Блог | Війна Росії проти України відкриває унікальне "вікно можливостей" для відновлення історичної справедливості
Після того, які зійшли емоції від очікування широко анонсованого інтерв’ю бункерного діда одіозному однофамільцю улюбленого дитячого персонажу казок Астрід Ліндгрен та його оцінювання різноманітними експертами універсального профілю – настав час підвести більш глибокі неупереджені підсумки, але не тільки про нього, а у більш широкому сенсі.
Якщо власне про спектакль "Карлсон в гостях у путіна", то:
1. Піар-задум кремля відверто провалився. Те, що через 89 років мало стати всесвітнім рімейком годинного за хронометражем "Triumphdes Willens" (Тріумф волі), з демонстрацією великої ілюзії непереможного "нового тисячолітнього рейха", де 140-мільйонний плебс демонструє повну покірністю та підкорення волі "вождя нації" – перетворилось на двогодинну "ганьбу молі", де маленький, напружений, весь у комплексах злобний дідусь-маніяк намагався пояснити американському гастролерові – що відбувається і навіщо він вирішив самоліквідуватися як політична фігура та заодно дати старт демонтажу росії.
Вийшло знатно. Дід забув, що згідно з раніше озвученими "легендами" він був у попередньому житті спортсменом-дзюдоїстом, кіноактором-каскадером, юристом-міжнародником, видатним розвідником усіх часів та народів, талановитим розбудовником північної столиці часів первинного накопичення капіталу та романтики "Бандитського Петербургу", могутнім керівником головної російської спецслужби, яка здатна ущент розносити чеченські поселення та багатоповерхівки у російській глибинці – і врешті-решт на піку своєї кар’єри самодержцем найбільшої у світі імперії.
Його – вчергове на старості років – понесло в освоєння професії історика, але знань, здобутих на посаді співробітника Будинку радянсько-НДРівської дружби у Дрездені, явно бракувало, а обслуга вчергове не стала обтяжувати себе підготовкою клієнта до підходу до західного гостя.
Нема сенсу детально розбирати двогодинні нісенітниці бункерного діда, окрім однієї найбільш одіозної, на який спинюся трохи далі…
2. Багато анонсованим "інтерв’ю" виявились розчаровані усі.
І Такер Карлсон, який явно розраховував на яскраве шоу з його власною провідною роллю, а по факту отримав у спектаклі статус слухняної ляльки у кріслі – той, у якому вже давно звикли перебувати придворні російські "журналісти" на кшталт Зарубіна, якого через декілька днів відправили у бункер робити "якісний правильний матеріал".
І сам путін, який, за його зізнанням, очікував на "гострі запитання", на які дуже хотів надати дотепні (завчасно заготовлені) відповіді-репризи – але так і не дочекався.
І господарі та власники контрольного пакету акцій "путіна", які розраховували на потужний глобальний меседж "імператора", що мав би бути сприйнятим його політичними візаві в Америці та Європі як "виклик на перемовини, від яких не можливо відмовитись". І тут слід подякувати журналістам провідних західних і східних ЗМІ, які "потопили" "інтерв’ю путіна" у загальному інформаційному потокові того ж дня і настільки глибоко, що наступної доби про нього особливо ніхто й не згадував (окрім "фанатів секти путіна", які у режимі 24/7 спочатку вели облік кількості переглядів у мережах X та Youtube анонсу інтерв’ю, а згодом власне і двогодинного відосу, а також низки лояльних корисних ідіотів, починаючи від інноватора-мільярдера-наркомана і закінчуючи наймаргінальнішим вже колишнім відпрацьованим кандидатом у президенти США).
