Блог | "Ураган, Ваши глаза почти мертвые..."

"Псы Войны"

"Ураган, Ваши глаза почти мертвые..."

Так сказала мне женщина, которую я встречаю иногда, когда возвращаюсь на "большую землю". Она уникальна, она умеет делать людей красивыми. Даже такую, как я...

Что такое жить войной? Месяцы, годы, почти десятилетия... этот мир становится родным, хотя часто бывает, что этот мир больше похож на ад. И я каждый раз возвращаюсь в этот мир, даже когда выпадают шансы из него уйти, я этими шансами пренебрегаю.

Далее текст на языке оригинала.

Я боюся повернутися в нормальний світ. Бо в ньому не можу ідентифікувати хто друг, а хто ворог. Тільки коли бачу когось в пікселі, мультику, або з військовим рюкзаком – розумію що свій.

І таких як я – безліч. Зграя Псів Війни, які визнають і приймають лише "своїх". Військових, волонтерів, родини і то не завжди. Усі інші для нас – Terra Incognita.

Ми схоронили за ці майже десять років стільки близьких ( саме близьких, бо твій побратим що з тобою під смертю ходив то як родина), що вже давно не вміємо плакати. Не знаю як хто, а я не вмію.

Ми некомфортно почуваємося на "великій землі". Війна забирає наші душі назавжди, повертаючи лише тіла.

Близькі стараюся розуміти. Але як можна зрозуміти тих, хто іноді сам себе не розуміє.

І ти втрачаєш тих, кого любиш і хто справді про тебе піклувався і переживав. Знаю на своїй шкурі про що говорю. Бо втратила того, хто колись подарував мені на день народження найкращу квітку, намальовану на листі паперу, на іншому континенті.

Ми втрачаємо іноді цілеспрямовано: принцип простий. Якщо ти боїшся щось втратити – втрать і більше не бійся. Так і працює наша підсвідомість.

Але це не означає, що ми глибоко нещасні створіння і таких треба жаліти.

Тут трохи треба розповісти про Псів Війни.

Ми ті, хто кайфує від того, що пролітаюча міна орків проср*ла і не влучила). Ми ті, хто не просто не боїться смерті, а нещадно її тролить. Ми давно не боїмося ні прильотів, ні штурмів, ні генералів з товстими дупами).

Ми так довго на цій війні, що ср*ти хотіли на догани і все те, чим нас намагаються лякати. Для нас двіж – це основа життя.

Ми кайфуємо від виконаних задач, навіть розуміючи, що щойно відібрали життя у ворога. Для нас це крутіше сексу і наркотиків. На війні у нас палають очі, в яких хтось баче світло, а хтось вогонь самого пекла.

"Двіж дорожче за цицьки!!!" – так я говорю зазвичай, надягаючи бронік на мій мінус перший розмір). І залітаю в автівку, яку ще затемно, без світла фар, поведе Бес на якусь із тисячі наших позиції в якусь з зеленок. Ми перед цим почухаємо лапку плюшевого бобра Пашки, який живе в авто, на удачу, і рвонемо в ніч. В коли будемо їхати то в черговий раз зрозуміємо, що не існує краще миті ніж тут і зараз. І небо красиве як ніколи. І зірки. І як кайфово просто жити в цю мить.

І нігде на "великій землі" Пси Війни такого не відчувають. Лише там. Поряд з такими самими як вони.

І поряд найкращі. Без жартів. Бо за ці майже десять років найкращих я зустрічала лише на війні і в волонтерському світі. І більше нігде.

Чи зможуть Пси Війни колись остаточно повернутися додому? Я не знаю... я точно буду намагатися. І точно знаю, що якщо виживу, то це буде найтяжча битва.

Але не виключено що будуть зустрічати один одного Пси Війни в найдивніших і найнебезпечніших точках світу))).

І не факт, що десь в грязному і жаркому барі десь в республіці Чад, не прозвучить фраза на українській мові:

– ти чиїх будеш мала?

– ССО.

– а ти?

– з десантури.

– ...а пам'ятаєш той штурм в Бахмуті?

– дик, його х*р забудеш)

– так ми ото бути від вас зліва, на Матрасі).