Росія має одну мету, обстрілюючи ракетами український тил

8 хвилин
27,4 т.
Росія має одну мету, обстрілюючи ракетами український тил

Ну що, мої котики та зайчики, поговоримо про погане. Поки це погане тільки у зародку і ще не наробило непоправної шкоди.

Я про те гівенце, яке потекло по ніженьках частини наших героїв глибокого тилу, і все ширшеньким струмочком починає витікати на простір фейсбучиків, телеграмчиків та іншої всякої інсти.

Після певного періоду економії ракет свинособаки три дні поспіль влаштовують щоденне рокет-шоу по нашим тилам. Я сприйняв це як визнання успіхів наших захисників на фронті та вияв безсилої люті на фоні дуже поганих воєнних справ у агресора: не можемо навіть Донбас дотиснути, то хоч погромимо всю інфраструктуру, до якої дотягнемось.

Відео дня

Звісно, прикро, що вони дійсно здатні дотягнутись практично будь-куди, і що ракети у них досі не закінчились. Прикро, викликає ще більше люті, змушує навіть в тилу до кінця не розслаблятись і весь час пам’ятати, що йде люта та безкомпромісна війна із ордою за наше виживання. Ніби ж очевидні речі, правда, мої котики та зайчики?

Ан ніт. Виявляється, рашка таки геть не сліпо лютує. Вона визнала своє безсилля проти наших фронтовиків, і вирішила поцілити по слабкій ланці – тиловикам. І має в цьому певний успіх, сподіваюсь поки не вирішальний.

Сьогодні один із френдів рознюнявся так, що я бігом відклав усі справи та сів писати цього злобного бложика. Не називаю його цілком свідомо – і тому що мова про далеко не найгіршу людину, чувак розумний та патріотичний, але в першу чергу тому, що він озвучив думки, які на жаль вирують далеко не в одній голові. Наразі ці думки, які з виду виглядають навіть ніби логічно, починають розганяти по мережі, і якщо вони стануть панівними – рашка переможе.

Суть меседжів:

1. Ми думали у рашки закінчились ракети, а вони досі не закінчились!

2. Вони у них ніколи не закінчаться!

3. Ми перед їхніми ракетами абсолютно беззахисні, вони лупитимуть скільки хочуть та куди схочуть!

4. Буде дуже багато жертв.

5. Є лише два виходи – або Захід ну от прям негайно-негайно дає нам вундервафлю та ще й вводить сюди війська і закриває нам небо, або треба йти на перемовини із рашкою.

Та-дам, приплили. Оскільки очевидно, що Захід от прям тут і зараз нічого принципово нового нам не надасть, це довгий процес, який іде своїм ходом, ну а маячню щодо введення сюди підрозділів армій інших держав навіть ліньки коментувати – по факту, всі хто поділяє цю логічну конструкцію, пропонують перемовини із рашкою. Притому перемовини які відпочатку виходять із того, що ми програли, бо нас бачте херачать ракетами по торгівельних центрах. Тобто перемовин про умови нашої капітуляції.

Якщо ми це приймемо, лишиться тільки привітати рашку із блискучою перемогою – це ж треба вміти кількома ракетами по мостах, порожніх дитсадках та ТЦ добитись того, чого за 4 місяці навіть у першому наближенні не змогла добитись вся їхня армія на фронті!

Я назвав цей логічний ланцюжок "ракетним синдромом". Рашка свідомо намагається нам його прищепити і далі через це маніпулювати нашим тилом, та компенсувати цим фактичний програш на фронті.

Що ж не так у наведеній "аргументації", крім того що вона призводить до дуже сумного фіналу?

Пішли по пунктах.

1. А хто вам сказав що ракети вже мали закінчитись? Якщо цікавлять подробиці, читайте аналітику, у відкритих джерелах є чимало оцінок західних розвідок про те, який відсоток яких саме ракет вже використано, із того що вживалось від початку війни це від 30% до 70% залежно від типу ракет, плюс зараз розконсервовано зі складів деякі типи що раніше не вживались – древні як лайно мамонта, такі ж само тупі бо некеровані, але важкенькі, і тому руйнівні. Тож так, ракет ще овердофіга (і це не новина, не треба було самих себе раніше дурити, не було б зараз аж так "внєзапно") – але геть не нескінченно.

