"Пересмикували затвор пістолета за спиною": директор школи на Запоріжжі поділився історією життя під окупацією Росії
Директор школи в Олексіївці на Запоріжжі розповів про два роки, проведені під російською окупацією. Попри загрози і залякування, чоловік відмовився співпрацювати з ворогом і не взяв російський паспорт, за що його депортували в Грузію.
Анатолій Котенко в інтерв'ю OBOZ.UA поділився, через що доводиться пройти українцям в окупації, де він перебуває зараз і як влаштував своє життя після депортації.
– З березня 2022 року частина Запорізької області опинилася в окупації, зокрема й Олексіївка. Скажіть, через що Вам довелося пройти? Що було найстрашнішим і чи не боялися Ви, що Вас можуть фізично знищити через те, що Ви і директор школи, і вчитель історії?
– На початку березня, 2-3 числа 2022 року, окупаційні війська підійшли до нашого села. Місцеві громадяни хотіли вплинути і не допустити входження в село. Але, звичайно, це були даремні надії, тому що заходила величезна колона, близько 600 одиниць техніки. Сили РФ зайшли у громаду, техніка розійшлася по маленьких вуличках. Наша громада була окупована без бою.
На кінець березня – початок квітня велика кількість жителів почала виїжджати. Передусім їхала молодь і ті, у кого були діти. На процес евакуації вплинули і події, що стались у Бучі на Київщині.
До мене приїздив комендант. Він благав, що потрібно продовжувати навчальний процес, що дітям потрібні знання. Казав, що вчителі жалітимуть, що не пішли на співпрацю з окупантами, адже вони обіцяли достатньо високу зарплату.
Але на початок 2022-2023 навчального року із 70 працівників моєї школи на співпрацю пішов лише один, і то технічний працівник. Жоден вчитель на роботу не вийшов.
– Чи часто до Вас приходили з погрозами? Чи натякали, якщо будете себе не так поводити, то до вас застосують інші заходи?
– За моїми підрахунками, за два роки до мене додому 11 разів проходили комендант і спецслужби окупантів. З комендантом ще можна було розмовляти, він уродженець сусідньої громади, тому не погрожував, мав "м’яку позицію". Але вже напередодні 1 вересня 2022 року до мене приїхали вперше дві машини із озброєними людьми у балаклавах.
Наприкінці серпня окупанти змусили здати всю техніку, що була в школі.14 вересня приїхали уже надвечір до мене додому – передивилися ноутбуки і телефони мої та дружини. Шукали матеріали, як ми відкрили школу онлайн, як проводимо уроки дистанційно. Але ми не читали їх, тому вони нічого не знайшли.
Аби мене залякати, окупанти відібрали телефони і ноутбуки і вивезли мене серед ночі за межі села, у степ. Вони почали погрожувати, пересмикували затвор пістолета за спиною. Потім мене тут і залишили, довелося вертатися додому пішки. Поки я дійшов, сили РФ повернулись у мій будинок, забрали в дружини її телефон. Потім було ще декілька таких само візитів…
– За два роки окупації, які ви провели в Олексіївці, чи вдалося вам працювати? Якщо ні, то на які гроші жили?
– Працювати у невеликій громаді було в принципі неможливо, всі один одного знали. Мене відправили на простій, я отримував 2/3 cтавки, от на ці гроші ми і жили. Ще у селі тримали господарство і город – щось продавали для себе.
– Чому ви не пішли на співпрацю з окупантами, як пояснюєте свою позицію?
– Якби я пішов на співпрацю з окупантами, то як би дивився в очі тим хлопцям, яким із 1991 року говорив, що "Україна – це супер, Україну треба захищати". Вони пішли на фронт, а я на співпрацю з окупантами? Як би я дивився в очі жінкам, матерям, чиї сини або чоловіки загинули чи зникли безвісти на війні?
– Чому до останнього ви вирішили залишатися в Олексіївці, попри погрози і залякування окупантів? Вас могли депортувати або розстріляти. Чи у вас вже не було змоги потім виїхати?