3. Світ продемонстрував "путін-шоу" глобальний ігнор – не тільки на рівні політиків, еліти, журналістів, але й пересічних громадян. Дізнаючись кожного дня вже майже два роки про ті злочини путінської росії, масштаби та жорстокість яких не йдуть у жодне порівняння навіть з найстрашнішими діями гітлерівської Німеччини, усім було глибоко байдуже на ті "мотиви", якими путін міг би пояснити чи виправдати скоєне, бо цьому не може бути ані пояснення, ані виправдання. Від слова "зовсім". Півсотні країн світу, які підтримали ініціативу щодо проведення спеціального трибуналу проти путіна та російської агресії, всесвітній ордер на арешт президента рф від Міжнародного кримінального суду, статут якого ратифіковано у більш ніж 120 державах світу – не перебити й сотнями виправдовувальних інтерв’ю.
Повертаючись до найцікавішого у монолозі путіна – мотивів розв’язування агресивної війни проти України, у ході якого американський гість почув ледь не півгодинну лекцію з історії, починаючи від Рюриковичів і закінчуючи неприродним утворенням України чи то леніним, чи то сталіним, яка і через багато років після смерті цих "батьків-засновників" так і залишилась "штучною державою", у якій "нацист" Зеленський-син пішов проти народженого у 1947 році Зеленского- батька – "фронтовика, який воював з фашистами".
Але вишенькою на торті став головний аргумент путіна – він був змушений почати "асвабаждение" України… на прохання гетьмана Богдана Хмельницького, який, виявляється, благав про це ще у 1654 році та навіть писав майбутнім визволителям відповідні листи.
При цьому бункерний дід, скоріш за все забув про широко висвітлюваний на росії епізод, який трапився 22 травня 2023 року під час зустрічі путіна з т.зв. "головою конституційного суду росії" Зорькіним. Останній повідомив кремлівському диктатору, що відшукав в "архіві Конституційного суду" карту XVII століття, складену французьким дослідником Гійомом Сансоном (цікаво – як вона потрапила до "архіву" органу, утвореного 30 жовтня 1991 року?). Схилившись над нею, два діди з неприхованими ознаками маразму щиро раділи, що "там нет Украины", в упор не помічаючи написи великими літерами "Ukraine pays des cosaques" та "Krimsky tartares du Crime", та мовчки вперто ігноруючи той факт, що насправді "росія" взагалі відсутня на цій мапі, а місце сучасної "Ленинградской области" та майбутнього "Ленинграда" ("Санкт-Петербурга") позначено як Інгрія, що на законних підставах належить Шведській імперії.
путін, спираючись на якісь бліді папірці, відкрив нову сторінку в історії міждержавних відносин та міжнародного права. На його думку, древніх карт, його власного уявлення про світову історію, а тим більше якихось не йому адресованих три з половиною сторіччя тому "листів" цілком достатньо для розв’язання найкривавішої війни за останні вісім десятиліть, захоплення та приєднання чужих територій.
Такий підхід у виконанні випускника юридичного факультету ЛГУ справив враження у світі.
Виявляється, треба просто викопати десь у шухляді підходящий "артефакт" – і ось тобі "залізна підстава" для перекроювання світового порядку.
"Тему" підхопив колишній Президент Монголії Цахіагійн Елбегдорж.
На своїй сторінці у Твіттері він оприлюднив власну відшукану карту, яка виглядає доволі симпатично. Колишній лідер держави додав: "After Putin’s talk. I found Mongolian historic map. Don’t worry. We are a peaceful and free nation".
Тема екскурсів в історію та теоретичної можливості відновлення на цьому ґрунті "історичної справедливості" викликала жвавий інтерес.
Зокрема, китайці згадали, що їм, якщо виходити зі старих карт, росія теж мала б повернути чимало територій. І взагалі – росіянам потрібно звикати, що у діалозі з їх "старшим братом" все частіше використовуватимуться назви "Хайшеньвай", "Шуанченньцзи", "Болі", "Хайланьпао", "Мяоцзе", ніж "Владівосток", "Усурійск", "Хабаровск", "Благовещенск" чи "Ніколаєвск-на-Амурє".
