Які позитивні зміни у ЗСУ, на що може "зреагувати" Путін і чому Україні потрібні не лише "Томагавки". Інтерв’ю з контрадміралом США у відставці Монтгомері

Розмова з контрадміралом ВМС США у відставці Марком Монтгомері – це не просто інтерв’ю про перебіг війни в Україні. Це стратегічна розмова про баланс сил, час і межі політичної волі Заходу. Монтгомері належить до тих військових стратегів, які мислять не лише категоріями фронту, а й архітектури безпеки, у якій цей фронт існує. Його відповіді завжди точні, прагматичні й водночас неприємно чесні – про те, що Україна може і має зробити сама, а що їй не під силу без зовнішньої підтримки.

Монтгомері наголошує на трьох простих, але жорстких істинах: сучасна техніка і далекобійні засоби змінюють баланс, безпілотні системи компенсують людську перевагу супротивника, а економічно-політичний тиск – можливо, єдиний реальний механізм, який здатний змусити Кремль до поступок.

Водночас інтерв’ю виходить далеко за межі українського контексту. У центрі – ширша стратегічна дилема: чи готова Європа взяти на себе відповідальність за власну безпеку, якщо США скоротять військову присутність на континенті. В адміністрації у Вашингтоні дедалі частіше говорять про "перенесення фокусу" в Індо-Тихоокеанський регіон, а в Європі – про необхідність "робити більше". Проте, як зазначає Монтгомері, жодна із європейських армій не має повного спектра можливостей, які забезпечує американська авіаційно-морська потуга чи ядерний щит. І саме тому питання не лише про гроші, а про здатність Європи діяти швидко, узгоджено і рішуче.

Коли диктатор Путін випробовує Захід дронами над Польщею, атаками на телекомунікаційні кабелі чи кібератаками на європейські аеропорти, він перевіряє не оборону як таку, а межу терпіння і єдності. Адмірал відверто говорить: НАТО стикається не з військовим, а з політичним викликом.

Про майбутнє, яке вирішується зараз. Про те, чи здатна Україна повернути ініціативу, чи зможе Європа без американського плеча залишитися оплотом стабільності і чи готовий Захід змусити Кремль до миру не словами, а силою – своїми думками в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився контрадмірал у відставці Марк Монтгомері.

– Розпочнемо з нинішньої непростої ситуації на фронті. На вашу думку, чи може Україна за сьогоднішніх реалій повернути собі ініціативу на полі бою та що для цього потрібно?

– Я вважаю, якщо Україна отримає правильну, сучасну техніку, а також якщо Росію буде піддано посиленому економічному та політичному тиску (санкції й інші заходи), то військова ситуація може змінитися на вашу користь. Не думаю, що це означатиме повернення до кордонів 1991 року, але Україна може відновити ініціативу й стати сильнішим партнером для США та Європи. Якщо озброїти Україну й продовжувати тиснути санкціями на Росію, вона зможе знову здобути ініціативу і ефективніше діяти на полі бою. Звісно, все це можливо лише за підтримки західних партнерів.

Загалом США й інші партнери суттєво допомагають Україні протягом цих років. Проте були обмеження та затримки у постачанні озброєнь. З приходом адміністрації Трампа підхід до допомоги став менш системним – він більше фокусується на інших питаннях. Тож побачимо, як події розгортатимуться далі.

Та все ж є одна причина, чому я трохи оптимістично налаштований щодо питання підтримки: Трамп неодноразово казав, що Америка дозволить партнерам купувати озброєння для України. Тобто ці системи можуть бути продані західними державами. Саме такі сучасні, досконалі системи озброєння справді можуть вплинути на перебіг бойових дій – якщо їх продадуть і постачатимуть.

– Ви не вперше в Україні. Тобто, в принципі, знаєте ситуацію з військовим управлінням, як вона змінювалася й трансформувалася. Які основні проблеми або досягнення ви б виділили за час війни в цьому напрямі?

– В Україні я буваю приблизно разів по три на рік. Зазвичай – десять днів чи два тижні. Я вражений тим, що Україна створила корпусну систему управління – саме перебудова системи з бригад на більші структури. У нашому розумінні це ближче до дивізій, але сенс у тому, що з’являються органи оперативно-тактичного рівня, яких раніше не було. Раніше бригадна модель не мала такого рівня штабної насиченості, що ускладнювало якісне планування і виконання складних операцій. Створення 16 армійських корпусів – важливе рішення. Якщо ці корпуси зможуть ефективно управляти своїми підпорядкованими підрозділами, то об’єднані операції будуть виконуватися краще. Це надає більше гнучкості у командуванні й дозволяє делегувати повноваження.