2. Пункт 2. – повна лажа, бо які б великі не були склади у мордорі, головне, що нові ракети орки вже не клєпають – з імпортозаміщенням таки геть не склалось, і саме це поки що найбільший успіх західних санкцій, куди важливіший навіть за дефолт московії. Ракет лишилось плюс – мінус на стільки ж часу, скільки вже триває ця війна, тобто скільки ми вже успішно витримали, і то при режимі економії. Такі ж салюти як цими днями вичерпають запас значно швидше.

Орки цього не розуміють, тому витрачаються? Звісно ні. Їхній розрахунок на те, що ми не дочекаємось закінчення їхніх запасів, а зробимо саме цю логічну помилку – із пункту 1 ("ракет ще вистачає") абсолютно безпідставно виснуємо пункт 2 ("їх вистачатиме завжди"), від чого впадемо у відчай, запанікуємо та попросимо миру, себто капітулюємо.

3. Ми не зовсім безсилі, наша ППО робить майже неможливе, з врахуванням того, чим вона озброєна, і долітають до цілей навіть не половина ракет. Це дуже гарний показник навіть для західних ППО, а сто відсотків не перехоплює жодна ППО світу. Звісно, хотілося б ще краще, і це краще станеться по мірі надходження нових ЗРК від союзників. Так, цей процес йде дуже повільно, і його важко значно пришвидшити. На то чимало причин, частину я обговорював у блозі 29.05, про іншу частину (ту що по нашому боці західного кордону України) напишу окремо. Але процес дійсно йде, і зовсім його зупинити може тільки одне – наша дострокова капітуляція, бо у нас бачте тил виявився нетерплячим та вирішив не чекати зброї, а здатись на милість московитів.

4. Четвертий пункт важко обговорювати з етичних причин. Але таки треба. Так, кожна жертва з нашого боку – людська трагедія і непоправна втрата для нації. Але така вже справа війна, що без жертв можна лише одразу здатися.

І як показує вся наша історія, у випадку здатися оркам в підсумку під окупацією жертв завжди незрівнянно більше, аніж загинуло б у боротьбі. Наразі нічого не змінилось – орки як завжди прийшли нас вбити, і єдиним способом їм цього не дозволити є воювати до перемоги. Жертви вже принесені, приносяться кожного дня, і так триватиме аж до дня перемоги.

То що, справа у тому, що жертви на фронті це ніби одне, а у нас тут у тилу зовсім інше? І життя цивільного, який став випадковою жертвою ракетного прильоту у ТЦ важить більше та коштує дорожче, ніж життя хлопця чи дівчини у пікселі, які в цей самий час стоять між нами, тиловиками, і ордою? Правда, якась крива картинка виходить?

Що, не те мали на увазі? І життя українців в тилу та на фронті однаково безцінне? Ну то в такому разі дуже проста арифметика: навіть якщо всі наступні 120 днів від прильотів щодня у тилу гинутимуть стільки ж людей, як ставалось в останні три дні, сумарні втрати цивільних у тилу за цей час будуть співставними із тижневими (!) втратами ЗСУ на фронті на нинішньому, фронтовому, етапі війни.

Що, втрати на фронті то ніби "війна є війна", а ми тут у тилу цивільні, за всяким там гуманітарним правом типу як поза конфліктом, і проходимо по категорії "невинні жертви"? Камон, мої котики та зайчики, не з тим ворогом і не за те воюємо. Ми всі для орків "винні", просто по факту що ми є українцями і хочемо своєї країни. Це вже "злочин", за який рашка завжди карала смертю, ніц не змінилось. А ті що зараз на фронті пару місяців тому були рівнісінько тими самими цивільними, і зовсім не з доброго дива одягнули форму, а саме тому що їм так само рашка не залишила вибору. Тож розділяти нас на "припустимі втрати" та "невинних жертв" щонайменше нечесно, ми всі рівною мірою "завинили" рашці, і всі можемо стати жертвами війни – тільки от ті хто зараз у пікселі свідомо підставляють себе на значно більшу ймовірність смерті заради нас, тих хто лишився у тилу. І істерити через те що виявляється ми не на сто відсотків заховані за їхніми спинами, а інколи теж можемо потрапити під приліт – м’яко кажучи трохи некрасиво.

