Відео дня
Про ланчбокси на передовій, росіян у "пікселі" і найпам'ятніший бій. Інтерв'ю з громадянином РФ "Магаданом", який воює за Україну
Анатолій на псевдо "Магадан" – головний сержант роти сьомого батальйону Української добровольчої армії "Арей", 129-ї бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. До 27 років він жив у Росії, в Магадані, і досі є громадянином РФ. До Кривого Рогу переїхав разом із дружиною, яка там народилася.
В ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA він називає своєю країною Україну.
У 2014 році "Магадан" долучився до гуманітарної місії "Чорний тюльпан" і займався евакуацією тіл загиблих військовослужбовців ЗСУ. Також він викладав "Захист Вітчизни" в одному з криворізьких ліцеїв і очолював організацію, що займається пошуком зниклих безвісти під час Другої світової.
24-го лютого 2022 року Анатолій прокинувся під час перших прильотів по Інгулецькому району Кривого Рогу. Він вже мав план на випадок початку повномасштабної війни, тому зібрався, зателефонував друзям, і вони гуртом почали готуватись до спротиву. Робили "коктейлі Молотова" тощо. Потім евакуювали цивільних з тимчасово окупованих територій. А пізніше "Магадан" став до лав українського війська, вступивши у Криворізьку бригаду ТрО.
– Я так розумію, що службою в Кривому Розі все не обмежилося?
– Так, ми вже попрацювали на Херсонському напрямку, потім, після бойового злагодження, нас перекинули на Нікопольський, а потім на Запорізький напрямок. Там ми вже займалися штурмами, у березні переїхали на Донецький напрямок і штурмонули село Нескучне, яке до нас штурмували тричі різні бригади, у них нічого не вийшло.
Ми зайшли туди взагалі без техніки, орки такого від нас просто не чекали. Тобто у них там вся оборона була побудована на тому, що зайде якась бронетехніка, а ми прийшли пішки. Чотири доби тривав штурм Нескучного, ми зазнали втрат.
Наступною була Макарівка, а крайньою штурмовкою саме по селах у нас було Старомайорське. Важкий штурм, ми були у підпорядкуванні 35-ї бригади морської піхоти, доба майже безперервних боїв. І останнє наше бойове завдання – це посадки між Роботиним і Старомайорським. Там я був поранений.
Населені пункти набагато простіше, ніж посадку, штурмувати, посадку штурмуєш на характері. Це складно, тому що посадки як такої там вже немає, зубочистки одні залишилися, тобто стовбури і все, немає укриттів як таких. І коли тебе розбирають 24/7, дрони-fpv над тобою, а укриття нема – це складніше психологічно.
– Ви перерахували напрямки і населені пункти з дуже серйозною ситуацією. Це означає, що вас туди направляють як найбільш підготовлених чи з якої причини?
– Мотивація відіграє, звісно, дуже велику роль, у нас майже немає відмовників, як в інших батальйонів. Певна частина є, але треба розуміти, що рік уже воюємо – я маю на увазі бойовий час на передку. У нас уже рік саме батальйону "Арей", наш взводник "Шахтар" Андрюха – він такий кремезний, такий спокійний. Коли було чергове бойове завдання, сів на лавочку, голову опустив, задумався... І я розумію, що якщо "Шахтар" вже на межі, то що говорити про інших хлопців? Нам вже всім важко психологічно. Ти просто знову йдеш на морально-вольових.
– Ви напевно працюєте не самі? Тобто ви працюєте у координації з іншими підрозділами? Коли йшлося про те, що ЗСУ визволили село Нескучне, одразу пішло таке змагання, хто саме це зробив.
– Нескучку штурмував саме батальйон "Арей", у нас була підтримка лише артилерії з інших підрозділів. Старомайорське штурмували ми у складі 35-ї бригади морської піхоти.
Працювали по посадках зі 128-ю бригадою ТрО, тобто вони теж допомагали, тут я не можу сказати, що суто ми це зробили. Але у нас (порівняно з деякими підрозділами. – Ред.) мотивації більше, у нас є сильний моральний дух, велика злагодженість – це коли ви з напівпогляду розумієте одне одного.
Коли ти починаєш працювати з іншими підрозділами, їм треба пояснювати. Я за натурою людина взагалі така спокійна і м'яка, але коли бойові умови, починаю лаятися. От заходить новий підрозділ, і вони ще не розуміють, куди вони потрапили, хтось каже: "Та я спати, напевно, зараз ляжу". Я відповідаю: "Ні, чуваче, накрилося "спати", всі ми п'яту добу без сну, тут за 40 метрів – орки".
