Блог | Почему Крым пока "достаточно далек" для Украины
Трохи скепсису... або чому Крим поки що "досить далекий".
Численні представники російської "військово-теоретичної" думки неодноразово підкреслювали та продовжують підкреслювати вагоме значення території окупованого російською федерацією українського півострова Крим у загальній структурі російської стратегії у Чорноморсько-Азовському регіоні.
По суті, російське військово-політичне керівництво вважало і продовжує його вважати не так своїм непотоплюваним авіаносцем, як ключем до панування у всьому зазначеному регіоні…Звичайно, все це справедливо, тільки тоді, коли ви контролюєте прилеглі до Криму материкові території. Бо, інакше, це просто "валіза без ручки".
Саме на цих міркуваннях нині базується реалізація стратегії обох сторін, що протистоять у нинішній війні, протягом усієї кампанії 2023-го року. Бо, на даний момент, "питання Півдня" (включаючи Крим) у стратегічному відношенні, швидше за все, є одним з вирішальних по відношенню до ходу та змісту всієї війни.
Російська федерація (точніше, її військово-політичне керівництво) прагне зберегти, хоча б "загалом" саме ту конфігурацію, якої їй вдалося досягти на початковому етапі війни (Крим + прилеглі материкові території, так... це той самий горезвісний "сухопутний коридор" + Керченський мостовий перехід).
У свою чергу, Україна намагається розірвати цю "зв'язку" у найслабшій (точніше - у найключовій) її ланці – сухопутному коридорі, що й має призвести до ланцюгової реакції – зробити утримання окупованого півострова, з військової точки зору, мало того, що "критично" затратним, так і безглуздим. Бо будь-якому слухачеві вищого військового навчального закладу, оперативно-тактичного та стратегічного рівнів цілком очевидні дві речі:
- Керченський мостовий перехід (з його обмеженою пропускною спроможністю), вельми вразливий у плані варіантів виведення його з ладу
- Оборона півострова Крим, в умовах "ізоляції" (тобто звільнення Україною окупованих територій Херсонської та Запорізької областей), звичайно, можлива, але явно не впродовж тривалого часу… І вартувати це буде, ну дуже недешево, особливо в умовах нанесення ЗСУ регулярних та масованих ударів по портовій та військовій інфраструктурі самого півострова.
Тому, скажімо так – те, що називається росіянами, як "оборона Криму" (у структурі свого угруповання, яке оперує на території України, вони для цього навіть сформували окрему групу військ (сил)) має стратегічний зміст виключно доти, доки ЗСУ не прорвали першу та другу позиції головного рубежу оборони у смугах оборони російських угруповань "Запоріжжя" та "Схід".
Як тільки сухопутний коридор стане "не проїжджим", а це може відбутися, до речі, і без формального виходу ЗСУ до північного узбережжя Азовського моря, і Керченський мостовий перехід опиниться в зоні досяжності далекобійних високоточних засобів ураження ЗСУ, питання "оборони Криму" для стратегів , що засіли нині в Кремлі, скажімо так, набуде "особливої пікантності".
Наскільки я розумію, це саме ті мінімальні, або максимальні (як кому зручніше) стратегічні цілі, які поставила перед собою Україна на кампанію 2023 року. Відповідно, противник (російська федерація) має на меті прямо протилежні устремління.
На сьогоднішній день у плані реалізації своїх стратегічних планів на кампанію 2023 року Україна, скажімо так, досягла певних результатів. Принаймні на одному оперативно-тактичному напрямку (Токмак – Мелітополь) ЗСУ вдалося подолати першу позицію головного рубежу оборони противника. Крім того, Україна, очевидно, набула здатності завдавати достатньо масованих і концентрованих ударів по військовій інфраструктурі противника на окупованому ним півострові, а також певним чином впливати на функціонування Керченського мостового переходу. Все це, звичайно, далеко від кінцевих стратегічних цілей, але певний прогрес – очевидний.
Інше питання – які ПОДАЛЬШІ перспективи досягнення ЗСУ поставленої мети до кінця кампанії 2023-го року?
Трохи скепсису... або чому Крим поки що "досить далекий".
