"Важко, поки ти не змиришся з думкою, що можеш загинути": журналіст розповів про життя на фронті

4 хвилини
15,2 т.
'Важко, поки ти не змиришся з думкою, що можеш загинути': журналіст розповів про життя на фронті

39-річний Мирослав Семенюк уже 15 років працював у журналістиці, останні два роки був редактором на сайті OBOZREVATEL. Сам родом із Івано-Франківщини, але живе у Києві. До 24 лютого Мирослав із військового досвіду мав хіба що військову кафедру в інституті. Проте з початком широкомасштабного вторгнення Росії в Україну він з другом пішов у військкомат і вже незабаром вирушив на фронт, на найскладніший напрямок – Донецький.

Відео дня

Поговорили з Мирославом про службу і про те, як змінилося його життя.

''Важко, поки ти не змиришся з думкою, що можеш загинути'': журналіст розповів про життя на фронті

Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України.

– Мирославе, чому ти вирішив, що треба йти воювати? Тобі надійшла повістка чи ти сам пішов у військкомат?

– Після 24 лютого я вивіз сім’ю з Києва до батьків на Прикарпаття, там ще кілька днів працював, дивився, як розгортаються події. Коли переговорні групи ні до чого не домовились, зрозумів, що ця війна надовго. Тоді мій однокласник, який теж приїхав з Києва із сім’єю, запропонував піти стати на облік у військкомат, я погодився. Офіцера у військкоматі зустріли з піднесенням, сказали чекати телефонного дзвінка. Вдома ми вирішили, що дружина із сином поїде до свого батька в Італію. Я провів їх до кордону, а наступного ранку зателефонували з військкомату і дали дві години на збори. Написав на роботі, що мене призвали, зібрав речі і поїхав у Рівне, де формувалася 68-ма окрема єгерська бригада.

– Як до твого рішення поставилися рідні?

– Батьки вголос не схвалили мого рішення, але всередині, думаю, вони мною пишалися. Мій дідусь пройшов Другу світову війну, отримав кілька поранень, заслужив ордени та медалі. Бабуся чекала його повернення три роки! Тому я просто не міг осоромити його пам’ять і ховатися від повістки, як це робили багато чоловіків. Зараз дружина і син Дем’ян повернулися в Україну, ми побачились під час короткої відпустки. Тепер щовечора розмовляємо по відеозв’язку.

''Важко, поки ти не змиришся з думкою, що можеш загинути'': журналіст розповів про життя на фронті

– Де ти зараз служиш, на якому напрямку, у якій бригаді, ким? Якщо це не військова таємниця.

– Наша 68-ма ОЄБр вже 8 місяць стоїть на Донецькому напрямку. Я – начальник служби зв’язків із громадськістю. Працюю з українськими та іноземними журналістами, які знімають сюжети на передовій. Також веду Facebook-сторінку бригади.

– Яким було твоє перше враження від війни, якими були емоції? Адже нинішня війна відрізняється навіть від 2014-16 років. Нині дуже багато артобстрілів. Наскільки було важко спочатку?

– Важко до того моменту, поки ти не змиришся з думкою, що можеш загинути. Коли ти прийняв цей факт, далі просто працюєш, дотримуючись відповідних заходів безпеки. Під час обстрілу біжиш в укриття, потім повертаєшся і продовжуєш виконувати свої обов’язки.

– Люди яких професій із тобою воюють, хто вони?

– Найрізноманітніших професій, у нас більшість бригади – люди невійськові. Від лісівників, фермерів і будівельників до IT-спеціалістів, приватних підприємців і дизайнерів інтер’єрів. Разом зі мною живуть вчитель коледжу і приватний нотаріус.

''Важко, поки ти не змиришся з думкою, що можеш загинути'': журналіст розповів про життя на фронті

– Можливо, можеш згадати найскладніші епізоди на війні?

– Найскладніше – це втрачати побратимів, з якими ти був особисто знайомий. І коли їхні рідні, ще не знаючи, питають у Фейсбуці, чому вони не виходять на зв’язок…

– Чи змінилася ситуація на фронті для вас, якщо порівняти з першими місяцями війни і зараз? Стало легше чи складніше, що із західною зброєю, чи достатньо її?

– За цей час хлопці стали майстернішими. Якщо спочатку багато хто вперше тримав у руках зброю, то зараз вже вправно володіють кількома її видами. Як кажуть, життя навчить. Західної зброї теж стає більше.

– Чи доводилося спілкуватися з місцевими мешканцями на звільнених територіях? Як вони вас зустрічають, як ставляться, про що розповідають? Чи є серед місцевих прихильники "русского міра", колаборанти, як вони поводяться?

''Важко, поки ти не змиришся з думкою, що можеш загинути'': журналіст розповів про життя на фронті

– Дуже здивувало, що мешканці донецьких сіл переважно україномовні. Російська звучить у великих населених пунктах. Люди доброзичливі до військових, є і просто байдужі. Особисто мені не траплялись прихильники "русского міра", хоча чув про них кілька історій від побратимів. Такі люди причаїлися і намагаються не попадатись нам на очі.

– Чи доводилося брати в полон чи стикатися з полоненими російськими солдатами? Що вони кажуть, як поводяться?

– Бачив полонених під конвоєм. Вони радо йдуть на співпрацю, відчуваючи нормальне до себе ставлення і розуміючи, що полон із наступним обміном – це для них один із найкращих варіантів.

– Я пам'ятаю, що ти знімався у відеоролику, де ви читали вірші, показували фото своїх дітей. Розкажи історію цього відео, хто вигадав, як знімалися…

– Ідея відео належить побратиму Павлу Вишебабі, поету, музиканту, а тепер ще й популярному блогеру. Дуже талановита людина, вважаю його Тарасом Шевченком нашого воєнного часу. Знімав мій колега по службі Богдан Ілащук, який раніше працював на буковинському телебаченні. Він, до речі, теж показує свого сина – Ростика. Відео стало настільки популярним, що навіть один із банків подарував нашій бригаді позашляховик.