– Як до підрозділів ТрО ставляться інші військові підрозділи по сусідству?
– Я не бачу особливої різниці. Ви розумієте, що зараз у нас ЗСУ – це зріз українського суспільства, і немає значення, хто куди потрапляє. Це раніше була така трішки зарозумілість у військових стосовно ТрО, припустимо, коли ми були ще не готові.
Зараз це все зрівнялося, от я в госпіталі лежав, так хлопці з 79-ї говорили, що знають "Арей" і що це леви, мовляв, респект і повага, ми якось зробили собі ім'я.
– Чи є у вас нарікання на роботу артилерії? Або навіть не так: чи нормально у вас відпрацьована взаємодія з артилерією?
– На жаль, не завжди, коли просиш підтримку. Але я ж кажу, що ми були відряджені в іншу бригаду. Ми знаємо, як працюють наші мінометники, пташники (оператори дронів. – Ред.), тут все чітко. От ми рота вогневої підтримки, у нас пацани, коли був штурм посадок, по 2-4 доби не виходили з позицій, бо не було ким міняти. Фахівці теж вибувають, розумієте. Тобто було дві особи у бойовому розрахунку, номер перший поранений, його госпіталізували, а другому його міняти нема на кого.
От із ним до смішного доходило. Каже: "Нам з позицій все начебто є, але, хлопці, передайте картоплі вареної в мундирах, так хочеться!"
– Картоплі?!
– Ну, так. От щодо харчування: дівчата передають ланчбокси на передок, є можливість. Ланчбокс – це м'ясо, чи котлетка, чи рибка, салат якийсь. Тобто до такого в нас навіть харчування доходить. Інші запитують: "А що, так можна було?". Можна. Якщо є можливість годувати бійців нормально, чому б і ні. І не складно тієї ж картоплі вареної в мундирах і якусь консерву чи оселедець передати бійцю, який не виходить з позицій 2-4 доби.
– Скажіть, будь ласка, мотивований та обстріляний, маючий непоганий досвід підрозділ, – чого йому не вистачає, крім картоплі в мундирах?
– Буває, бракує боєкомплекту певного виду. Ну, тому що вистрілюємо дуже багато, в принципі. З машинами зараз більш-менш налагодилося, бо бувало таке, що всі машини повиходили з ладу в період дощів. Це посадки, постійні обстріли і машини ламалися, залишалося на всі підрозділи два пікапи.
Потім, пташки – тепер от поклали дуже багато пташок, у нас їх майже не залишилося. Коли по нас працював танчик: 18 приходів протягом 15 хвилин, він розібрав усе, що там було, повністю, ми тоді на добу приблизно залишилися без очей (без дронів і приладів бачення. – Ред.). Взагалі, от пташки – це те, що завжди необхідно, в принципі, це витратний матеріал.
FPV-дрони в орків чітко працюють на скидах по наших позиціях: зробив скид, відійшов і чекає. І ми теж чекаємо, і з норок не вилазимо, бо вони хитрі, вичікують, коли ми повилазимо глянути, що там. Пройшло 8 хвилин – і вже другий дрон дзижчить, і так вони змінювалися протягом доби, 8 хвилин – скид, 8 хвилин – скид. І ще там якийсь орк сидів із підствольною мортирою, за 100-150 метрів, і кожні пів години кидав гранатку по нас. Він не поцілював: вперед-назад, переліт-недоліт, але психологічно це все одно тисне.
– Чого орки навчилися, зокрема в нас, за час повномасштабної війни?
– Вони вивчають наші методики і дуже швидко все переймають та перехоплюють. От зараз вони найчастіше працюють уже повністю у "пікселі". "Задвохсотили" одного – був увесь у "пікселі", у "Таланах" (українське тактичне взуття. – Ред.), у нашому бронежилеті, у нашій касці, тільки ось така вузька смужка біла на нозі і все.
Вони навчилися працювати з раціями, і вже немає тих балачок в ефірі, як раніше було, воно нам дуже чітко допомагало. Наприклад, під час штурму Старомайорського в нас була трофейна рація, ми налаштувалися на їхню хвилю. Зараз так само коротко, як і ми розмовляють.
На жаль, телебачення досі показує, що там чмобіки. Немає там чмобіків уже. Фахівців дуже багато залишилося, вони вже більш підготовлені та злагоджені.
