"Росія має розвалитися". Як муфтій пішов у ТрО, а тепер із парамедиками рятує людей на війні
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Муфтій Духовного управління мусульман України "УММА" шейх Саїд Ісмагілов у перший день повномасштабного вторгнення Росії вивіз рідних у безпечне місце та з військовим рюкзаком приїхав до Києва. За два місяці до цього він уже записався до Територіальної оборони Збройних сил України.
Сім'я відомого духовного лідера у 2014 році була змушена залишити рідний Донецьк, після чого в житті Саїда-хазрата багато чого змінилося. Сьогодні він разом із парамедиками безстрашно рятує поранених – і цивільних, і військових – у зоні бойових дій.
В інтерв'ю OBOZREVATEL він розповів, як зустрів у Бучі перші вибухи російських ракет, як готувався до нового вита війни і про те, чому ніколи не можна підводити риску у своєму житті.
– Ви просто розриваєте шаблони. Ви є одним із духовних лідерів українських мусульман, відома людина не тільки в нашій країні, але й за кордоном. Муфтій, який пішов служити в ТрО – як так вийшло? Причому я знаю, що це трапилося ще до початку повномасштабного вторгнення Росії. Ви були настільки впевнені, що воно станеться?
– Так. У мене було кілька каналів, якими я отримував інформацію від мусульман, і я знав про те, що Росія серйозно планує напасти на Україну. Я не називатиму своїх інсайдерських джерел, але ці люди реально говорили, що воно трапиться.
У грудні я записався в батальйон Територіальної оборони (ТрО ЗСУ. – Ред.) – тренувався, проходив підготовку. У нас були дуже досвідчені командири, які були на двох війнах, і вони говорили, що напад точно станеться після 20 лютого. І що ми маємо бути до цього максимально готові.
А от 24 лютого життя не лише всіх українців, а й, напевно, глобально світової спільноти, розділилося на до та після.
До цього дня ми були одними людьми, після 24 лютого – стали іншими.
Я теж не хотів, щоб почалася війна, – до кінця вірив, що може там (в Росії. – Ред.) візьме гору здоровий глузд. Марно, нічого там не перемогло.
– Де ви перебували того дня?
– Я живу в Бучі, і коли ми о пів на п'яту ранку почули перші вибухи російських ракет і стало відомо, що ворог висадив десант на гостомельський аеропорт (а це настільки близько, що видно з вікон наших будинків), то стало зрозуміло, що необхідно терміново діяти.
– Ви встигли виїхати з Бучі, вивезти сім'ю, ще до заходження росіян туди?
– Так. Перший пункт протоколу, за яким нас готували командири, у разі настання години "Ч" передусім треба вивезти свою сім'ю – ми повинні убезпечити свій тил і тільки після цього їхати на точку збору батальйону.
Тому рано-вранці 24 лютого я відразу ж поїхав на найближчу АЗС (поки вони ще працювали) і заправив повний бак, а також усі каністри. У цей час моя сім'я збирала речі та готувалася. Коли я повернувся, то забрав рідних подалі від театру бойових дій. Після цього повернувся.
Я вже був спокійний: я підготовлений, військовий рюкзак зі мною, я знаю, що робити далі, а моя сім'я в безпеці – починаємо чинити опір ворогові.
Наші командири розписували, що робити – крок за кроком, тому я діяв строго за протоколом. Звичайно, не все сталося так, як очікувалося, – у Бучі батальйон Територіальної оборони так і не зібрався, тому довелося їхати до Києва і вже там вступати до батальйону ТрО.
– Ви на той момент були муфтієм Духовного управління мусульман України "УММА".
– Справа в тому, що термін моїх повноважень на посаді муфтія закінчився ще в січні, й у нас була попередня домовленість, що я не висуваю свою кандидатуру на наступні вибори: все ж таки більше ніж тринадцять років бути муфтієм – це вже багато. Багато і для мене, і для розвитку громади.
Я не вважаю, що духовний лідер має бути довічно, я вважаю, що духовний лідер, особливо в українських мусульман, має відповідати духові свого часу та епохи. Якщо довічно, то розумієш, що відбувається, не розумієш, звикаєш, починається професійна деформація... Всього цього в таких тонких питаннях, як духовність, не повинно бути.