Цей жартівливий, на перший погляд, "флешмоб" насправді є підставою для дуже серйозної дискусії.
По-перше, чи може окупація, захоплення чужих земель, їх анексія, нерідко поєднана з геноцидом, традиційним для так званої "росії", бути легітимізована у міжнародному праві (як цього бажає путін, кажучи про "врахування реалій на землі"), через те, що окупанти і загарбники аргументують їх якимись історичними картами чи "листами"?
Чи може здійснена раніше окупація росією шведських, фінських, німецьких, естонських, українських та багатьох інших земель надалі визнаватись тільки через те, що прийнятий у 1975 році Гельсінській заключний акт закріпив непорушність кордонів та територіальну цілісність держав, яка склалась за підсумками Другої світової війни? А чи вірно це, якщо виходити з двох важливих, принципових обставин – 1) росія не була підписантом цього багатостороннього документу, і її "міжнародно-визнаних кордонів" на той час взагалі не було, як і підстав для їх визнання; 2) навіть якщо умовно врахувати та прийняти сумнівне за правовою природою привласнення росією "правонаступництва радянського союзу" – вона в односторонньому порядку неодноразово грубо порушила принципи Гельсінського заключного акту (а після початку війни проти України – на додачу ще декілька сотень багатосторонніх та двосторонніх договорів), і чому цивілізований світ після цього має в односторонньому порядку визнавати і поважати як її "старі" (рсфсрівські), так і "нові" (з урахування анексованих територій) кордони…
Що ж стосується незаконних захоплень росією чужих територій поза межами Європейського континенту, то там взагалі немає ніяких підстав для збереження статусу-кво тимчасово окупованих росією територій інших держав, оскільки жодна країна Азії не є стороною згаданого Гельсінського акту.
По-друге, чи окупація росією на різних етапах її існування територій інших держав та умисне знищення та примусова асиміляція їх народів скасовує для цих "дій" статус злочину, кваліфікованого як "розв’язування і ведення агресивної війни" та "геноцид", і чи повинен цей злочин бути анульований через певний перебіг часу? Якщо у правовому полі це питання ще може бути предметом дискусії, то у політичному, історичному, гуманітарному полі – точно ні.
Тож нинішня агресивна війна росії проти України відкриває унікальне "вікно можливостей", яке полягає у демонтажі "найзлочиннішої імперії за усю історію людства" та відновленні історичної справедливості.
Чому це питання має бути порушено на глобальному рівні? Тому що:
1) росія, на відміну від інших утворень "імперського типу", ніколи не визнавала і не визнає скоєні нею протягом століть злочини проти людства, не готова за них вибачитись і хоча б частково спокутувати свою провину перед знищеними і поневоленими народами;
2) манери поведінки росії є незмінними протягом століть, і, як показують події вже ХХІ століття – вона має тверді наміри і далі розв’язувати та вести агресивні війни, вчиняти нові злочини геноциду – незалежно від того, хто там перебуває при владі (при цьому треба взяти до уваги той факт, що протягом переважної частини російської історії, і зокрема останні понад тридцять років, народ у росії ніколи не був носієм влади, а отже злочини проти людства здійснюються особами, чия легітимність під великим сумнівом);
3) у виправдання своїх дій росія готова свідомо "маніпулювати історією" і агресивно нав’язувати світовій спільноті відверто брехливе тлумачення подій.
