Вдова воїна АТО із дітьми дивом вирвалася з окупації: Росія забрала в мене чоловіка, а тепер і дім!

10 хвилин
33,1 т.
Вдова воїна АТО із дітьми дивом вирвалася з окупації: Росія забрала в мене чоловіка, а тепер і дім!

Сєвєродончани Сергій та Дар'я Левченко щасливо жили, поки їхній маленькій доньці не виповнилося півтора року. Чоловік пішов захищати свою країну від агресії Росії у ЗСУ. Коли пара чекала на другу дитину – молода жінка перебувала на четвертому місяці вагітності – Сергій загинув, підірвавшись на розтяжці.

У день, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, Дар'я з двома дітьми перебувала у найближчому передмісті Сєвєродонецька – селі Боровеньки. А 28 лютого 2022 р. до цього населеного пункту увійшли російські окупанти.

Вирватися на підконтрольну Україні територію сім'ї загиблого українського воїна вдалося лише через місяць із лишком. Як це сталося, що пережила сім'я і як опинилися за три тисячі кілометрів від будинку – читайте в інтерв'ю Дар'ї Левченко OBOZREVATEL.

Відео дня

Скільки вже років вашим дівчаткам?

– Насті сім із половиною, а Алісі три з половиною.

Аліса та Анастасія Левченки

Я пам'ятаю, що ви жили у Сєвєродонецьку, як переїхали за місто?

– Пів року тому я купила в селі Боровеньки будинок. Дітям краще рости не у квартирі, а на свіжому повітрі. А ще дуже хотіли собак, і вони у нас з'явилися.

Дар'я з дітьми пів року тому переїхали до будинку, який купили у селі Боровеньки під Сєвєродонецьком.

Як ви дізналися 24 лютого, що почалося повномасштабне вторгнення?

– Ми з дітьми прокинулися через те, що десь поблизу почалися вибухи. Я в паніці одягла дівчаток, і ми одразу поїхали до Сєвєродонецька. Ніяких речей із собою не було – лише документи.

Одразу побігли на вокзал, щоб сісти до евакуаційного поїзда, але так і не дочекалися його. Вже пізніше з'ясувалося, що він приїхав набагато пізніше.

Розмовляла з мамою по телефону, вона переконала, що не варто кидати все та втікати – ми справді вірили, що все швидко закінчиться, що настільки далеко не зайде. Хоча ще 23 лютого я просилася до ТРО…

Коли російський дід визнав "республіки" ("ДНР" і "ЛНР"), я наступного ранку вже стояла у військкоматі, але мене не взяли.

Військком знав вас?

– Звичайно, він мене знає, він чудово розумів, що двоє дітей, чоловіка немає – загинув на війні.

Сергій Левченко загинув у серпні 2018 року

Загалом 24 лютого ми так і не виїхали, повернулися назад у село, а вже 28 лютого туди зайшли орки.

Ви не боялися залишатися, коли дізналися, що окупанти вже в селі?

– Звичайно ж, боялася, але іншого виходу на той момент не було – жодної можливості виїхати на підконтрольну Україні територію. Проїзд був закритий – не дозволяли. Я і в сільраду дзвонила, і моя мама, яка залишалася у Сєвєродонецьку, – теж шукала варіанти. Але тоді люди сказали, що окупанти розстріляли одну сім'ю, і ми залишилися. Було справді страшно.

Росіяни по будинках ходили, але оскільки мій дім розташовувався в ямі та на той час там було дуже багато багнюки, до мене вони просто не дійшли – думаю, це нас і врятувало.

А якщо ми чули, що їде техніка, то одразу бігли ховатися у сусідських дворах.

Дар'я, а як виживали із двома дітьми?

– Великих запасів ми не мали. Їжею із нами ділилися сусіди, допомагав і місцевий фермер. Електрика відключена, коли не було газу, то на дров'яній печі – та дров було мало, витрачали дуже економно. Воду ж набирали у колодязі поблизу.

До 28 лютого працював звичайний інтернет, потім до 8 березня – лише мобільний, а після цього вже все. Мобільний зв'язок був із перебоями, щоб зателефонувати – ледве ловили.

Телефон раз на три дні заряджали то в церкві, то в сусіда – у нього було встановлено сонячні батареї. На жаль, сусіда вбили за два тижні після того, як ми поїхали.

А як вам удалося виїхати і куди? Ви ж казали, що до Сєвєродонецька не пускали?

– Ми дізналися, що можна виїхати тільки до Старобільська – це вже окупована територія. Їхати було страшно, але потрібно було якось вивозити дітей, залишатися довше було не можна – я це розуміла. Підготувалася, наскільки це можливо.

Ми попросили сусідів, щоб вони на своїй машині вивезли нас до Старобільська, а бензином для цього поділився фермер.