– Перейдімо до військово-промислового комплексу України. Зараз усі говорять, що система безпілотної війни – це війна майбутнього. Наскільки, на ваш погляд, саме сектор безпілотних апаратів здатен допомогти Україні зменшити розрив у чисельності особового складу, зменшити перевагу, яку має Росія?

– Як показала війна, безпілотні платформи дуже важливі. Україна виконує чудову роботу, використовуючи безпілотні системи, які застосовуються у трьох доменах бойових дій. Саме вони дозволили українським силам діяти ефективно, навіть коли перевага в живій силі на боці противника. Безпілотники завдавали ударів по енергетичній інфраструктурі та об’єктах у глибокому тилу Росії, створюючи значний тиск. Дрони, здатні вражати цілі на великих відстанях, – це один із ключових факторів. Крім того, безпілотні системи застосовувалися для підтримки сухопутних операцій, що компенсувало перевагу противника в кількості людей. У 2022 році складно було уявити, що дрони зможуть завдавати таких втрат, але практика показала їхню ефективність – значну частину втрат противника забезпечили саме безпілотні засоби. Це стало можливим завдяки постійному удосконаленню та адаптації таких систем.

Я вже говорив, що західна допомога важлива, але є речі, які Україні потрібно виробляти самостійно. Перш за все – дрони; також артилерійські боєприпаси, а далі – ті системи, які завжди мають бути під рукою: боєприпаси, засоби ППО у певних нішах, стрілецька зброя тощо. Додатково треба робити ставку на те, що не можна легко доставити зовнішньою підтримкою – наприклад, системи для ураження цілей у глибокому тилу противника.

Протиповітряна оборона, великокаліберні артилерійські системи або сучасні танки – це ті сфери, де партнери можуть наситити Україну, або, якщо США готові, продавати ці системи самим партнерам, які потім постачатимуть їх Україні. Україна ж не повинна прагнути виробляти абсолютно все – варто зосередитися на стратегічних нішах (дрони, боєприпаси, деякі засоби ППО й інші критичні елементи), які найбільш впливатимуть на здатність захищатися й стримувати агресора.

– Спільне виробництво? Якщо брати, наприклад, Сполучені Штати, зараз Трамп прагне реалізувати ідею продавати зброю через структури НАТО, які потім передаватимуть її Україні. Чи можливе спільне виробництво зі Штатами на території України?

– Так, це не нове для США, які вже мають спільні підприємства з іншими країнами: наприклад, із Німеччиною (Rheinmetall), з Ізраїлем (RAFAEL) та з Великою Британією (BAE), а також з Японією (Mitsubishi). Питання створення спільного виробництва з американськими партнерами – це передусім юридична й технічна справа. Потрібно відповідати американському законодавству і практикам, пройти тривалі юридичні та безпекові перевірки. США дуже ретельно ставляться до питань технологій і їхнього подальшого використання. Якщо будуть розбіжності чи непорозуміння з українськими компаніями, це ускладнить процес. Але відповідь – так, це можливо, за умови створення відповідних правових і технічних умов в Україні.

– Перейдімо до теми відносин США та Росії за Трампа. Протягом останніх восьми місяців політика Трампа щодо РФ, Путіна була досить лояльною й не дала помітних результатів. Нещодавно ми побачили зміну риторики. На вашу думку, чи розуміє адміністрація, із ким вони мають справу у Кремлі? Чи усвідомлюють вони, що реальних переговорів щодо припинення вогню без тиску на Путіна не буде?

– Дуже повільно, але Трамп починає це розуміти. Два місяці тому ситуація була складніша – здавалося, Путін виграв більше політичних дивідендів. Було багато розмов і пропозицій зустрітися. Зближення відбувалося, наприклад, на Алясці, але без конкретних результатів. Путін намагався маніпулювати цим процесом і, на мою думку, "водив" Трампа. Наразі президент має радників, які його гальмують у плані надмірних поступок, і він частково усвідомлює, що його використовували. Тому я вважаю, що скоріше за все, найближчим часом Україна отримає додаткові системи озброєння.

– Щодо "Томагавків": наскільки технічно реально, щоб Україна отримала ці ракетні системи і могла їх використовувати? Якщо ні – які системи можуть замінити ці ракети?