Для себе я вже визначив, що мені достатньо – я вже не можу з тим прагненням, яке я мав у попередні роки, з тією енергією виконувати духовне служіння. Образно кажучи, людина втомлюється – у неї накопичується стрес, навантаження, починається все та ж професійна деформація – і потрібно змінювати вид діяльності.
Про це говорять навіть психологи, що після 7-8 років роботи на одному місці, в одній сфері необхідно змінювати роботу, тому що ти не зможеш її якісно виконувати – я саме це відчував на собі.
Тому на березень було призначено вибори у нашому духовному управлінні, які так і не відбулися. Коли почалася війна, я звернувся, щоб ухвалили мою відставку, оскільки я хотів скласти повноваження.
Духовне управління прийняло мою відставку – це сталося в середині березня, коли ще були бої за Київ та навколо Києва. І після цього я вже вільно займався питаннями територіальної оборони.
– А як ви "перетнулися" з парамедиками?
– Так сталося, що парамедики з АСАП Хоттабич (волонтерська служба порятунку цивільних та військових у зоні бойових дій. – Ред.) покликали нас допомагати вивозити поранених біля підірваного мосту в Романівці. Поранених із того боку підносили до підірваного мосту, а з цього боку ми їх забирали і відвозили до Києва.
Ми почали, звичайно, працювати у зв'язці з парамедиком. Я – як воїн батальйону ТрО Святошинського району. Почали вивозити.
Ми дуже здружилися, розуміли одне одного. Неодноразово потрапляли під обстріл, мінометний та стрілецький, коли точилися бої за Ірпінь та Бучу – зокрема обстрілювалася і локація біля мосту в Романівці.
Після того, як ворог утік із Київської області, фактично більше якихось завдань ми не бачили, тим часом парамедики з АСАП Хотабич поїхали на схід та попросили нас, щоб ми стали їхніми водіями. Наш батальйон нас відрядив, і ми вирушили на Донбас. Так ми більш як місяць попрацювали там.
– Як ваша сім'я сприйняла рішення, що ви обрали такий шлях? Рідні чекали на це?
– Моя сім'я підтримує мене абсолютно в усьому. Ми – біженці з Донецька, ми вже бачили цю війну. А після того, як побачили, які звірства відбуваються у Бучі – у нашому місті, в яке ми переїхали з Донецька, – наша впевненість ще більше зміцнилася.
У мене дружина з Кавказу, а у жінок із Кавказу таке виховання, що вони ніколи не триматимуть чоловіка "під спідницею".
Навпаки, моя дружина, коли почалася війна, сказала: "Іди давай, ти ж воїн". Я звичайно, трохи перебільшую, але я справді тренувався в батальйоні ТрО, нас багато чого командири навчили. І якщо до нашої оселі прийшла війна... А до Бучі російські війська увійшли вже 25 лютого.
Це було відчуття дежавю: нам довелося виїжджати вдруге, вперше – у 2014 році з Донецька.
– Ви вже втратили свою домівку, що й досі окупована. Але я також добре знаю, що ви боролися, щоб цього не сталося. Минуло вже вісім років. Скажіть, є те, про що ви шкодуєте? Чи вважаєте, що все могло бути інакше?
– Справа в тому, що історія не знає умовного способу. На той час ми робили все, що могли.
– А тепер ставки набагато вищі.
– Розумієте, я вирішив, що вдруге я втікати вже нікуди не буду. Якщо війна прийде сюди, то її зустрічатимемо. Будемо стрічати вже не як нещасні, розгублені та знедолені люди, які не знають, що робити. Я чітко знав, що мені потрібно, як мені готуватися, тому я вирішив, а моя сім'я це схвалила.
– Ви відчуваєте, що за ці роки у вас відбулися величезні зміни?
– Звичайно. Ми стаємо старшими, досвідченішими. Досвід – неоціненна річ, тому зміни відбуваються.
– У вас залишалися у Бучі сусіди, знайомі, які не встигли виїхати?
– Звісно. Я живу в одному великому ЖК, і там були сусіди, які нікуди не виїжджали та залишилися.
– Вам удалося тримати з ними зв'язок?
