Поранених дітей просто знеболювали перед смертю: лікар із Маріуполя розповів про жахи блокадного міста. Фото

5 хвилин
28,0 т.
Поранених дітей просто знеболювали перед смертю: лікар із Маріуполя розповів про жахи блокадного міста. Фото

З початку повномасштабного вторгнення в Україну на територіях, де вже точилися запеклі бої, єдині професії, які залишалися гостро потрібними – медичні працівники. Так уже в заблокованому Маріуполі лікарі почали лікувати з перших днів облоги: у холоді, з повним дефіцитом медикаментів, а нерідко в темряві й навпомацки.

Відео дня

Про це розповів 27-річний анестезіолог Маріупольської лікарні №4 у Лівобережному районі Андрій Сербін, поділившись жахами, свідком яких він став порталу "Свої". 24 лютого, в день коли почалася війна, він приїхав до свого відділення і покинув його лише 21 березня.

Селфі Андрія Сербіна.

Лікувати у крижаних палатах

З початку березня в лікарні залишилося всього два хірурги, два травматологи, два анестезіологи, включаючи і самого Сербіна. Він стверджує, що екстрені обставини не зробили їх героями, просто вони могли виконувати свою роботу, коли лівий берег Маріуполя вже був відрізаний від решти світу.

"Опалення не стало наприкінці лютого, а 3 березня посипалися шибки, – згадує анестезіолог. – Майже по всьому північному фасаду. Вже не було електрики. Плюс стало холодати на вулиці. Все це призвело до того, що у нас у приміщенні було не більше 4 градуси тепла.

Жодних обігрівачів ми собі не могли дозволити, тому що електрика була від дизельного генератора. Солярки було дуже мало, і її треба було економити. Генератор у лікарні був ще до війни, довоєнний запас дизельного палива ми спалили за два дні. Поки що функціонували заправки, адміністрація лікарні у перші дні закупила солярку, потім нам три чи чотири рази її привозили військові.

Пацієнти, одужавши, залишалися у лікарні. Вони заправляли генератор, стежили за його безперебійною роботою. Але на 21 березня, коли ми виїжджали, начмед сказав: "Солярки залишилося на 3-4 години роботи генератора".

Через холод ми одягали весь одяг, який мали. А зверху – ковідні комбінезони, що залишились після спалаху пандемії По-перше, щоб захистити речі від крові, блювоти та інших біологічних рідин, якими було заляпано абсолютно все. По-друге, у них начебто більше зберігалося тепло.

Однак, довго залишаючись в операційних, замерзали так, що лікарі та молодший медичний персонал переходили в неконтрольований стан. Усім було тяжко. Жінки не витримували, йшли кудись, заверталися в ковдру і сиділи, намагаючись зігрітися. Так було, якщо, звісно, ситуація в операційній дозволяла. Перший раз ми зігрілися у Токмаку, 23 березня".

Снаряд приземлився біля одного із міських центрів.

Рятувати життя, знемагаючи від голоду

"Десь до 2 березня працювали ще магазини і можна було з ризиком для життя вискочити і схопити з порожніх полиць АТБ щось заваляне, яке не має харчової цінності, на кшталт чіпсів або оливок.

Першого числа ми вийшли в коротку вилазку і купили чотири буханці хліба. Це хліб ми розтягли аж до середини березня. Потім хліба вже не було.

У лікарні був харчоблок із запасами їжі. Цю їжу ділили на відділення та готували у мультиварках, поки йшли операції, включали генератор та було світло. Їжа, звичайно, була виключно бюджетною та дуже дієтичною.

До обмеженого запасу їжі додавалася проблема приготування великого обсягу їжі. У нашому відділенні було лише дві мультиварки, а готувати доводилося на 20 людей. Відповідно порції були дуже скромні.

Вода для приготування була зі свердловини та це був великий плюс. Свердловина, помпа якої працювала на сонячних батареях, була за кілька кілометрів від лікарні. Раз на 2-3 дні ми вантажили в одну з машин якогось лікаря всю наявну тару і їхали за водою містом, яке обстрілювалося просто постійно".

Жителька Маріуполя готує їжу прямо у дворі.

Безпорадність перед смертю пацієнтів та колег

"День, коли надійшов лише один поранений, – 20 березня. Тоді ж був і один убитий. Доктор Казанцев. Це один зі старожилів лікарні. Йому було понад 60 років. Він працював завідувачем інфекційного дитячого відділення. Вранці 20 березня лікар з чайником вийшов із притулку свого корпусу, щоб віднести окріп у притулок сусіднього інфекційного корпусу, де були люди.

Між будинками 10 метрів. І біля корпусу, куди прямував Анатолій Борисович, вибухнув. Його відкинуло назад до свого корпусу. Чайник залишився біля вирви. Анатолій Борисович загинув від травм головного мозку. Ми поховали його на клумбі між двома корпусами - за два метри від його місця роботи.

Решту померлих клали в мішки та виносили у двір. Вони лежали під муром лікарні. За правилами, судмедексперти мають робити висновки, що спричинило смерть кожної людини. Тільки після цього їх можна ховати.

Могила поруч із магазином "Живого пива".

"Діти, яким ми не змогли допомогти."

"За весь час було близько 15 постраждалих дітей. Найстрашніше – черепно-мозкові травми. Наша лікарня не спеціалізувалася на нейротравмах, тому ми не мали нейрохірургів.

Наша допомога дітям, їхнє відновлення після операцій у таких умовах – це ті епізоди, які підіймали нам моральний дух.

На жаль, було і інше. Багато разів привозили мертвих дітей. І було ще гірше, коли діти надходили до нас живими, а ми нічим не могли допомогти.

Мама, бабуся та однорічна дитина вийшли після обстрілу у двір приготувати їжу. Прилетів снаряд. У всіх – ураження голови. У мами просто подряпини. У бабусі досить тяжка травма лицевого черепа, серйозно постраждав очі. А ось однорічному хлопчику осколок влучив у голову. Через лобову частину був наскрізний отвір. Його привезли ще живим. Вміст черепа був зовні. Мати, звісно, відмовлялася розуміти, що шансів немає. Ми знеболили дитину. На жаль, на цьому наша допомога закінчилася. Через 15 хвилин після вступу до лікарні однорічна дитина померла.

Був епізод, коли надійшли двоє дітей – 10 та 16 років. Наскільки я зрозумів, вони не були родичами, але їх привезли з одного місця з важкими черепно-мозковими травмами. Ми не могли їм допомогти. Лише знеболили. Поклали один на одного. Накрили ковдрою. І все".

Загиблий у Маріуполі підліток.

Як раніше повідомляв OBOZREVATEL, під час зустрічі президента Володимира Зеленського з генсеком ООН Антоніу Гутеррешем з'явилася надія на можливість вивезення людей із заблокованого Маріуполя.