Війна стала інакшою: чому Путін вірить, що може перемогти? Інтерв’ю з Олексієм Мельником

З кінця 2023 року війна в Україні фактично стала іншою – вона перетворилася на війну на виснаження. Про це заявив колишній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. Обидві сторони конфлікту сподіваються, що противник виснажиться раніше. Країна-агресор Росія відкрито заявляє про готовність воювати десятиліттями. Порівняння формальних показників військової міці двох країн також не на користь України. Але чи дійсно перевага армії РФ беззаперечна?

Незважаючи на суттєву перевагу в людських і матеріальних ресурсах, ситуація не є однозначною. Противник стикається з виснаженням мобілізаційного потенціалу, падінням мотивації та необхідністю застосовувати репресивні методи для утримання солдатів на фронті. Прогноз про можливу тривалість війни до 2034 року слід сприймати як один зі сценаріїв, а не як доконаний факт. Президент України як Верховний головнокомандувач має відкрито та часто говорити про мобілізацію, адже саме питання оборони країни – його ключова відповідальність.

Таку думку в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA висловив співдиректор програм зовнішньої політики, координатор міжнародних проєктів Центру Разумкова, військовий експерт Олексій Мельник.

– Чи погоджуєтеся ви з оцінками пана Залужного про те, що з кінця 2023 року ми маємо іншу війну, ніж ту, яка була на початку повномасштабного російського вторгнення?

– Я не просто погоджуюся, а й неодноразово у своїх статтях і виступах наголошував на тому, що характер війни саме після завершення невдалого контрнаступу перейшов у стадію війни на виснаження. Це не новина, це факт, який дійсно спостерігається, можна казати, з кінця 2023 року або з 2024 року.

Я також погоджуюсь з тим, що характер війни на виснаження полягає в тому, що кожна із сторін на цьому етапі, продовжуючи війну, має переконання в тому, що протилежна сторона виснажиться раніше. Так, є сподівання на досягнення кращих умов для укладення мирного договору або переконливої перемоги.

Нині Росія впевнено демонструє таке переконання в офіційних заявах, починаючи від Путіна, закінчуючи тими, хто йому "підгавкує", що Росія готова воювати вічно, десятиліттями. Вони виходять з того, що ресурси Росії об'єктивно значно більші, ніж в України, і що в певний момент Європа відмовиться від підтримки України, "втратить апетит" і тоді Росія нарешті досягне поставлених цілей.

– Я не впевнена, що противник виснажиться раніше, але якщо брати об'єктивні показники, об'єктивні обставини, який висновок можна зробити? Адже ми розуміємо, що країна-агресор дійсно дуже ресурсна, зокрема, завдяки великому людському потенціалу. Проте технологічно все-таки Україна перевершує свого противника. Як ви оцінюєте цей баланс і чи дійсно можемо сподіватися на те, що противник виснажиться раніше, аніж українська армія?

– Є у військовій теорії таке поняття, як баланс сил. Поважний міжнародний інститут IISS публікує великий щорічник, який так і називається: Military Balance. Це не єдина інституція, яка цим займається. Навіть якщо подивитися Вікіпедію, відповідні енциклопедії ООН чи далі ЦРУ, там наводяться базові речі, починаючи від ВВП держави, чисельність збройних сил, кількість танків, літаків, мобілізаційні ресурси тощо. І багато аналітиків роблять з цього висновки.

Тобто якщо в лівій колонці показники однієї сторони, у правій – іншої сторони, то дуже легко напрошується висновок про те, що баланс сил не на користь одного з противників. Відповідно, той, хто має цей плюс у балансі, має значно більші шанси на перемогу, якщо цей дисбаланс надто помітний.

Власне, на цьому будувалися прогнози перших днів масштабного вторгнення. Ми пам'ятаємо, що Україні давали 72 години, 2 тижні, 3 місяці і так далі. Але подальший розвиток бойових дій показав, що все це доволі відносно. Є маса інших факторів, які впливають на перебіг війни і на те, як вона може завершитись.

Тому якщо зараз зробити таку табличку з балансом сил, то в України шанси 1 до 3, якщо брати за людським ресурсом. Якщо брати по ракетах, авіаційній техніці, то там, як на початку війни, дисбаланс був 1 до 10, чи по артилерії 1 до 12. Але це знову є підтвердженням того, що йдеться про доволі спрощений підхід.

Нікуди не ділася ця перевага Росії, як у матеріальних ресурсах, так і в людських. Але, як ви згадали, один із моментів – технологічний фактор. І це лише один із моментів. Є тактика, є стратегія, є політична воля, є готовність суспільства, якщо ми кажемо про Україну, чи готовність путінського підконтрольного населення терпіти війну. Це маса факторів, які потрібно враховувати, на які потрібно впливати. Тому навіть якщо на перший погляд фінал протистояння виглядає очевидним, насправді це не зовсім так.