Численні представники російської "військово-теоретичної" думки неодноразово підкреслювали та продовжують підкреслювати вагоме значення території окупованого російською федерацією українського півострова Крим у загальній структурі російської стратегії у Чорноморсько-Азовському регіоні.
По суті, російське військово-політичне керівництво вважало і продовжує його вважати не так своїм непотоплюваним авіаносцем, як ключем до панування у всьому зазначеному регіоні…Звичайно, все це справедливо, тільки тоді, коли ви контролюєте прилеглі до Криму материкові території. Бо, інакше, це просто "валіза без ручки".
Саме на цих міркуваннях нині базується реалізація стратегії обох сторін, що протистоять у нинішній війні, протягом усієї кампанії 2023-го року. Бо, на даний момент, "питання Півдня" (включаючи Крим) у стратегічному відношенні, швидше за все, є одним з вирішальних по відношенню до ходу та змісту всієї війни.
Російська федерація (точніше, її військово-політичне керівництво) прагне зберегти, хоча б "загалом" саме ту конфігурацію, якої їй вдалося досягти на початковому етапі війни (Крим + прилеглі материкові території, так... це той самий горезвісний "сухопутний коридор" + Керченський мостовий перехід).
У свою чергу, Україна намагається розірвати цю "зв'язку" у найслабшій (точніше - у найключовій) її ланці – сухопутному коридорі, що й має призвести до ланцюгової реакції – зробити утримання окупованого півострова, з військової точки зору, мало того, що "критично" затратним, так і безглуздим. Бо будь-якому слухачеві вищого військового навчального закладу, оперативно-тактичного та стратегічного рівнів цілком очевидні дві речі:
- Керченський мостовий перехід (з його обмеженою пропускною спроможністю), вельми вразливий у плані варіантів виведення його з ладу
- Оборона півострова Крим, в умовах "ізоляції" (тобто звільнення Україною окупованих територій Херсонської та Запорізької областей), звичайно, можлива, але явно не впродовж тривалого часу… І вартувати це буде, ну дуже недешево, особливо в умовах нанесення ЗСУ регулярних та масованих ударів по портовій та військовій інфраструктурі самого півострова.
Тому, скажімо так – те, що називається росіянами, як "оборона Криму" (у структурі свого угруповання, яке оперує на території України, вони для цього навіть сформували окрему групу військ (сил)) має стратегічний зміст виключно доти, доки ЗСУ не прорвали першу та другу позиції головного рубежу оборони у смугах оборони російських угруповань "Запоріжжя" та "Схід".
Як тільки сухопутний коридор стане "не проїжджим", а це може відбутися, до речі, і без формального виходу ЗСУ до північного узбережжя Азовського моря, і Керченський мостовий перехід опиниться в зоні досяжності далекобійних високоточних засобів ураження ЗСУ, питання "оборони Криму" для стратегів , що засіли нині в Кремлі, скажімо так, набуде "особливої пікантності".
Наскільки я розумію, це саме ті мінімальні, або максимальні (як кому зручніше) стратегічні цілі, які поставила перед собою Україна на кампанію 2023 року. Відповідно, противник (російська федерація) має на меті прямо протилежні устремління.
На сьогоднішній день у плані реалізації своїх стратегічних планів на кампанію 2023 року Україна, скажімо так, досягла певних результатів. Принаймні на одному оперативно-тактичному напрямку (Токмак – Мелітополь) ЗСУ вдалося подолати першу позицію головного рубежу оборони противника. Крім того, Україна, очевидно, набула здатності завдавати достатньо масованих і концентрованих ударів по військовій інфраструктурі противника на окупованому ним півострові, а також певним чином впливати на функціонування Керченського мостового переходу. Все це, звичайно, далеко від кінцевих стратегічних цілей, але певний прогрес – очевидний.
Інше питання – які ПОДАЛЬШІ перспективи досягнення ЗСУ поставленої мети до кінця кампанії 2023-го року?
У цьому плані можна назвати три основних чинника.
Чинник перший…
Очевидно, що проблему "ліквідації" сухопутного коридору противника до півострова Крим, уздовж північного узбережжя Азовського моря, на даному етапі, скажімо так, важко розв'язати. Подолання ешелонованої та ПІДГОТОВЛЕНОЇ оборони противника на даному напрямку, хоч і можливе, проте вимагатиме від ЗСУ та військово-політичного керівництва країни концентрації такого обсягу зусиль та ресурсів, які наша країна, на даному етапі, навряд чи здатна собі дозволити… більше того, має в своєму розпорядженні своєму розпорядженні.