Всіх нас ракетами не вб’ють, і навіть інфраструктуру всю не зруйнують. На це запас ракет гнилої імперії замалий, хай би навіть всі вони прилітали безпомильно – завелика країна у нас з вами. Ну а хтось із нас з вами та щось із майна у тилу на жаль дійсно доповнить статистику втрат, притому додасть геть незначний розділ до загальних жертв нашої нації у цій екзистенційній битві за життя, бо ж головні жертви приносяться на вівтар свободи таки на фронті.

Чомусь ті, кому наразі в окопах набагато важче ніж нам з вами тут, і у кого в сотню разів вища ймовірність не дожити до завтра, не скиглять і не просять про примирення з ордою ціною свободи. То може перш ніж розводити нюні та "мудрувати", варто просто згадати про них, мої котики та зайчики? І стане трохи соромно перед ними за свої зневіру та безнадію?

5. Ну а п’ятий пункт – яскравий приклад фальшивої дилеми. Нема у нас вибору із двох варіантів – "бог із машини" у вигляді рятівного десанту НАТО або ж мирних перемовин із орками. Вибір зовсім інший: наша капітуляція, яка є єдиним варіантом у випадку перемовин з позиції "ой, припиніть нас фігачити ракетами…", або ж капітуляція орків, передумовою якої буде розгром їхнього сухопутного війська на нашій території – і по фіг, скільки на той час у них ще залишатиметься невистріляних ракет. Саме з цих двох варіантів ми маємо вибір, мої котики та зайчики, ніяк інакше. І здається, доволі очевидно, який з них гарантує нам життя, а який в кращому разі трохи відтермінує нашу остаточну поразку та ліквідацію України.

Загалом уявлення про те, що рашка зможе нескінченно нас довбати ракетами, все це буде абсолютно безкарно, нас всіх таки вщент розбомблять, і це неможливо витримати – рівнісіньоко з тої колекції, як уявлення про "непереможність" армії РФ, які побутували у частини населення (за дивним збігом обставин також саме тилової частини) на початку війни, до розгрому орків під Києвом. І реальних підстав для цих уявлень рівно стільки ж.

Ракетний салют останніх днів – не військова, а інформаційно – психологічна операція РФ. Її цільова аудиторія – ті з нас, тиловиків, хто за час другого, фронтового, етапу нашої війни перестав відчувати війну поруч. Хто розслабився, перестав реагувати на повітряні тривоги, бо ж постійні пірнання у підвал заважають зручно жити, але натомість не набув фронтового фаталізму стосовно власного життя ("прилетить так прилетить"). Хто передозував колективного арестовича, та чомусь сам собі вигадав що ми вже майже перемогли, що ще буквально трошки, і орки тойво, "як роса на сонці", притому зусиллями якогось далекого, ледь не міфічного ЗСУ, в яке треба "вірувати", а не якому треба щодня допомагати.

Ні фіга, мої котики та зайчики, орки дійсно "розтануть", перемолоті в битвах за кожне із наших міст, але дістанеться нам це ще геть не скоро, і лише тривалою важкою роботою кожного з нас у тилу та щоденними жертвами наших захисників на фронті.

І ракетні салюти – не більше ніж нагадування нам, що воює вся наша нація, а не лише ЗСУ. Що ставка у цій війні – існування нашої країни. Що всі ми разом робимо вибір – здатися та померти, чи перемогти через працю та жертви, і таки далі жити.

Якщо кожний приліт стане для нас сигналом ще сильніше зчепити зуби, ще більше наповнитись люттю на ворогів, та задати собі питання: а що я тут, у попри всі прильоти все ж майже безпечному глибокому тилу, за сьогодні зробив для перемоги на фронті? – тоді ця операція рашки закінчиться тим же провалом, яким скінчилась їхня "спецоперація".

Наша зброя – витримка, спокій та усвідомлена лють на ворогів. А коли буде важко терпіти та виникатиме спокуса розпачу – згадуємо, що із всіх поколінь українців, які намагались відвоювати незалежність, нам по-любому незрівнянно легше. Ні у кого з них не було ні надійного тилу за спиною, ні світового визнання, тим більше військової допомоги, ні навіть сотої частини наявної у нас зброї та інших запасів. Тож буде ганьбою програти за наших, найсприятливіших за ціле століття, обставин, і то через якісь там московитські "пєтарди".

Тож, мої котики та зайчики, не впадаємо в "ракетний синдром", і не даємо галімому орківському салюту перекреслити дуже дорогою ціною отримані здобутки наших братів та сестер на фронті. І все буде добре, бо все буде Україна.

disclaimer_icon
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...