Блог | Щоб потрапити на передову, стоїть черга: ворога вистачить на всіх
Сотий день війни… Як один день… Важкий, довгий, похмурий, страшний день… Неначе лише учора Україна прокинулася від сирен та вибухів. Той ранок 24 лютого назавжди закарбувався у моїй свідомості розгубленими обличчями мирних людей на вулицях.
Німе питання, яке читалося практично на кожному тому обличчі і на яке вже дала відповідь сирена повітряної тривоги – ВІЙНА!
Сто днів безперервної відчайдушної напруги у розумінні, що ось вона, та межа, за якою або окупація, полон та смерть, або шалений опір ворогові з вірою у перемогу та надією на продовження життя. Життя у своїй власній країні, у рідній сім’ї та щасті, яке потрібно вибороти та захистити, незважаючи на біль, втому та страх.
Чи було страшно тоді, на самому початку? Звичайно. Навіть не так… Чому лише "було"? Страшно і зараз. Але страх – то природньо для нормальної людини.
Страх допомагає мобілізувати твоє тіло, коли потрібно "йти" на ворога, розуміючи, що будь якої миті ти можеш втратити життя, поставити "крапку" на самому своєму існуванні. І хто тоді захистить твою родину, твоїх дітей, твою країну?
Контрольований страх допомагає не втратити розум, вмикає приховані резерви заради однієї мети – знищити ворога і залишитися живим. Бо ворогів багато, орда, яка намагається знищити все те, що тобі дорого. Все, що ти всім серцем любиш і без чого не зможеш жити.
І ще ця вся скажена зграя намагається знищити тебе. Саме тебе! Принаймні, тобі так здається під обстрілами та "накриттям". Але ти не маєш права дозволити ворогу це зробити. Бо ти у неньки один такий, розумний, щирий, сміливий. Захисник, на якого вона покладає надію і від якого залежить її майбутнє. Майбутнє мільйонів українських батьків, сестер, дочок та дітей.
Звичайно страшно. Але не слід плутати природній страх "не встигнути знищити ворога" та боягузливість, яка притаманна злочинній орді, що відчуває себе "мамкиними героями", розстрілюючи мирне населення.
По-справжньому смілива людина ніколи в життя не скривдить слабшого. Лише боягуз може підняти руку на того, хто не зможе вдарити у відповідь. Саме такий "боягуз" зараз намагається "сіяти зло" на нашій рідній землі.
У своїй "боягузливості" ворог втратив будь яку самоповагу. Мерзенність на неї не заслуговує. Риба гніє з голови. У випадку росії – з бункеру. Саме звідти ця гниль перекинулася на окупантську орду, як квінтесенцію боягузливого суспільства, що мовчки дозволило придуркуватому диктатору отримати повний контроль над собою.
Верховний боягуз сидячи у бетонному бункері віддає злочинні накази, командири-боягузи ці накази виконують, відправляючи на смерть інших боягузів, приречених стати органічним добривом на полях України.
Чи заслуговують хоч на якусь повагу офіцери орків, що ховаються за спинами простого "гарматного м’яса"? Хоча які з них "офіцери"?!
Офіцер – це та людина, яка повинна вміти повести за собою солдатів. Авторитет його серед товаришів по службі повинен триматися не на страху, а на повазі. Про яку повагу може йти мова у військові боягузів? Лише страх покарання "веде у бій" переважну більшість вояків рф. Рядові до нестями бояться офіцерів, що в свою чергу тримтять перед генералами, які втрачають свідомість та "ходять під себе" від страху прогнівити головного боягуза. Тому гниюча від страху "друга армія світу" ніколи не досягне своїх примарних цілей, а лише безславно згине на чужій та відверто ворожій для росіян землі.
Справжній героїзм воїна-захисника – це не загинути. Звичайно, самопожертва – то подвиг. Але справжній подвиг та героїзм – це знищити ворога у максимально можливій кількості. Контрольований страх цьому допомагає, стимулюючи твою бойову ефективність. Не панікувати, не боятися ворога, побороти втому, перемагати в кінці кінців.
Зараз мій підрозділ знаходиться на ротації, яка вже зовсім скоро закінчується. Незабаром знову на передову, у бій, нищити злодіїв, що посміли підняти руку на моє щастя. Час перепочинку поповнив сили, відступила втома.
Цікаво, що зараз найбільшим страхом є страх "не потрапити на передову", не мати можливості особисто нищити мерзотників.
До нашого підрозділу зараз "стоїть" справжня черга тих, хто боїться не встигнути, не вкласти свою вправність, мужність та душу у майбутню НАШУ перемогу.
Ми встигнемо. Нажаль, ворога ще вистачає. Поки що… Тому зараз просто насолоджуємся подарунком, яке зробило нам наше командування у вигляді концертної програми за участі Київського академічного ансамблю української музики "ДНІПРО" та Сергія Файфури. Щирі слова щирих рідних пісень допомагають не втратити себе у цій війні.
Перетворити усі свої страхи на лють до ворога та на жагу до перемоги.
Як же правий Сергій Фанфура:
"Мила, знай, тут страху нема!
Лише лють до чужого ярма.
Ти не вдома, а в хаті чужі...
Нашу маму стареньку зігрій".
Ми обов’язково ПЕРЕМОЖЕМО! Ворога буде ЗНИЩЕНО!
ПЕРЕМОГА БУДЕ ЗА НАМИ!
СЛАВА УКРАЇНІ!!!