– Справа в тому, що там мобільний зв'язок дуже швидко зник, а також електрика. Тому інформації про те, що там відбувається, я не мав. Але першого ж дня після звільнення Бучі я разом з іншими солдатами заїхав, ми бачили вбитих людей на вулицях – я все це бачив.
– Там були і кадирівці. Чи стикалися ви особисто колись із ними?
– Ні, я з ними не стикався.
Це ТікТок-воїни, які не дуже лізуть туди, де справді стріляють, вони більше роблять контент, розрахований на російську аудиторію та аудиторію з арабо-мусульманських країн. Вони не стільки воїни, скільки це режисура та постановка.
– Російські наративи, які намагаються насадити, що Україна "захоплена нацистами".
– Ну це дурість – говорити про те, що в Україні є прояви нацизму. У це ніхто не вірить, крім самих росіян. Я працював в екіпажі, в попередній заїзд на Донбас, із парамедиком із Польщі. Це волонтер, його звати Дарек – він католик. І у нас із ним був такий католицько-мусульманський екіпаж.
Я – мусульманин, молюся арабською перед виїздом, він – католик, молиться польською. При цьому ми були неймовірно дружньою і ефективною командою.
Крім спільних справ та спільної мети, важливе людське ставлення, а на війні це особливо вагомо. Побратим – це людина, з якою ти ділиш свою безпеку, яка прикриває тебе, а ти – її. Це не просто дружба.
– На вашу особисту думку, скільки може тривати війна?
– Чесно кажучи, у межах цього широкомасштабного вторгнення... У мене таке враження, що це надовго.
– Багатьом українцям дуже важко психологічно впоратися.
– Треба запитати, наприклад, у донеччан, як ми вісім років тому налаштувалися, взяли себе в руки, переїхали до чужих міст і розпочали нове життя. Можемо навіть дати тренінги – я не жартую. Ми маємо неоціненний досвід і можемо розповісти, як починати життя у віці 40 років із нуля.
Коли почалася війна на Донбасі, нас дуже критикували, що ми не боролися, що ми не воювали, а тепер пів країни в такій ситуації.
– Ті, хто одного разу втратив свій будинок, наші патріоти з Донецької та Луганської областей, дійсно виявилися краще готовими до другої "хвилі". Я спостерігала, як вони чітко діяли після 24 лютого. Хоча, звісно, їм також було непросто.
– Це досвід.
– Гіркий досвід. Саїде, зараз ви разом із парамедиками рятуєте людей. Про що ви мрієте після закінчення війни? З чим ви пов'язуєте своє майбутнє?
– Мені потрібно, щоб не просто закінчилася війна, мені потрібно, щоб війна закінчилася перемогою України.
Завдання-мінімум – звільнити всі окуповані території разом із Кримом та Донбасом, завдання-максимум – щоб Росія розвалилася та припинила своє існування як єдина країна.
Бо якщо Росія збереже себе, вона обов'язково збере сили і за кілька років нападе знову. Вони не зупиняться – і проблема не в Путінові, тут проблема в росіянах.
– У російських ЗМІ не вибирають слів, коли йдеться про вашу персону. Причому "русофоб" тут найм'якше. Зізнайтеся, чи є підстави вважати вас русофобом?
– Мені байдуже, що пишуть наші вороги, – абсолютно байдуже.
– Якщо із завданням-максимумом усе складеться, ви вважатимете свою головну місію, якщо можна так це назвати, виконаною?
– Ні, звичайно. Ніколи не можна підводити риску у своєму житті. Пророк Мухаммед сказав: "Працюй для цього життя, як нібито ти будеш жити вічно, і працюй для цього життя так, начебто помреш завтра". Тобто, з одного боку, ми повинні проєктувати і будувати грандіозні плани на майбутнє, з іншого боку – повинні усвідомлювати, що всі ми тимчасові.
Підводити риску не можна. І для вірянина не головне досягти якогось життєвого успіху, для нас найголовніше – це нескінченний шлях духовного зростання. Воно може проявлятися у всьому: у тому, що ти чогось навчаєшся чи викладаєш, робиш добрі справи, рятуєш на війні життя людей або навчаєш студентів, або ж проводиш обряди у мечеті. Тобто цей постійний шлях розвитку, духовного зростання, принесення користі оточенню ніколи не повинен завершуватися.