– У вересні 2022 року, коли мене вивозили в степ, окупанти сказали: "Навіть не думай кудись рипатися, тому що ти вже невиїзний". Я розумів, що внесений у певні бази окупантів і виїхати вже не зможу…
– Чи відомо вам про випадки, коли людей у Олексіївці викрадали чи саджали "на підвал"? Про зґвалтування жінок?
– Випадки арештів і посадки "на підвал" у перші місяці окупації були дуже частими. Окупанти шукали тих, хто брав участь у ТрО, був активним учасником Євромайдану, хто служив в АТО. Частина із цих людей побувала "на підвалі". Серед них був і мій колега з іншої школи, якого били, застосовували струм. "На підвал" саджали і фермерів, які не погоджувались віддавати свою продукцію, а також працівників поліції. Про те, що у підвалах хтось загинув, у мене немає інформації, але люди поверталися побитими.
Про випадки зґвалтування на своїй території я не знаю, але у Комиш-Зарі був випадок, коли окупанти приставали до жінки. Вона втекла додому, за дружину заступився чоловік, і сім'ю, в тому числі двох неповнолітніх дітей, розстріляли у дворі.
– Чи зупиняли окупанти людей посеред вулиці для перевірки документів? Я чула історію з Бердянська, що могли зупинити людину, роздягнути її, перевіряли татуювання або телефон "пробивали"? Було таке на вулицях Олексіївки?
– Так, були такі випадки. Якщо виїжджаєш з села, в’їжджаєш у місто чи райцентр, стояли блокпости окупантів – там перевіряли паспорти, телефони, багажники, татуювання. Потім таких випадків стало менше.
З огляду на вік мій і дружини, детальної перевірки щодо нас не проводили. Але в молоді перевіряли телефони. Жителів били, якщо знаходили фото пересування російської техніки, якщо бачили, що людина донатила на ЗСУ. Ці люди "отримували по повній".
– Ви особисто донатили на ЗСУ, повідомляли про позиції ворога, намагалися якось допомагати?
– Про позиції російських військ я практично не повідомляв. Але я домовився з двома людьми, пересилав їм кошти для онука, який служить. Писав їм повідомлення: "Дідусь отримав пенсію, передайте внучку". Вони знали, що робити з цими грошима.
– У квітні 2023 року президент Росії Володимир Путін підписав указ, згідно з якими мешканці окупованих частин Запорізької, Херсонської, Донецької і Луганської областей мали до 1 липня 2024 року отримати російський паспорт або стати на облік як іноземці, інакше вони можуть бути депортовані. Чи можете згадати той день, коли відбувалась ваша депортація?
– 16 квітня до нас приїхало два автомобілі з озброєними людьми, семеро чоловіків. Вони дали нам документ, у якому йшлося, що ми підлягаємо депортації. Причина – ми з дружиною здійснили "адміністративний проступок" у вигляді "незаконного проникнення на території Російської Федерації".
Окупанти мене звинуватили у тому, що немає російського паспорта, тому я людина без громадянства і підлягаю депортації. Нам дали годину на збори. Заборонили 20 років з’являтися на території Російської Федерації, погрожували за це кримінальною відповідальністю.
Потім нас з дружиною посадили у різні машини і в супроводі трьох озброєних людей відвезли до Бердянська. На в'їзді до міста наділи на голову чорні пакети і завели у якесь приміщення.
– Що відбувалось у ті шість днів, які ви провели у невідомому приміщенні в Бердянську?
– Чорні пакети були на нас, коли везли у Бердянськ, коли приносили нам їжу, коли виводили чи заводили до приміщення. Окупанти стукали в двері і говорили "готуйтеся" – це означало, що ми мали надіти на голову чорні пакети, сісти на диван і відвернутися від них.
Коли потрібно було сходити в туалет "по-маленькому", ми використовували пляшку. Якщо ж "по-великому", стукали у двері, говорили про свою потребу, і нас з пакетом на голові по одному водили у туалет.
– Як ви потім опинилися в Грузії?
– Потім окупанти нас відвезли до Мелітополя, оформили документи, пофотографували. До нас приєднали ще двох чоловіків – один із Мелітополя, другий – із Полог. О 12 годині дня ми сіли у "Газель" – було четверо нас і шестеро озброєних людей, але вже без балаклав. Нас повезли через Бердянськ, Маріуполь і Ростов до Грузії.