– Це дуже слушне питання. Теоретично США могли б надати "Томагавки" – це потужна, далекобійна і точна система. Але на практиці є кілька проблем: багато технологічних компонентів "Томагавків" можуть бути вилучені або модифіковані перед передачею, інтеграція таких ракет у систему застосування України вимагатиме участі американських фахівців і відповідної інфраструктури. Тому, на мою думку, краще розглядати і альтернативи: є системи далекої дії та високої точності, які коштують набагато дешевше і можуть бути масово закуплені. Вони відомі як атакуюча зброя збільшеного радіуса дій (ERAM), були розроблені в США спеціально для України. Вони мають меншу дальність, ніж "Томагавки", але значно більшу, ніж те, чим зараз володіє Україна, і їхня вартість – лише частка від вартості "Томагавків". Ці системи можна адаптувати під українські потреби (навіть для запуску з деяких типів літаків) і використати масовано на протязі декілька років – тисячі таких ракет матимуть більший ефект, ніж кілька десятків стратегічних "Томагавків".

Також варто врахувати українську ракето- та морську розробку: "Нептун" – це українська крилата ракета, яка за певними параметрами має схожі бойові можливості, при цьому є дешевшою й повністю українського виробництва.

– Більшість експертів вважає, що Трамп заявами про дозвіл на передачу нових ракет на потреби України хоче змусити Путіна сісти за стіл переговорів.

– Трамп, безумовно, хотів би бачити Путіна за столом переговорів. Але це не відбудеться лише тому, що Вашингтон цього хоче. Путін не реагує на дипломатію – він реагує лише на примус. І єдиний фактор, який може змусити його сісти за стіл, – це не слова Трампа і не воєнні дії, а економічно-політичний тиск. Єдиний шлях, який реально може змусити Кремль зупинитися, – це удар по його фінансових джерелах. Насамперед – жорсткі санкції проти Китаю, Індії та Туреччини, які продовжують купувати російську нафту через так званий тіньовий флот. Якщо перекрити цей канал, то російська економіка почне задихатися. Ефективна кампанія далекобійних ударів України по російських НПЗ може мати подібний ефект.

Сьогодні 40% доходів бюджету Росії надходять саме з енергетики. І практично весь цей прибуток йде на озброєння. Решта – на утримання режиму: виплати населенню, елітам, силовикам. Якщо зруйнувати цей баланс, Путін опиниться перед вибором – продовжувати війну чи рятувати власну систему. І саме тоді можливі справжні переговори, а не театральні "зустрічі заради зустрічей".

– Як ви вважаєте: скільки ще Росія може вести війну такої інтенсивності, як зараз?

– Роки – якщо Китай, Індія й Туреччина продовжать підтримувати Москву. Бо зараз Україна воює не лише з Росією, а з цілим блоком її партнерів. Північна Корея – артилерія і боєприпаси. Іран – "Шахеди" та дрони. Китай – критична економічна підтримка, мікроелектроніка, комплектуючі для ракет. Це фактично колективна війна авторитарних держав проти України.

– Усі розуміють, що дієвий інструмент – припинення діяльності "тіньового флоту". Проте Європа поки не готова йти на блокаду Балтійського моря та ескалацію. Як ви оцінюєте таку можливість?

– Теоретично – можливо. Тіньовий флот діє переважно у Балтійському та Чорному морях, і технічно країни ЄС могли б його зупинити. Але це одразу виглядатиме як акт ескалації – пряме втручання в торгівлю, навіть якщо це тіньова торгівля. Тому Європа уникає цього сценарію.

Однак є ефективніший шлях – фінансові санкції. Якщо ударити по банках, страхових компаніях, судновласниках і трейдерах, які забезпечують ці перевезення, ефект буде більший і без військових ризиків. Коли заблокують операції китайських чи індійських посередників, які оплачують цей флот, він просто зупиниться. Це питання не ескалації, а рішучості.

– Паралельно з жорсткішою риторикою щодо Путіна Трамп заявив, що саме Європа має допомогти Україні повернутися до кордонів початку війни. Тобто, як і заявляв раніше Трамп, США вже не будуть нести тягар війни. Європейські лідери, зокрема очільниця європейської дипломатії Кая Каллас, відповіли, що ЄС не має ні військових, ні фінансових ресурсів, щоб це зробити. Наскільки це реальна загроза – повне перекладання війни на плечі Європи?

– Я не зовсім погоджуюся з пані Каллас. Якщо подивитись загалом, ЄС вже витратила на війну більше, ніж США. Європа має ресурси, але фактично їм не вистачає єдності й рішучості. Вони могли б цілком фінансувати підтримку України, якщо б вирішили використати заморожені російські активи – це понад 300 мільярдів доларів. Проблема не у грошах, а в оборонному виробництві. Європа не здатна швидко створити оборонно-промисловий комплекс, який замінить американський. Побудувати нову оборонну інфраструктуру – це десятиліття і трильйони доларів інвестицій. Саме тому Каллас має рацію в тому, що Європа не може самотужки воювати, навіть маючи гроші. Але потенціал є. Просто політичної волі поки що бракує.