Хоча проколи у них, звичайно, бувають, і ми цим користуємося. От, наприклад, з останнього: ми вже штурмонули посадку, а їм говорили з радіоперехопленням, що типу ви йдете на посилення СП-шки (спостережного пункту. – Ред.). І от вони, 12 людей, спокійно, перевальцем йдуть посадкою: "Добрый день". Ми їх зустріли. І так вони дві доби ще приходили "на посилення", а потім кричали: "Та ми восьма рота, 60-та бригада, куди ви стріляєте…". Ми там їх нормально так накришили за цей час.
– А загалом, за весь час боїв?
– У нас була група – дев'ятеро людей, і всього за 5 діб ми понад 40 накришили. Це пташники наші підтвердили. Але ми працювали злагоджено, і після нас хлопці зайшли, інша група, теж працювали злагоджено. Вони намагалися нахабно зайти, наприклад, на БМП і танках, і наші хлопці їх гідно зустрічали РГД-шками, потім міномети долучилися.
– Який бій вам запам'ятався найбільше?
– Ну от цей, коли я контузію отримав. У нас тоді хвилини, напевно, за три було вже кілька поранених: і легкі, і важкий, і середньої тяжкості. Ми тоді оборону вдев'ятьох тримали ще дві доби і втримали без втрат. Тобто я вивів усю групу, всі живі-здорові. Ну, легкі поранення з контузією – це не рахується. Ми їх стільки, цих контузій, наловили…
Мене, коли вже вивезли, лікар каже: "Давайте вушко подивлюся". Я відповідаю: "У мене все нормально". Він дивиться, кличе молодшу колегу і каже, мовляв, класична акубаротравма (вплив вибухової хвилі на слуховий та вестибулярний апарати. – Ред.), бо там, виявляється, барабанна перетинка луснула. А я навіть і не відчув, ну просто було як оніміння часткове.
Страшно було, реально страшно. Тому що вони масово на нас перли, доходило до того, що ми не встигали перезаряджатися.
– Як ви бачите перспективи розвитку подій взагалі?
– Ми ж розуміємо, що контрнаступу в нас не відбулося. Зараз зимова кампанія попереду, тобто ми знову засядемо в окопи.
У нас людей не вистачає мотивованих, от у чому проблема. Не тих, кого за шкірку привели до військкомату, бо це часто СЗЧ-шники (СЗЧ – самовільне залишення частини. – Ред.) чи "хворі", які починають просто косити. У противника людський ресурс дуже великий. У нас уже людей не вистачає, і треба думати, яка мотивація має бути в принципі.
– На вашу думку, яка має бути мотивація?
– Ну, мені незрозумілі зараз деякі рішення нашої влади. Наприклад, щодо зняття заробітної плати з приводу виведення за штат. Ну от людина дістала поранення, лягла у госпіталь і отримує 660 грн.
– Цю ситуацію намагалися виправити ще влітку й ухвалили відповідний закон, навіть є сайт, на якому є роз'яснення, що робити в цій ситуації. Мали підвищити, там уже не 600 грн.
– Ну, поки ще ні. От у нас зараз зіткнулися з цим хлопці. Багато хто телефонує, скаржиться, мовляв, я 660 отримав, більше виплат немає. Яка мотивація буде у бійця при цьому, ви розумієте. Тобто селезінку вирізали чи зробили якусь операцію, вирізали уламок, боєць непрацездатний певний час. І йому платять стільки… Ну добре, у когось є запаси коштів, і ми своїх підтримуємо, у нас це заведено, якщо хтось потрапив у госпіталь, хлопці скидаються грошима.
У мене таке відчуття, що існує ніби дві України: одна в тилу – це та, яка втомилася від війни. І друга, яка не втомилася від війни, – вона на передку.
– Як ви бачите перспективи вашого підрозділу?
– Зараз нас вивели на відновлення. Це буде якийсь час на відновлення як психологічно, так і особового складу, бо кадрів не вистачає, треба людей навчати. У нас рота вогневої підтримки, ти ж не поставиш будь-яку людину за АГС (станковий автоматичний гранатомет. – Ред.). Спочатку треба навчитися.
І зараз нам треба певний час, щоб навчити особовий склад і провести бойове злагодження. І все, далі будемо так само воювати, можливо, навіть і краще. Дивіться також це інтерв'ю у форматі відео в межах проєкту "Точка зору".