Як це відбувається? Наведу лише один приклад. На росії вирішили скоригувати підручник "історії". Коригування було нехитрим і досить примітивним – "тотально" вичистити слова "Київська Русь", замінивши її "Русью", яка і стала новим "стартом тисячолітньої історії росії". Автори "творчого підходу" не обтяжили себе необхідністю якось обґрунтувати "деякі дрібниці" на кшталт: а) чому корінне населення "болот" навколо майбутнього поселення Кучково, яке складалось з вєсєй, мєрі, черемісов, чудєй, пермєй, пєчер, ямєй, зіміголовів, корсі, наровів, лівів, вирішило назвати своє "державне утворення", яке вже згадувалось у літописах чверть тисячоліттям раніше – не характерним для фіно-угорської мовної групи словом "Русь"? б) як ця "Русь" століттями існувала без "першопрестольної" та "руської влади" – ну не визнавати ж такою тих, хто жодного відношення за походженням не мав до згаданих високорозвинених племен? в) чому на згаданій карті Гійома Сансона станом вже на XVII століття взагалі немає згадки про будь-яку "Русь" чи "росію", натомість там присутнє дрібне утворення "Duche de Moscou" в оточенні приблизно таких самих за територією або навіть більших "Duche de Smolensko", "Duche de Rezan", "Duche de Suzdal", не кажучи вже про помітно більші "Duche de Nisi Novogorod", "Wologda" та "Principaute de Novogorod Weliki"?; г) не буду навіть чіпати питання мови, яка мала використовуватись у тій "Русі" (адже першу граматику "руського языка" склав тільки у 1755 році М.Ломоносов, і аж до кінця XIX століття "язык" наповнюється іноземними запозиченнями і калькуваннями іншомовними моделями – у XVII столітті переважно польської, на початку XVIII століття – німецької та голландської, у XIX столітті - французької), а тим більше – релігії, геральдики, нумізматики та грошового обігу тощо.
Штучне збереження у ХХІ столітті середньовічного варварського "імперського утворення", яке нехтує фундаментальними принципами цивілізованого співіснування націй та держав і, володіючи ядерної зброєю, систематично погрожує знищенням людства, робить неминучим і безальтернативним необхідність вирішення питання щодо демонтажу "останньої імперії планети" та вирішення пов’язаних із цим історичних питань:
- повернення незаконно окупованих росією територій іноземних держав законним власникам;
- вивільнення поневолених росією народів з відновленням їх історичного права на самостійне існування і розвиток.
У зв’язку з цим важливого значення набуває встановлення масштабів та хронології розв’язаних росією агресивних завойовницьких війн, анексій, участі в насильницькому поваленні державного ладу та встановленні маріонеткових режимів тощо.
За підрахунками різних експертів, з 1478 року (моменту утворення так званого єдиного "руського государства") і по цей час таких було 149 таких епізодів:
- у 1478-1721 роках ("царство") – 53;
- у 1721-1917 роках ("імперія") – 51;
- у 1917-1991 роках ("республіка у складі СССР") – 30;
- у 1991-по цей час – 15.
Не претендуючи на точність цифр – вони можуть бути більшими, адже багато разів протягом своєї злочинної історії російський режим "асвабадітелей" діяв "під чужим прапором", використовував підконтрольні мілітарні проксі-формування нелегального походження і статусу або місцевих проросійських колаборантів.
