Війна зайшла у глухий кут: є два варіанти її завершення. Інтерв’ю з Мельником

На сьогоднішній день російсько-українська війна перетворилася на позиційну і стратегічно зайшла у глухий кут. Обидві сторони суттєво виснажили свій наступальний потенціал, жодна із них не здатна проводити операції оперативного масштабу і навряд чи отримає таку можливість в осяжній перспективі. Водночас сама війна змінила свою природу і характер. Якщо на початку вторгнення вона виглядала досить класично – із танками, БТР, проривами фронту тощо, – то наразі головну роль відіграють зовсім інші засоби.

Є два базових варіанти завершення війни – поразка однієї із сторін із подальшою капітуляцією або ж стан виснаження обох, за якого продовжувати війну менш вигідно, аніж її зупинити. Наразі другий варіант виглядає більш реалістичним. У керівництві країни-агресорки одночасно співіснують дві взаємовиключних думки щодо цього.

Про це в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA розповів співдиректор програм зовнішньої політики, координатор міжнародних проєктів Центру Разумкова, військовий експерт Олексій Мельник.

– Чи бачите ви ознаки того, що війна переходить у позиційну і фактично заморожується? Якщо так, через які причини це сталося?

– Насправді ця війна перетворилася на позиційну, якщо брати оперативно-стратегічний рівень, ще наприкінці 2023 року. Зараз те, що умовно можна назвати лінією бойового зіткнення  – власне, вже не лінія, а зона – залишається практично нерухомою. Це вже тактичний рівень. А стратегічно це ситуація глухого кута, про що вперше свого часу сказав генерал Залужний.

Така ситуація вже спостерігається протягом років, якщо не місяців. Навіть при тому, що зараз є певна динаміка, за великим рахунком це все одно позиційне протистояння. При всій важливості звільнення наших територій, баланс між втраченими і захопленими територіями, загальна картина свідчить про те, що жодна із сторін на сьогоднішній день не має спроможності проводити операції оперативного масштабу і жодна із сторін в принципі не може розраховувати на те, що така можливість з'явиться в осяжній перспективі.

– Через що це сталося, яка головна причина?

– Мабуть, є низька причин, і навряд чи можна виділити єдину головну причину, але відбулася і зміна природи, характеру війни. Ми це буквально спостерігаємо. Якщо на початку широкомасштабного вторгнення війна була класичною – танки, бронемашини, прорив фронту, потім розширення, закріплення, оперативна пауза, перехід знову в наступ тощо, – то все це вже завершилось в кінці 2022 року і невдалою спробою контрнаступу в 2023 році. Ця епоха ведення війни, принаймні на даний момент, на російсько-українському фронті завершилася.

Друге – це те, що обидві сторони конфлікту доволі суттєво виснажили свій наступальний потенціал. Причому, якщо щодо України тут нічого дивного немає, адже баланс сил від самого початку був не на користь України – я маю на увазі людські, матеріальні, фінансові ресурси, – то для російської сторони, яка досі вважається другою чи першою армією в Європі і другою у світі, це був доволі неприємний сюрприз.

Сьогодні сторона, яка володіє беззаперечною перевагою, військовим потенціалом, не може розраховувати на стовідсотковий успіх у війні з менш сильним противником.

– Ми зараз говоримо про війну на землі, але тим не менше тривають й посилюються обстріли країни-агресорки нашої країни, водночас збільшуються і можливості українських Сил оборони, які вже дістають засобами ураження за Урал. Україна також має перевагу у дроновій складовій. Чи може саме ця війна, яка відбувається не на землі, спонукати розвиток ситуації на землі, звісно на нашу користь?

– Безумовно. І я б почав з прикладу війни на морі – саме там, де Україна отримала перший переконливий успіх. Чотири роки тому був потоплений крейсер "Москва". Це була перша ознака того, що асиметричні методи, які застосовувала Україна проти Росії, навіть такі тактичні успіхи можуть перерости у стратегічний ефект.

Що важливо розуміти про успіх України в війні на морі? Це те, що Україна, не маючи флоту або ж військово-морських сил у класичному розумінні станом на початок російського вторгнення, тобто крейсерів, корветів, військових човнів тощо, за відносно короткий період змогла позбавити Чорноморський флот Російської Федерації функціональної спроможності. Тобто не знищити його, але позбавити спроможності виконувати завдання за призначенням.

На сьогоднішній день, при тому, що в Росії зберігається доволі потужний набір наземних, надводних, підводних кораблів, Чорноморський флот змушений ховатися. Він не може контролювати навіть акваторію Чорного моря поблизу портів, де базується. Про це важливо щоразу нагадувати.