Я боялася, що перевірятимуть документи, але на блокпостах окупантів цього чомусь не зробили. Я дуже сильно цьому здивувалася, адже я розуміла, що якщо вони вже мають орієнтування на моє прізвище, на те, хто я… Я розуміла, що це кінець.

Ви зупинилися в Старобільську чи одразу поїхали далі?

– У цьому місті жив колишній колега чоловіка (вони працювали разом ще до того, як Сергій пішов до армії), який і прихистив нас у своєму будинку. Я сподівалася зняти гроші з картки, щоб виїхати – у мене залишалося всього 200 гривень готівкою, але всі банкомати в місті вже відключили.

Ситуацію врятувала мама, яка манівцями змогла приїхати в окупований Старобільськ із Сєвєродонецька. Вона привезла шість тисяч гривень, їх ми й віддали за можливість виїхати зі Старобільська до Дніпра. Це за три місця в автобусі – для мене, мами та старшої доньки Насті, а молодша Аліса їхала на руках 12 годин.

Але ми поспішали вирватися, на той час у Старобільську вже стали зникати люди, які підтримували Україну, були пов'язані з армією.

Захоплена російськими окупантами адміністрація Старобільська.

Ви їхали до Дніпра, як кажуть, навмання чи вже знали, де зупинитесь?

– Зі Старобільська, благо там був інтернет, я зателефонувала рідній тітці, яка живе в Америці, й попросила її допомогти нам хоч кудись виїхати. Я розуміла, що треба швидше їхати, бо не збережу ні себе, ні дітей.

У США не приймали біженців, тому ми шукали нагоди зупинитися в одній із країн Європи. У тітки були знайомі у кількох країнах – і так з'явився варіант у Бельгії. Ми зібрали маленьку сумку, в якій були лише дитячі речі, і з мамою та дівчатками сіли в автобус на Дніпро.

Перед дорогою всі документи, які мене пов'язують із тим, що чоловік був військовим, я старанно поховала на випадок обшуку – але все обійшлося.

А як тільки дісталися першого українського блокпоста, я дістала ці папери – статус сім'ї загиблого воїна та інші, а хлопці одразу посміхнулися мені й сказали: "Щасливої дороги! Їдьте". До сліз…

А за два тижні після того, як ми виїхали, я дізналася, що такий же автобус на Дніпро росіяни розстріляли. Спочатку випустили його, а потім відкрили вогонь.

Вам справді пощастило. Але дорога, гадаю, до Бельгії була довгою?

– Ми з мамою та доньками доїхали до Дніпра, звідти на евакуаційному поїзді дісталися Львова, зі Львова до Польщі, а там уже нас забрали перевізники, які відвезли до Бельгії.

Дар'я Левченко з доньками під час дводенного перебування у Польщі

Як ви взагалі витримали цю дорогу? Чи було те, що особливо запам'яталося?

– Чесно кажучи, було дуже страшно їхати. Ні я, ні мати ніколи не були за кордоном. Тітка забронювала нам у Польщі, у місті Перемишль (Пшемисль) номери у готелі – потрібно було побути там два дні до того, як нас заберуть до Бельгії. Але ми розгубилися, стрес, паніка, і не могли знайти цей готель.

Поляк на вулиці, звичайний перехожий, який гуляв із сином та собакою, побачив наші метання, нашу розгубленість. Підійшов до нас, спитав, чим допомогти – він виявився поліцейським. Завдяки тому, що польська мова з українською дуже схожі, ми одне одного зрозуміли.

Поліцейський викликав своїх товаришів по службі – й вони нас відвезли в цей готель. Ба більше, наступного дня всі ці поліцейські приїхали до нас, привезли дітям купу іграшок, солодощів. Це було дуже приємно! Сказали: "Якщо вам у дорогу щось потрібне, щось необхідно, ви звертайтеся". Це надавало сил, що насправді не все так погано, що ми не самі.

Маленька Аліса на руках у співробітниці польської поліції

Потім ми вже приїхали сюди, до Бельгії, оформили документи, подали на тимчасовий прихисток. Спочатку жили в сім'ї, яку допомогли знайти друзі тітки, поки ми не почали отримувати допомогу. А потім почали жити окремо.

Нам бельгійці дуже допомогли! Це привітні, чуйні та добродушні люди. Усі намагаються допомогти українцям, які втекли від війни. Адже ми приїхали без нічого, і нас не тільки прийняла чудова сім'я, поселила у себе, а й купили одяг, годували та напували. Допомогли оформити всі необхідні документи, бо тут розмовляють французькою, а я її не знаю.

Потім вони знайшли нам окреме житло, причому ми не платимо за оренду, а тільки за комунальні послуги.

Дар'є, а якщо винаймати квартиру – скільки це коштує?

– Оренда житла в Бельгії – це, напевно, як зараз у Львові чи Івано-Франківську. У цих наших українських містах за 700-800 євро здають дво-трикімнатні квартири. Це те, що я бачила на сайтах оголошень.

