newspaper
flag
УкраїнськаУКР
flag
EnglishENG
flag
русскийРУС
img

Блог | "Я не міг терпіти загибелі моїх медиків": дорога долиною темряви. Агресія

'Я не міг терпіти загибелі моїх медиків': дорога долиною темряви. Агресія

Одного ранку один з командирів, назвемо його Керманич, вийшов на вулицю і почав безпричинно кричати на всіх підряд, перепало і мені. Все було не так, і проявляв він це криком, матами, погрозами, приниженнями...

Відео дня

Виявилось, що щойно йому доповіли про загибель одразу групи його бійців. Втрата людей, загибель людей – це завжди боляче, ось ти бачив його, розмовляв, а тепер його вже нема. І це великий біль втратити друзів, тих кого знав, хто став рідним.

Але щось додатково важчого відбувається в керівниках, будь то командир відділення, взводу, роти, чи навіть позиції з 3 людей. Людина відчуває відповідальність за них. І ось вони загинули. Спочатку включається механізм болючого аналізу, що я міг зробити по-іншому, щоб вони вижили і знаходиш тисячі, якби так, чи так, то залишилися б живі.

Але потім приходить підступна думка: "Потрібно робити все самому". Потрібно все робити самому, так менше помилок і більше виживають. Перестає ділитись своїми повноваженнями. Тільки приходить втома, а згодом перевтома, але якщо довірити комусь, можуть загинути... І починається робота через виснаження, чим більше робить сам, тим менше встигає, але не може довірити комусь, бо боїться, що від цього хтось загине.

Та це війна і тому все одно гинуть, навіть, якщо все роблять самі. І тоді бачиш картину таку: вибігає командир якогось підрозділу, починає нервово курити і бігати туди-сюди, він носиться по вулиці, він намагається щось зробити, хоч зазвичай це ситуація, в якій вже нічого не вдієш, тому психіка примушує робити хоч щось, і він ходить вперед-назад, або навколо будинку, або по вулиці до кінця і назад.

Він хоче щось зробити, але не знає, що. Ніяка дія не повертає назад час і загиблих і поранених. Але він мусить щось робити, тому робить єдине, що може – ходить. Якщо по дорозі трапляються йому люди – кричить на них. Шарпають, інколи штовхають, кричать, щоб їх не чіпали, кричать, щоб теж щось робили.

І далі все переходить в специфічну тривогу: потрібно щось зробити зараз, щоб не було загиблих потім, скоро знову щось станеться, тільки як цьому запобігти. З'являється страх, що я щось не доробляю, я щось пропускаю зараз, через що потім загинуть люди.

Часто вони кажуть: "Ми всі помремо". Травми від загибелі трансформуються в бажання зробити все, щоб цього більше не сталось. Для цього намагається все робити самому. Виснажується, розвивається страх майбутнього і він носиться туди-сюди, зникає сон, зникає спокій, ним трусить, він на всіх кричить.

***

Хімік – чудовий командир. Я вивіз його з позицій, у нього були поверхневі поранення шкіри ніг. Але я не міг їх обробити, він бігав вперед і назад не зупиняючись:

– у нього четверо дітей, він загинув, четверо дітей..., – повторював він.

А я йому:

– про кого ти, що сталось?

– там ще мої люди, я маю повернутись, вони можуть загинути.

– все добре, там твій зам, він знає, що робити і як.

– він не зробить як я, я мушу повернутись.

– ти вже нічого не вдієш, вони вже вийдуть самі.

– ні, я маю щось зробити.

І носиться колами навколо евакуаційної машини, не даючи змоги обробити свої поранення.

***

Одного дня почався наступ росіян на Тошківку, і мій друг, назвемо його Док, потрапив під обстріл танка, будівля обвалилась на нього. Скоріше за все, він загинув. Коли я дізнався, я відчув, що в моєму серці щось сталось.

"Я не міг терпіти загибелі моїх медиків": дорога долиною темряви. Агресія

Я почав хвилюватись за всіх своїх і почав їздити сам на всі виїзди. Всі евакуації намагався здійснювати сам, в результаті майже не спав і почав допускати помилки. Одного дня я дістався з пораненими до Лисичанська, з'явився зв'язок, і до мене зателефонував відомий командир, він запитав, що з Доком, я відповів: "він заг... " І далі сльози почали валити з мене річкою, я не зміг закінчити речення. Я встав і почав ходити, я помітив, що не можу зупинитись. Я не міг сісти, я мусив щось робити, але що б я не робив, війна забирала людей. І ось через тиждень і безмежну для мене кількість смертей приїхала чергова група поповнення, з ними медик, він підійшов знайомитись зі мною.

– Я...

Але я  різко його перебив майже криком:

– я не хочу знати як тебе звати. Я не хочу знайомитись з тобою. Я не хочу тебе знати. Ось твої люди, ось медичне майно, бери, що треба і йди!

Я й сам не помітив, як кричав на нього. Я вже більше не міг. Я не міг терпіти загибелі. Загибелі моїх, медиків. Я хотів, щоб це скінчилось, але, що б я не робив, війна продовжувала їх забирати. Я помітив, що безпричинно ходжу туди-сюди від безсилля щось змінити. Я почав уникати людей і кричати на них просто за те, що вони є.

Не знаю чому, але біль від втрат і неможливість на це вплинути викликають такі зміни. Вони зворотні, потрібен час і реабілітація. Але що, якщо немає часу і реабілітації, а лиш черговий день поранених, загиблих, роботи нон-стоп і в голові: потрібно зробити все самому, бо інакше загиблих буде більше? Далі з'являються нові зміни...

disclaimer_icon
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...