Україна отримала перемогу. Вона не знищила Чорноморський флот. Вона не спроможна контролювати акваторію Чорного моря. Але ми позбавили противника монополії на контроль Чорного моря.

Те ж саме відбувається у повітряній війні. Ще два роки чи навіть рік тому Росія мала колосальну перевагу в засобах повітряного нападу. Тут можна повернутися до початку вторгнення. Перші дні і тижні російські так звані "повітряно-космічні сіли" думали, що вони зможуть вільно літати й панувати в повітряному просторі України, зможуть вільно літати над Києвом. Це те, що відбувалося у перші дні великої війни. Але досить швидко стало зрозуміло, що Україна позбавила російські повітряні сили свободи дій над всією територією країни.

Щодо інших засобів повітряного нападу, то у перші дні, тижні, у перший і другий рік війни перевага Росії була просто колосальною. Балістика, крилаті ракети, потім "Шахеди" пішли, і здавалося, що цю перевагу зламати неможливо.

Водночас зараз нашими і незалежними експертами фіксується, що Україна вперше перевищила кількість засобів нападу, які за місяць було запущено по Росії, у порівнянні з тим, що Росія запустила по Україні. Це все теж умовно, адже не можна порівняти дрон і балістичну ракету за ефективністю, за тією шкодою, яку вони завдають. Але психологічно це вже є чергова велика перемога над Росією.

Українські дрони зараз долітають далі, вражають цілі, що знаходяться глибше на території Росії, ніж це було під час Другої світової війни. При тому, що Люфтваффе могли запускати свої бомбардувальники із значно меншої відстані. Отже, ці нові умови чи нова природа війни суттєво змінила цінність тих розрахунків, які раніше базувалися на балансі потенціалів.

– Який висновок тут можна зробити? За вашими оцінками, в який саме бік наразі рухається військовий процес? Чи то у бік поступового згортання активності війни саме на землі, чи то навпаки в бік переходу в якусь нову якість, про яку ви вже почали говорити?

– Справа в тому, що є два базових варіанти завершення війни. Я кажу базових, тому що кожен із них має певні нюанси і певні підваріанти. Але, виходячи з цих двох базових, один – це переконлива перемога однієї з сторін і, відповідно, поразка іншої веде до завершення війни шляхом підписання капітуляції на умовах переможців.

Другий базовий варіант – це виснаження обох сторін до рівня, коли подальше продовження війни є менш вигідним, ніж завершення з врахуванням якихось компромісів. А далі є також підваріанти. На сьогоднішній день ми заходимося в цій фазі війни на виснаження.

Другий варіант – коли у певний момент російське військово-політичне керівництво змушене буде прийти до висновку, що подальше продовження війни несе більше ризиків, аніж її завершення, і переконливої перемоги над Україною отримати їм не вдасться. Для будь-якої нормальної людини це вже очевидно, і не лише сьогодні, а було очевидно щонайменше з пів року тому.

Але тут проблема в іншому. З одного боку, Росії потрібно припинити вогонь. Є частина російської еліти, яка говорить про те, або йдеться про одну і ту саму голову, яка цим всім керує. Отже, є потреба в зупинці вогню – не будемо плутати із завершенням війни, – з перемир'ями, з заморозкою. Тому що справи в Росії, м’яко кажучи, йдуть не дуже добре – економіка, соціальні негаразди з різних причин – війни, заборон, блокування тощо. Все це підштовхує до висновку, що в якийсь момент російська економіка і суспільство може не витягнути цю війну.

Але практично одночасно є й інша позиція – що завершення війни може створити проблеми для Росії, які, зокрема, будуть пов’язані з поверненням сотень тисяч ветеранів "СВО" – психологічно травмованих, злих на тил, на керівництво країни, яких нікуди дівати, яким нічим буде платити. Це буде такий-собі афганський синдром, але у сто разів потужніший. Росіяни дуже сильно цього бояться. Боїться цього і Путін. Уся їхня ідеологія зводиться до війни. Вони війною живуть, і цим можна виправдати високі ціни, закручування гайок тощо. Але щойно мобілізаційний ресурс війни буде вичерпаний, то можуть постати незручні питання.

Чи спроможна репресивна машина усе контролювати надалі? Це велике питання. Як ці дві абсолютно протилежні позиції сумістити, цього ніхто не знає. Тому, на мій погляд, ситуація в Росії ось така.

Якщо ми говоримо про Україну, то я впевнений, що більшість людей в Україні, українського політикуму все ж таки прагне до того, щоб припинити бойові дії якомога швидше на найбільш вигідних для України умовах, з тими компромісами, з якими ми вже змирилися – тимчасова окупація територій. Але все ж таки в Україні налаштування на завершення війни. Чого не скажеш однозначно про Росію.