Абсолютно достовірно-встановленими є незаконні військові дії, що супроводжувались військовими злочинами, захопленням земель, масовими вбивствами та іншими тяжкими злочинами на територіях та проти:
- Литви: у 1487-1494, 1500-1503, 1512-1522, 1561-1570, 1944-1954 роках;
- Швеції: у 1495-1497, 1590-1595, 1656-1658, 1700-1721, 1741-1743, 1808-1809 роках;
- Фінляндії: у 1495-1497, 1741-1743, 1808-1809, 1921-1922, 1939-1940, 1941-1944 роках;
- Польщі: у 1654-1657, 1768-1772, 1792, 1794, 1830-1831, 1863-1864, 1939 роках;
- України: у 1559, 1572, 1654-1657, 1672-1681, 1686-1700, 1735-1739, 1768-1774, 1806-1812, 1828-1829, 1855-1856, 1944-1954 роках та з 2014 року;
- Туреччини: у 1559, 1572, 1672-1681, 1686-1700, 1735-1739, 1768-1774, 1787-1791, 1806-1812, 1828-1829, 1877-1878 роках;
- Італії: у 1799-1802 роках;
- Швейцарії: у 1799-1802 роках;
- США: у 1802-1805 роках;
- Молдови: у 1806-1812, 1992 роках;
- Великобританії: у 1807-1812 роках;
- Франції: у 1812-1814 роках;
- Азербайджану: у 1722-1723, 1804-1813, 1826-1828 роках;
- Ірану: у 1722-1723, 1796, 1804-1813,1826-1828, 1909-1911, 1941 роках;
- Німеччини: у 1756-1763 роках;
- Грузії: у 1796, 1804-1813, 1817-1864, 1828-1829, 1877-1878, 1991-1993, 2008 роках;
- Вірменії: у 1804-1813, 1826-1828 роках;
- Казахстану: у 1836-1838, 1837-1847, 1850-1868, 1870, 1873-1876, 1916-1917 роках;
- Угорщини: у 1848-1849, 1956 роках;
- Узбекистану: у 1850-1868, 1873-1876 роках;
- Киргизстану: у 1850-1868, 1873-1876, 1916-1917 роках;
- Таджикистану: у 1850-1868, 1870, 1873-1876 роках;
- Китаю: у 1871, 1891-1894, 1900-1901, 1929, 1934, 1969 роках;
- Болгарії: у 1877-1878 роках;
- Румунії: у 1877-1878 роках;
- Туркменістану: у 1880-1881 роках;
- Афганістану: у 1929, 1930, 1979-1989 роках;
- Японії у 1938, 1945 роках;
- Республіки Кореї: у 1950-1953 роках;
- В’єтнаму: у 1957-1975 роках;
- Чехії і Словаччини: у 1968 році;
- Анголи: з 1975 року;
- Косово: у 1999 році;
"росія" несе безумовну військову та військово-політичну відповідальність за розв’язану фактично правлячим на її території режимом т. зв. Громадянську війни 1918-1922/23 років та інші пов’язані війни, а також де-факто за окупацію значної частини Східної Європи за підсумками Другої світової війни.
Достеменно встановленими фактами є здійснення військової агресії, захоплення територій та здійснення злочинів, які мають ознаку геноциду, придушення національно-визвольних рухів щодо:
- Татарстану: у 1487, 1552-1556, 1581-1585 роках;
- Марій-Ел: у 1552-1557, 1571-1574, 1581-1585 роках;
- Чувашії: у 1581-1585 роках;
- Туви: у 1581-1585 роках;
- Удмуртії: у 1581-1585 роках;
- Астрахані: у 1554, 1556 роках;
- Дагестану: у 1560, 1594, 1722-1723, 1725-1726, 1796, 1817-1864, 1999 роках;
- Сибіру: у 1581-1585, 1598 роках;
- Башкортостану: у 1735-1740 роках;
- Кубані: у 1783 році;
- Ічкерії: у 1785-1791, 1817-1864, 1994-1996, 1999-2009 роках;
- Черкесії: у 1817-1864 роках.
Зазначений вище перелік територій та часових рамок здійснення злочинів з боку так званої "росії" (які назви вона не носила у різні періоди) – не є вичерпними.
Адже так само були незаконно окуповані або анексовані через нав’язані ним "окупаційні адміністрації" й території інших народів, які нині перебувають у складі так званої "російської федерації".
Тому єдиним шляхом припинення вчинюваних нині та раніше скоєних злочинів є:
- повернення росією усіх незаконно захоплених територій, які утримуються й досі, виплата компенсацій за збитки, заподіяні унаслідок окупації (як щодо утримуваних і нині територій, так і тих, що були захоплені росією раніше, однак нині вже не контролюються нею);
- виведення російських окупаційних військ та передача усієї повноти влади так званим "суб’єктам федерації", утвореним на базі поневолених народів та територій, із керованим демонтажем "імперії" та її інститутів.