23 квітня о 8 годині ранку ми опинились на російській частині кордону. Після перевірки документів віддали телефони і паспорти. Але не отримали довідки про те, що нас примусово депортують, хоча окупанти обіцяли. На наступний день росіяни сказали, що нам начебто "всі документи віддали" – така маленька "подлянка" виявляє сутність російського характеру.
Потім нам пощастило, що водій мінівена з вірменськими туристами погодився за оплату довести нас до Тбілісі. Там допомогли волонтери, ми жили три доби безплатно у готелі.
Згодом ми проплатили ще за три дні перебування, тому що у моєї дружини не було закордонного паспорта і треба було оформити "білий паспорт" для повернення в Україну. Наступного дня ми полетіли до Молдови, далі друзі купили квитки на автобус до Одеси, потім до Дніпра. Врешті-решт, 2 травня ми нарешті приїхали в Україну.
– Де ви зараз перебуваєте?
– Я зараз перебуваю у Дніпропетровській області, недалеко від самого міста Дніпро, за 40 км, у селі. Тут живе мій племінник. У його дружини є вільний будиночок, у якому ніхто 5 років не жив. Тут ми і живемо.
– За весь період окупації і в період повномасштабного вторгнення РФ яка ситуація вас найбільше розчулила? Про що ви можете згадати з посмішкою або зі сльозами?
– Коли на українському прапорі на високому меморіалі у нашому селі написали відомі всім слова про президента Росії Володимира Путіна, це мене дуже розчулило. Але я ніколи не пробачу окупантам того, що мені довелось кинути вдома свого собаку…
– Що у вас залишилось вдома – собака, огород, яких тваринок тримали? Як зараз ваш будинок? Чи телефонуєте сусідами?
– У нас залишився будинок із літньою кухнею, сараями, гараж, автомобіль новенький з салону (автівці 5 років), 11 гектарів землі – це батьківський пай. Великого господарства ми вже не тримали – було по кілька десятків курей і качок, собака та коти.
Дуже вдячний своїм друзям, які відгукнулися, вони доглядають за городами, зібрали врожай. Птицю розібрали. Собака лишився на господарстві, його годують і доглядають за ним. Речі, які були в нашому будинку, я попросив розібрати чи розпродати, щоб окупанти не заселилися.
Бо в залишені будинки спочатку заселяються російські військові, вони там деякий час живуть, а при виїзді забирають пральну машинку, холодильник, мікрохвильову піч… Потім місцеві маргінали "допомагають", виносячи все з будинку. На щастя, в наш будинок ніхто не заселився, можливо, через якусь повагу…
– Після окупації у вас залишилися якісь жахи від усього?
– Жаху не залишилося. Мені інколи сниться, що я працюю у школі, що агітують вийти на роботу. Але фобій у мене немає.
– Скільки зараз в Олексіївці залишилося людей і скільки було до війни?
– У громаді було 3,5 тисячі жителів, а в Олексіївці – мабуть, тисяча із них. Зараз, я думаю, близько половини виїхало. Відбувається зворотний процес – окупанти оголосили про те, що земельні паї треба переоформити за російським законодавством. Є родини, котрі мають 2–3–4 паї, це від 20 до 40 гектарів землі. Тому люди і змушені їхати й отримувати російський паспорт, щоб оформити на себе паї. Так само у Бердянську відбувається з квартирами.
Зазвичай виїжджають люди працездатного віку, бо важко знайти роботу і невисокі зарплати. Пенсіонерів окупанти чіпають менше, хто оформив російські паспорти, отримують пенсію.
Ті люди, які влаштувались у державні структури, – медики, вчителі, представники влади, отримують в принципі непогану зарплату. Але для людей, які працюють у приватному секторі, роботи набагато менше стало і заробітки невеликі.
– А пенсіонери отримують російську пенсію чи українську? Або обидві?
– Більшість людей зараз отримали російський паспорт, їм нараховують російську пенсію.