Чинник другий...
Нанесення ЕФЕКТИВНИХ ударів по військовій інфраструктурі противника на окупованому ним півострові, отримає сенс у стратегічному відношенні, лише тоді, коли будуть дотриманні, принаймні, дві умови – вони стануть РЕГУЛЯРНИМИ та МАСОВАНИМИ. Щодо цього, здібності ЗСУ, на даному етапі, так само виглядають, скажімо, трохи дискусійними…
Чинник третій
Керченський мостовий перехід, хоч і грає певну роль у сподіваннях противника утримувати окупований півострів, навіть в умовах деокупації Украною територій Херсонської та Запорізської областей, але масштаб цієї ролі – досить обмежений. Бо пропускна здатність його відома та стабільно незмінна. У разі "розриву" сухопутного коридору, на сьогоднішній день - основного шляху постачання російських угруповань військ, що оперують у Південній стратегічній зоні, цей перехід може задовольнити їхні потреби у матеріально-технічному забезпеченні лише частково.
У цьому відношенні, так само, не слід забувати і про населення півострова та окупованих частин Херсонської та Запорізької областей, яке противнику, хай і на мінімальному рівні, але також доведеться забезпечувати саме через так званий "Кримський міст". Тому будь-який вплив ЗСУ на розміри його пропускної спроможності, для противника – критично важливі.
Щодо цього, набір відповідного "інструментарію" у розпорядженні Сил оборони України, на даний момент, досить обмежений. Щоб його розширити, треба - або вийти до узбережжя Азову, або різко наростити обсяг допомоги нам з боку країн-союзників (в першу чергу, у сфері далекобійних високовлучних засобів ураження). На даний час, як з першим, так й з другим, Україна, м'яко кажучи... має труднощі..
Виходячи з усіх трьох вищезгаданих факторів, слід підкреслити цілу низку особливостей саме військового характеру, які можуть докорінно вплинути на обсяг та практичну реалізацію цих перспектив України, досягти досягнення поставлених її військово-політичним керівництвом стратегічних цілей на кампанію 2023 року.
- Питання військово-технічного співробітництва нашої країни із союзниками. Тобто, ЗСУ для досягнення поставленої мети, очевидно, повинні мати відповідні засоби (причому, не лише в якісному вимірі, а й у КІЛЬКІСНОМУ). Іншими словами, британських "Шторм Шедоу" та французьких "Скальпелів", інших високоточних та далекобійних засобів ураження тактичного та оперативного рівнів, у нас має бути ДОСИТЬ, а не "під обріз"
- Повітряний та морський компоненти противника, розгорнуті на даному стратегічному напрямку, мають бути нейтралізовані. Ну або, принаймні, їх оперативні можливості істотно знижені. Про це ми поговоримо більш предметно у наступних статтях.
- Командування противника у сфері нарощування зусиль у Південній операційній зоні має бути обмежене. Особливо у плані маніпулювання своїми оперативними резервами. Без активізації ЗСУ на інших оперативно-тактичних напрямках досягти цього буде дуже складно. Для цього, знову-таки, будуть потрібні наші власні ДОДАТКОВІ сили та засоби.
- Рівень бойового (оперативного) управління військами, їх взаємодії, а також оперативного забезпечення (починаючи з РЕБ\РТР, закінчуючи всебічною розвідкою та інженерно-саперним забезпеченням дій військ) повинні перевершувати відповідні зусилля противника на порядок. Поки що, з цим так само – не все "слава богу".
- І останнє, цілком можливо, що зміст цілей на кампанію 2023-го року військово-політичному керівництву України доведеться переглянути. Наприклад, у частині "ліквідації сухопутного коридору". Можливо, доведеться обмежитися не його "ліквідацією", а звуженням. Теж стосується і можливостей у сфері впливу на військову інфраструктуру противника на території окупованого півострова Крим (СОУ не можуть поки що дозволити собі "всеосяжного" впливу на неї у часовому вимірі стільки, скільки потрібно).
