія відновить свій військово-промисловий потенціал. Як варіант – показати Заходу хорошого, ліберального Навального, наприклад, і сказати: дивіться, який у нас хороший ліберал очолює Росію, давайте знімайте санкції. Я, звичайно, спрощую трошки.

Але ми розуміємо – росіяни все-таки вчаться на своїх помилках і вдруге не зроблять тих дурниць, що лягли в основу їхньої поразки. Реальна влада в Росії належить абсолютно іншим людям – вона належить силовикам, генералам ФСБ, іншим спеціальним службам, яких дуже велика кількість, вона належить військово-промисловому комплексу і всім тим людям, які керують державними корпораціями. І оця вся велика сила має імперське мислення і заражена прагненням помсти і реваншу. Крім того, є телебачення, яке отруює народ, десь приблизно п’ята частина росіян отруєна цим достатньо глибоко, вони будуть підтримувати цей реваншизм, цю образу, це прагнення помсти.

Так чи інакше, новому президенту, хоч би хто він був, доведеться консолідувати владу. За історичним досвідом, на це у Росії йде від 4 до 10 років. Але може статися так, що консолідації не відбудеться, а різні групи продовжуватимуть воювати між собою. Та система влади, яка є сьогодні в Росії, не передбачає механізму правонаступництва, як, наприклад, було в Радянському Союзі. Звичайно, Росія може легко провалитися в хаос, колапс і в чорну діру, де всі воюють з усіма. Цей – другий – сценарій дуже страшить Захід, набагато більше, ніж продовження війни, через основні ключові ризики: ядерна зброя буде розповсюджуватися безконтрольно, величезний потік біженців, надмірне посилення Китаю за рахунок захоплення російських ресурсів. Ці страхи для Заходу є практично непереборними, і він буде робити все можливе, щоб не допустити цих сценаріїв розвалу Росії.

Все це відбувається тому, що західні аналітики бачать лише два сценарії. Для них вся Росія концентрується в межах Московської кільцевої дороги, а за її межами нічого немає. Ми ж знаємо, що це не так. Ми знаємо, що міф про монолітність Росії придуманий у Кремлі, ми знаємо, що Росія не монолітна, що там величезна кількість різноманітних корінних народів та достатньо великих народів, які мали свою державність свого часу, і ми знаємо, що там величезні території, де місцева ідентичність переважає загальну імперську.

Ще ми розуміємо, що доля Росії не вирішується в Москві, як звикли вважати на Заході. Я б сказав, що сьогодні достатньо високим темпом набирають сили регіональні національні рухи. Ми можемо спостерігати це в Башкортостані, Калмикії, Бурятії, Якутії, я бачу, що починається рух у багатьох інших менших регіонах. Я не вірю в те, що всі 21 національна республіка Росії мають великі шанси стати успішними і незалежними, але принаймні три чверті цього списку такі шанси мають.

– Сценарій розвалу також на руку Україні?

– Україна має тут два важливих резони, дві важливі причини, чому ми мусимо думати про цей сценарій. Одна причина є суто геополітичною, я б сказав цинічною, а друга дуже ідеалістична, може, навіть релігійна і романтична. Геополітична причина полягає в тому, що поки Росія є імперією, Україна буде завжди почуватися в небезпеці, тому що імперія завжди повертається. Їм потрібні економічні ресурси, їм потрібні семантичні ресурси: кому буде належати Київ як місце, де народилася Русь, де народилося раннє християнство, писемність, література, сама ідея імперії. Без всіх цих сенсів Московія просто така собі бензоколонка на болотах, яка розширилася до величезних масштабів.

Є друга причина, вона полягає в тому, що ми в Україні мусимо відчувати емпатію до тих народів, які мають таку саму долю, як ми. Українці так само сотнями років були поневолені, були другим сортом імперії, русифіковані, була знищена культура, були знищені її носії, еліти були або перевербовані, або фізично знищені. Отже, наше гасло з кінця вісімдесятих років є незмінним – "За нашу і вашу свободу", що означає: народ не може бути вільним, поки поруч існує імперія, яка пригноблює інших, бо врешті вона прийде за тобою так само.

– Популярна сьогодні теза: нам потрібен не тільки мир – нам потрібна перемога. Мається на увазі падіння режиму Путіна і розвал російської імперії. Як ми можемо цьому посприяти, отому другому сценарієві?

– Наші партнери поки що не на нашому боці, вони поки ще сподіваються, що в Росії може бути демократія, тільки "хороші руські" сядуть у Кремлі замість Путіна. Знову ж таки, не забуваймо про те, кому належить у Росії реальна влада. Це означає, що той, хто сидітиме в президентському кріслі, просто буде маріонеткою сил, за якими – реальна влада.

