Блог | Воля на волю. Але нехай буде воля моя
Згадую чогось, як іду по Павлограду через міст в сторону хімзаводу (якщо вже жити в Павлограді, то тільки там, якщо ви розумієте, про що я). І такий настрій якийсь, з яким хіба в місто в 1918 Болбочан вступав. І сама не знаю, чого так. Весна чи шо.
За декілька днів до того місто обстріляли. І ми заїжджали в саму заграву червоних нічних вибухів. А на передодні забрали з фронту мою подругу, яка дізналась про поранення чоловіка, і летіла в Дніпро, "по паспорту", не діждавшись підписаного рапорту. Вона попросила мене купити їй цивільний одяг, бо ж на будь-якому блокпосту зупинять і побачать, що вона військова. Памʼятаю, як хлопці кричали мені в телефон "скажи їй, хай здає автомат і їде так, вона того рапорту не дочекається!" Памʼятаю, як вона казала, що з чоловіком нічого серйозного — так її запевнили. Але виявилося, що чоловік з важким пораненням не при свідомості.
"Спитай когось зі своїх, — він скоро прийде до тями?" — ридма ридала вона на кухні в Павліку, підпираючи холодильник, бо, здавалось, без нього просто впаде.
А мої кажуть, що він навряд виживе. Але я їй кажу "Скоро одужає, не переживай". І чого я так кажу, сама не знаю. Може того що вірю в "нехай буде воля моя, як на землі, так і на небі".
І він вижив. А той, хто кричав мені про автомат і її мимовільне СЗЧ — ні. Щороку мені приходять нагадування про його День народження. І віджет на телефоні показує його фотку після першого поранення з посіченою мордахою і усмішкою на всі зуби. Він тоді дякував за привезений за день до того бронік. Казав, що він йому врятував життя. А наступне поранення стало смертельним. Ще сімʼя його розшукувала, а я вже знала, що його склали в чорний пакет із застібкою, теж завбачливо приславши мені фото: "точно він, тільки дружині не кажи, не положено". Тоді виявилося, що в світі є не тільки воля моя, а й ще чиясь. І ця війна генерально — війна воль.
Але тоді я йду собі через той місточок до хімзаводу з черговим пакетом цивільного одягу, бо ж стало зрозуміло, що подрузі доведеться їздити тепер безкінечно в Дніпро, з рапортом чи без (його таки підписали якоїсь миті), пишу на ходу список рідких продуктів, які треба було завезти командиру роти з вибитим шматком щелепи в те ж таки Дніпро, і зупиняюсь кожного разу, коли вітер зриває цвіт вишні й несе його повз мої очі, ніби в якійсь із серій "Легенди про Аанга". Бо це красиво. І навіть цей роздовбаний мостик красивий. І якоїсь миті ловлю себе на думці: "Як все це дивно. Як дивно, що я тут опинилась". Крізь дірки в мості видно зелень внизу. Нарешті цей шмат суцільної арматури з вкрапленнями асфальту закінчується.
Ще не пала "Азовсталь" і з прийомників у хатах, повз які я проходжу, серед буденних пісень на радіо проривається пропаганда окупантів і їхні заклики до оборонців Маріуполя скласти зброю і здатися в полон із якимись там гарантіями, які ніколи в житті не були дотримані. І я знаю: вони ніколи від нас не відчепляться. Але хтось інший цього не знає, досі слухаючи пропаганду і вірячи, що "вже про щось потрібно домовлятися" і "насправді ми їм непотрібні, це все ігри політиків". Вони думали так тоді і багато хто думає зараз, незалежно від місця проживання. Навіть навпаки: чим гірше чути канонади обстрілів, тим голосніше являють себе світу ці зрадницькі голоси.
А ми потрібні росіянам, як повітря. Без Києва, без України, імперія не має навіть вигаданої історії й жодного шансу на легітимізацію навіть у власних очах. Але на шляху до Києва — Чернігів, Херсон, Луганськ, Донецьк. І Павлоград. Хотіли, було, трохи скоротити, та не вийшло. Їхня воля до цього завоювання давня і сильна, як воля до виживання. "А з нашою волею як?" — хочеться спитати домовляльників і сходунів посередині. Бо ж тут тільки воля на волю. По-іншому ще не було. Тільки, коли наша воля давала слабину, на середині ворог ніколи не зупинявся.
Бо ж може памʼятаєте, як на початку 1770 року український козак Матвій Хижняк побудував тут, у Павлограді, зимівник, від якого пішли Матвіївські хутори? Визначив вулиці, виділив місце для будинків, в які запросив осілі сімʼї селитися та влаштовувати садиби, виділив місце для церкви, української школи та шпиталю. А після ліквідації Запорозької Січі слобода Матвіївка стала державною військовою штаб-квартирою Луганського пікінерного полку російської армії на чолі з Міхаілом Голенищевим-Кутузовим — свєтлєйшим, прости господи, князем, який потім здійснював криваві придушення повстань по всій Україні, як от в Криму, наприклад, руками місцевих жителів зокрема.
Або як ото Павлоград виявив свою добру волю увійти до складу Української Народної Республіки 20 листопада 1917 року, а вже 18 грудня російські комуністи-більшовики з боями захопили владу в місті. Щоправда 17 квітня 1918 року Кримська група Армії УНР під командуванням Петра Болбочана звільнила місто, але за рік його взяли білі росіяни, а потім червоні. І якось от на ньому не зупинилися, а дійшли до самого західного краю нашої держави. Мобілізувавши для цього нашу ж живу силу. А потім нею ж вчиняючи безчинства по всьому світу.
Натомість Болбочана стратили свої ж. Казав дехто, що він був неоднозначною людиною, а його помилування призвело б до розбрату. А ще казали, що він хотів нарешті якогось порядку і прагнув, аби військо було вишколеним і підготовленим. Історія зрештою показала, що якраз знищення Болбочана і призвело до розбрату. Такого, що Українська Галицька Армія обʼєдналася з білими росіянами, а червоні захопили всю країну.
Отак воно якось. Воля на волю.
А я собі й далі згадую чогось, як іду по Павлограду через міст в сторону хімзаводу. І вишневий цвіт, зірваний вітром.