У Бельгії за €700 можна знайти чудову трикімнатну – це дві спальні, вітальня, кухня, санвузол. Я була дуже здивована.

Це у якому місті, якщо не секрет?

Місто Спа. Тут дівчатка пішли до школи. Точніше, старша Настя – у другий клас, а молодша Аліса – у садок при школі. Місцеві діти та адміністрація дуже добре прийняли моїх дівчаток, у них уже багато друзів.

Нам у всьому допомагають, розуміють нашу ситуацію, видали всю канцелярію, підручники, зошити – все, що потрібне.

Нам із мамою дали можливість ходити вчитися на мовних курсах – вчимо французьку.

А скільки років вашій мамі?

– Мамі 49 цього року, вона повинна була виходити на пенсію – рано, оскільки шкідливе виробництво. Але як оформити пенсію – невідомо. Як зібрати всі документи?

Допомоги вистачає, щоб, наприклад, харчуватися? Якщо не є секретом, яка сума виплат?

– Так, вистачає. Оскільки у мене двоє дітей, мені щомісяця платять €1478, а мама моя отримує €729, тому що вона перебуває разом із нами. Якби вона приїхала до Бельгії сама і жила сама, то отримувала б €1100.

За комунальні послуги ми платимо €200 на місяць, а на €100 на тиждень можна нормально харчуватися. Але якщо люди потребують, не вистачає коштів, то і Червоний Хрест допомагає, і місцевий соцзахист. Видають добрі продуктові набори.

Як діти перенесли вимушений переїзд?

– Настя і Аліса, коли ми тільки сюди приїхали, тижнів зо два-три в разі будь-якого гучного звуку відразу кричали: "Ховайся, лягай!" Але вже полегшало, дівчатка стали відходити від пережитого. Правда, Настя рветься додому, тому що в неї там залишилися друзі – їй сім із половиною років, вона вже багато чого розуміє. Аліса, якій три з половиною роки, ще не усвідомлює подію: їй би гірку, гойдалки – і все добре.

Старша донька часто каже про дім, але ще не знає, що його більше немає.

У прямому значенні? Те, що повертатися зараз не можна, – це зрозуміло...

– Я знаю, що гараж розбомбили, прилетів снаряд саме після того, як був обшук у моєму будинку. У самому будинку на той момент повибивало шибки, а що зараз – невідомо. Зв'язку немає, всі лінії пошкоджені, дізнатись немає можливості. Може, вже й дому в принципі немає.

Мою квартиру в Сєвєродонецьку точно знищили під час обстрілу – буквально півтора тижня тому.

Що з маминою квартирою – невідомо, але з огляду на те, що вона в будинку на околиці міста, яке страшно обстрілюють, то надій мало. Саме з того боку йдуть окупанти.

Російські окупанти безперервно обстрілюють Сєвєродонецьк.

А що за обшук був у вас вдома у Боровеньках?

– Хтось із місцевих здав, що в цьому будинку живе сім'я загиблого військового, і окупанти прийшли з обшуком, але ми вже були далеко. Мені тоді ще зателефонували сусіди, розповіли про обшук, що все перевернули всередині. А що шукали – невідомо.

Дар'є, а ви після декретної відпустки виходили на роботу – перед повномасштабним вторгненням?

– Ні, я не встигла. Аліса тільки в грудні почала відвідувати дитячий садок.

Я ж ходила і діставала нашого сєвєродонецького військкома, просила взяти мене на службу, сказала, що хочу підписати контракт. А він годував мене "завтраками", обіцянками: мовляв, зараз немає місць, зараз неможливо, я тобі подзвоню.

Це тривало ще із серпня, коли моєму чоловікові на День загиблих захисників України відкривали меморіальну дошку. Тоді я вперше звернулася до військкома. І тільки зараз я зрозуміла, що він не просто так мені відмовляв, тягнув час – мабуть, розумів, що буде попереду.

Дар'я Левченко

Ви вірите, що буде куди повертатись і що ви плануєте далі?

– Я вірю в те, що рано чи пізно все закінчиться. Я вірю, що не може це бути безкарно. Вірю, що Україна йтиме до кінця. Розумію, що це не вирішиться так швидко, як нам хочеться, – за місяць-два, але я вірю, що ми повернемося додому. У мене там чоловіка поховано, там усе моє життя!

Розумію, що поки що треба адаптуватися до життя в іншій країні, треба звикати, бо діти – треба було їх рятувати. Тому що це – майбутнє України.

Аліса та Настя Левченки зараз живуть у Бельгії

Ми з мамою вчимо мову, потім шукатимемо роботу.

Розумієте, Росія позбавила мене мого життя. Спочатку забрала мого чоловіка, потім забрала будинок. Я намагаюся триматися, намагаюся переключатися – хоч насправді всередині все перевертається, так ненавиджу!