– Щодо безпеки Європи. Вже певний час говорять про можливе скорочення військової присутності США на континенті. Командувач сил НАТО в Європі генерал Алексус Гринкевич фактично це підтвердив, зазначивши, що перегляд справді планується, але відбуватиметься у координації з європейськими союзниками. На вашу думку, наскільки це буде масштабно?

– Найперше хочу сказати: і Україна, і вся Європа можуть вважати себе щасливими, що саме генерал Гринкевич очолює командування НАТО в Європі. Я працював із ним три роки, коли служив у Європейському командуванні, і він справді справив на мене враження як сильний і виважений командир. Але так, він зараз стикається з великими викликами. І справді, питання скорочення американського контингенту в Європі – на порядку денному.

Є три основні категорії американських військ у Європі. Перша – це приблизно 55–60 тисяч осіб, які постійно перебувають на континенті й входять до структур військового управління НАТО. Це – кістяк НАТО. Вони не лише управляють, а й самою своєю присутністю стримують Путіна від спроб розпочати нову війну. Їхня кількість навряд чи зміниться, бо саме вона є гарантією, що напад на Європу – це напад на американців. Друга категорія – приблизно 10–15 тисяч військових, які перебувають на ротаційній основі. Вони приїжджають і від’їжджають, як, наприклад, бригада у Польщі або підрозділи у країнах Балтії та Румунії. Ці сили також важливі, бо створюють для Путіна "зону ризику": будь-яка атака там може призвести до загибелі американців, а це вже зовсім інший рівень ескалації. Є ще третя група – тимчасові підрозділи, розташовані переважно у Німеччині та Польщі. Вони виконували логістичні та навчальні функції, зокрема допомагали Україні. Саме ця частина, ймовірно, буде скорочена, і доволі суттєво. Тобто "100% скорочення", про яке говорять деякі прихильники Трампа, не відбудеться.

– Але чи не стане навіть сам сигнал про зменшення контингенту "зеленим світлом" для Путіна щодо агресії проти тих самих країн Балтії?

– Процес цей не швидкий: навіть щоб вивести постійні частини, потрібен рік. Але загальна тенденція така – присутність США в Європі, ймовірно, частково зменшиться. І це, безумовно, знижує стримувальний ефект. Тож ризики для Європи й України зростають. Але ми сподіваємося, що до того часу Збройні сили України достатньо посиляться, щоб компенсувати цю зміну у балансі сил.

– Російські БПлА над Польщею, літаки в естонському небі, кібератаки на європейські аеропорти, тепер – безпілотники над Данією, Бельгією, Німеччиною. Це все, здається, ще не привід для війни. Але Путін явно тестує реакцію НАТО. Чи реагує Захід адекватно?

– У демократій рішення про початок війни завжди складне. Саме тому реакція Заходу часто виглядає неефективною. Але насправді Європа мала роки, щоб вчитися на українському досвіді – як Росія використовує балістичні та гіперзвукові ракети, дрони. І все ж досі немає достатньої кількості сенсорів і систем раннього виявлення.

Тепер НАТО нарешті розбудовує інфраструктуру – радари, сенсори, системи виявлення. Європа поступово насичується цими елементами оборони, і важливо, щоб вони інтегрувалися з українською протиповітряною системою. Бо, по суті, повітряна оборона Польщі починається в Україні. Рано чи пізно Путін зайде надто далеко – і тоді Європа "прокинеться". Це буде болісно, але, схоже, лише такий шлях працює.

– Четвертий рік повномасштабної війни, а вони й досі мають прокинутися...

– Так, це сумно. Але в цьому, хоч як парадоксально, Трамп частково має рацію: Європа не захищає себе сама. Вона звикла покладатися на "старшого брата" – Сполучені Штати.

– Це ментальність, психологія, яка сформувалася після закінчення Холодної війни?

– Не лише ментальність. Це ще й гроші. Під час Холодної війни європейські країни витрачали на оборону близько 5% ВВП. Після розпаду СРСР – лише 1,5%. Зараз піднялися до трохи більше ніж 2% і обіцяють, що протягом наступного десятиліття сягнуть 3,5%. Поки що це лише обіцянки.

Але згадаймо: у 2010–2013 роках навіть Україна витрачала менше 2% ВВП на оборону. Військові представники США, які відвідували тоді країну, попереджували Україну і інші країни про це: "Ви не готові". І, на жаль, виявилося – ми мали рацію.