Росії не потрібні демократи. Є такий історичний феномен, який можна було би назвати "стежкою залежності", тобто залежність від пройденого шляху: те, що багато разів відбувалося, найімовірніше, буде відбуватися знову. Тобто в Росії ніколи не було демократії і, скоріше за все, її не буде, зате багато разів був переворот, це може бути дуже ймовірно.

Є ще група – третя група сценаріїв: керована трансформація Росії. Хто буде вирішувати долю Росії? Очевидно, це можуть зробити тільки ті люди, які мешкають у Росії. Єдині, на кого ми можемо робити ставку, це ті народи, які прагнуть незалежності, і їхні визвольні рухи й лідери. Ті великі регіони, які прагнуть звільнитися від колонізації і жити своїм незалежних життям так само, як колись звільнилися від Британської імперії Сполучені Штати Америки, Канада, Австралія, Нова Зеландія. На цих всіх людей треба зробити ставку.

Що нам треба робити в Україні? Очевидно, передусім нам потрібно сформувати позицію української держави, на сьогоднішній день вона не сформована. Різні високопосадовці говорять різні речі про Росію, зокрема чимало поважних чиновників високого рангу кажуть про те, що РФ має розпастися. Але цей намір поки що не втілено в певну державну політику, про нього ми не говоримо з нашими союзниками, ми не спілкуємося з національними визвольними рухами в РФ, не робимо інших необхідних кроків, які потрібні для реалізації цього сценарію.

Зараз світ найбільше боїться великої нестабільності. Й саме до того, чого світ боїться найбільше, він і прямує. До речі, з нових незалежних держав, якщо вони постануть, значна частина буде орієнтуватися на демократичний світ, інша частина – на країни колишнього Радянського Союзу. На Казахстан чи Азербайджан, які з їхньої точки зору є хорошим прикладом успіху. Що вони точно не робитимуть – це орієнтуватися на Китай. Китай всі незалежні держави сприймають як загрозу, особливо це стосується тюркомовних народів, вони прекрасно бачать, що відбувається в Китаї з їхніми спорідненими народами.

– Якщо резюмувати, то нам сьогодні треба скликати конференцію типу "Тегеран-43", куди запрошувати наших західних партнерів і спонукати їх до пошуків спільного рішення щодо майбутнього РФ?

– Цим поки нікому займатися, бо очільники української держави всі свої сили, всі свої ресурси і весь свій час віддають поточним завданням, тому… щоб Україна отримувала зброю, гроші, дипломатичну підтримку тут і зараз, щоб продовжувати війну. Але протягом цього року ситуація буде динамічно змінюватися, і в якийсь момент ми мусимо бути готовими говорити про майбутнє.

Я тут хочу згадати перші кроки, яке зробило українське громадянське суспільство на Мюнхенській конференції. Там був презентований документ, який називається "Маніфест сталого миру. Світ після нашої перемоги". Документ розроблений 25 представниками українського громадянського суспільства – філософами, дослідниками, науковцями, активістами. Ще пів сотні відомих українців підписались під ним для того, щоб документ поширити. Цей короткий, але дуже всеохопний документ якраз представляє ту картину світу, яку хотіла би бачити Україна після перемоги, на думку авторів документа. Він включає в себе як питання справедливості, тобто засудження воєнних злочинців, відшкодування завданої шкоди, так і питання забезпечення сталого миру в різних аспектах: дипломатичному, фінансовому, економічному, військовому, енергетичному, гуманітарному. Тобто це такий крок до початку діалогу наших західних партнерів, і я тішуся, що цей документ вже кілька десятків разів був презентований на різних інтелектуальних майданчиках в Європі і Америці. Важливо, щоб Україна на нього відреагувала і щоб тут громадянське суспільство і держава об’єднали свої зусилля, бо, очевидно, що ми маємо справу з процесами, які розгортаються повільно. Коли я спілкувався з певними американськими високопосадовцями, я намагався їм пояснити, що Україна платить за кожен день цієї війни життями своїх кращих людей, і тому в нас є відчуття нагальності. Крім українців, ні в кого відчуття нагальності немає.

– Яка подія, на вашу думку, може спонукати американську владу нарешті визначитися щодо російського майбутнього?

– Сьогодні в світі ніхто не знає, як завершиться війна. Нам треба повернутися до поля бою і сказати, що все-таки головним переговорником з боку України виступають Збройні сили України. Від цього переважною мірою випливатиме, як далі розвиватимуться сценарії. Побажаємо їм сил, будемо їх підтримувати всіма можливими способами, тому що саме вони створять ту картинку, на основі аналізу якої наші західні, а також і східні партнери робитимуть висновки. Поки немає картинки світу після війни, війна реально завершитися не може, вона буде тривати, і це буде впливати на всі поточні і стратегічні, і політичні, і військові рішення.