– Чула про те, що в Запорізькій області російські військові насильно забирали дітей у батьків і депортували їх до Росії. Також окупанти примусово вивозили жінок з дітьми. Чи відомо Вам про такі випадки?
– Окупанти ходили по домівках, говорили батькам, якщо діти не будуть навчатися, то спочатку випишуть штраф, а потім почнеться судова справа щодо позбавлення батьківських прав. Багато людей боялись цього і віддавали дітей до школи.
Щодо примусового вивезення дітей, то я не пам’ятаю, окрім одного випадку. Напередодні розрекламованого контрнаступу ЗСУ в 2023 році була паніка, що українські військові "швидко пройдуть і прорвуть фронт". Дітей садили у автобуси прямо із уроків, але у нашому селі батьки почали протестувати, і школярів не вивезли.
– Тобто дітей без батьків хотіли вивезти, правильно?
– Так, їх садили в автобус. Але діти зателефонували батькам, вони позбігалися, і цей процес не був проведений. Але потім деякі батьки із дітьми все-таки поїхали. Їх повезли до Приморська, в Бердянськ, поселили на базах. Однак, цим правом скористалися, як правило, маргінальні сім'ї.
– Зараз чоловікам важко виїхати? Жінкам з дітьми легше залишити окуповані території?
– Чоловіки не дуже активно їдуть на вільну територію Україну, в основному вони прямують до Європи. Чоловіків віком 25-40 років випускають неохоче, особливо, якщо служили або мають військову спеціальність. Жінок, дітей і людей літнього віку випускають з меншими труднощами. Люди їдуть через Колотилівку, або через Білорусь до Європи.
– Чи були люди в Олексіївці, які з натхненням чекали, коли прийдуть російські військові? Чи були ті, хто охоче йшов на співпрацю?
– Жодного випадку, що хтось радісно зустрічав окупантів, я не бачив. Були люди, котрі займали позицію "яка різниця" – вони казали, що "всі ми слов'яни православні, нічого страшного не буде, там більше порядок, ніж у нас". Але вони свою думку не висловлювали публічно, лише у приватних бесідах, і російським військам назустріч "із хлібом- сіллю і рушниками" не виходили.
– Чи сумуєте ви за школою, за викладанням?
– Сумую за викладанням, за колегами, за дітьми. Боляче за колег, які там залишилися. Вони поводилися дуже героїчно – у перший рік взагалі жоден не пішов працювати до окупантів, на другий рік навчання пішли троє. А от цього року – четверо. Їх змусили вийти на роботу. На їхнє рішення вплинули невдалий контрнаступ ЗСУ торік і моє видворення. Люди бояться залишитися навіть без тієї невеликої зарплати в розмірі двох третин ставки, тому погоджуються співпрацювати з окупантами.
– Чи багато учнів залишилося в Олексіївці? Скільки всього було у вашому закладі школярів?
– У закладі разом із філією навчалося понад 300 учнів, зараз – близько сотні.
– Як цього року відбуватиметься освітній процес в окупації?
– Зараз окупанти змусили вийти на роботу завідувача філією, він став директором школи. Наразі п’ятеро вчителів там уже є, але якісного рівня навчання не буде. Нікому читати фізику, історію, тощо. Викладання ведеться російською мовою. Українська мова викладається, але скоротили кількість уроків.
– Ви особисто хочете повернутися в ваше місто, під яким прапором воно має бути?
– Поки російські окупанти в Олексіївці, я не хочу повертатися. І в мене на 20 років заборона на в’їзд до Росії. Але як тільки буде можливість повернутися під українським прапором, то ми повернемося.
– Про що ви особисто мрієте?
– Я мрію про свято 1 вересня, про прапор і гімн України. Ми багато чого зробили, були давні традиції у спорті і туризмі. Ставали чемпіонами області. У мене особисто 30 виїздів до Криму та сім виїздів до Карпат із дітьми. Щороку брали участь у п'яти-шести змаганнях обласного рівня. Дуже хочу повернутися. Знову послухати, як дзвенить дзвоник у руках першокласниці – на дзвонику бантик жовто-синій і прапор жовто-синій майорить.