– Пан Залужний наголосив на тому, що Україні потрібно не просто домовлятися про припинення вогню чи про тимчасове перемир'я, а також думати про зміну стратегії захисту і підходів до мобілізації ресурсів. На вашу думку, що таке зміна стратегії захисту?

– Я хотів би зробити ще одне зауваження з приводу не стільки того, що сказав генерал Залужний, скільки стосовно того, як його заяву інтерпретують. У деяких медіа був такий резонансний заголовок, що війна триватиме до 2034 року. Але те, що я побачив у його виступі, – це не прогноз, а радше сценарій або один із сценаріїв. Тому не слід сприймати це як доконаний прогноз досвідченого генерала.

Чи буде війна тривати ще 10 років, чи може вона закінчитися через пів року чи рік, багато в чому залежить від того, що буде робити Україна.

Щодо частини, де він дає рекомендації, то дійсно він практично перераховує пріоритетні речі, які мали б бути зроблені ще вчора. І коли ми згадуємо про перевагу Росії в людському ресурсі, то йдеться лише про чисельну перевагу. Але коли оцінюється бойовий потенціал армії, враховується дуже багато факторів, які стосуються особового складу. Це і мотивація, і навченість, і управління. Тобто маса народу – це не обов'язково однозначна гарантія переваги у бойових спроможностях.

Що відбувається в таборі нашого противника? Росія практично вичерпала ресурс тієї схеми, яка працювала з осені 2022 року, коли була оголошена масштабна мобілізація, – чомусь її назвали частковою, і вона досі не скасована в Росії, – і перейшла до схеми чи до низки різних схем, що передбачають переважно примусово-фінансову мотивацію. І цей ресурс у Росії не безкінечний.

Були повідомлення про те, скільки колоній у Росії закрили. Ресурс зеків, мабуть, вичерпали ще тоді, коли Пригожин був живий. Схема, за якою почали ліпити кримінальні справи і ставити людину перед виборов: контракт чи тюрма, теж має обмежений потенціал. Фінансовий потенціал також зменшується, адже йти на ті бонуси, які ще рік чи два роки тому пропонувалися, – зараз все менше і менше бажаючих. Збільшувати цей вступний бонус також проблематично, тим більше, що він береться з місцевого бюджету, а більшість російських регіонів дотаційні.

Крім того, мотивація просто уникнути тюрми або якось закрити свої кредити, борги, втекти від якихось інших життєвих проблем – це така собі мотивація. Тому російські командири змушені вдаватися до репресивних методів, щоб посилати солдатів у бій та утримувати їх на лінії фронту. І в цьому полягає позитив.

Якщо говорити про нашу ситуацію, то, на мій погляд, найголовніше, якщо ми кажемо про ресурси України, – це людські ресурси. Тому що це те, чого не можна замістити за рахунок партнерів. Ми вже чітко розуміємо, що не буде тут солдата наших партнерів, західних країн. Вони не будуть тут воювати замість українців або поруч з українцями. Іноземний легіон – я не можу навіть оцінити у відсотках, але це також не рішення.

Альтернативні рішення, рекрутинг на основі бізнес-підходів, зокрема загони "18-24", – це також доволі контраверсійні речі. Особливо "18-24". Я не маю об'єктивних даних, скільки молодих добровольців підписали цей контракт, але я знаю, що це спричинило незадоволення серед тих наших оборонців, які на фронті більше трьох років. Це викликало відчуття соціальної несправедливості та додаткове напруження у військових колективах.

Тому єдиним і основним джерелом для українських Сил оборони залишається мобілізація. Що має зробити українська влада, насамперед Верховний головнокомандувач, президент України? Він має поставити це в пріоритет.

Що робити з мобілізацією? Дійсно, має бути відповідальність, має бути покарання за уникнення від виконання обов'язку, але цим багато не досягнеш. Перше, що мало б початися, – це комунікація. У цих щоденних зверненнях президента, хоча б раз на тиждень, він має говорити на цю тему. Наскільки б це було незручно для нього, некомфортно, він має говорити про це. Тому що він Верховний головнокомандувач, він президент України, це його ключова відповідальність за Конституцією. Не економіка, не антикорупційні органи чи борці з корупцією, а саме оборона України. Це пряма відповідальність президента і те, що він має робити.

Не перекладати відповідальність на ТЦК чи Сухопутні війська, чи Збройні сили загалом. Тому що ТЦК – це лише остання ланка в цьому довгому державному ланцюгу, який відповідає за мобілізацію. А першою ланкою є Верховний головнокомандувач. Мобілізація – це не лише про особовий склад. Якщо подивитися наше законодавство про мобілізацію, то це стосується усіх сфер життя України. Це і бізнес, і робота місцевих адміністрацій. Там чітко розписано, хто що має робити. От з цього потрібно починати.