Блог | Почему мы не даем Украине то, что ей нужно?
Посещая реабилитационные центры для тех украинских военных, которые получили тяжелые ранения, быстро учишься справляться с шоком от увиденного. Вы не вздрагиваете и не отводите взгляда; конечно, нет, – перевело издание Global Village Home обширную статью Бориса Джонсона для платформы Spectator.
Далее текст на языке оригинала.
Ви навчаєтеся звичок досвідчених лікарів, медсестер і фізіотерапевтів – зосереджуватися не на ранах, а на окремих особах, на людях. І. хоча багато жінок було вбито або поранено в цьому звірячому конфлікті, я, мабуть, бачив понад сотню важко поранених солдатів у Києві та Львові, у трьох різних госпіталях, і всі вони були чоловіками.
Ви помічаєте в цих пацієнтів чудові якості. Вони зовсім не молоді, далебі не так. Деяким за сорок і за п’ятдесят. Вони – армія громадян: чоловіки, батьки, сивобороді – люди мого віку. Спостерігаючи, як вони намагаються відновити сили в кінцівках, що залишилися – розминаючи пластилін, кидаючи медичні кульки, намагаючись знову й знову виконати якесь елементарне завдання, – відчуваєте їхню рішучість якнайкраще використати зразкову турботу, яку вони отримують: відбудувати щось на зразок життя.
Розмовляючи з ними, швидко виявляєте, що вони не хочуть викликати у вас співчуття. Вони не хочуть, щоб їм казали, наскільки вони сміливі, тому що вони не відчувають себе особливо сміливими. Як кілька з них сказали мені досить люто, вони думають, що "виконували свою роботу". Вони робили те, що було просто необхідним і неминучим – для своїх сімей і для життя своєї країни. І їм не пощастило – як будь-кому може не пощастити на небезпечній роботі.
Вони потрапили під осколки танкового або артилерійського снаряда, або наступили на міну, і отримали поранення, цілком знайомі бойовим медикам першої світової війни. Різниця лише в тому, що сьогодні, через століття, надзвичайні досягнення в хірургії та протезуванні означають, що ці вояки не тільки живі, але й хочуть одного понад усе. Тобто, мати можливість повернутися на передову й продовжити там, де вони зупинилися.
Вони не хочуть жодного вашого плачу в стилі Зігфріда Сассуна чи Вілфреда Оуена; їм не потрібні гімни приреченій молодості чи стогони про жалі війни. Вони хочуть продовжити вбивати росіян і вигнати загарбників зі своєї землі.
Замість того, щоб говорити про свої поранення, вони хочуть говорити про прогрес, якого безсумнівно досягли їхні частини чи полки. Єдина річ, яка, здається, явно приносить їм розраду та задоволення, – це усвідомлення того, що землю відвойовують, і села відвойовують, і що їхні зусилля зіграли певну роль у цьому успіху. І, хто його знає – вони можуть зробити це знову.
Дивлячись на розтрощені тіла цих чоловіків, ви, звісно, не можете не запитати себе, якою мірою вони справді можуть сподіватися на нормальне життя, вже не кажучи про повернення до Збройних Сил України – яким би непереможним і чудовим не був їхній дух. . Тому ви відчуваєте почуття безпорадної люті через триваючий масштаб і темп людських страждань.
Ця війна породила близько 20 000 українців з ампутованими кінцівками, більшість з них у Збройних Силах. Це настільки велика дикість, що щотижня ці реабілітаційні та лікувальні центри отримують десятки нових поранених з ампутаціями. Майте також на увазі, що мені майже напевно показали тих, хто мають найкращі шанси на взагалі якесь видужування. Але ж є також інші, чиї фізичне каліцтво чи психічна травма ще гірші.
Минуло 19 місяців відтоді, як путін прорахувався і розв’язав найбільший і найкривавіший конфлікт у Європі з часів Другої світової війни. Він безпосередньо спричинив вбивство або поранення 300 000 росіян і, можливо, приблизно вдвічі менше українців.
Ви стоїте в тих лікарняних палатах і відчуваєте жах від болю, лютуєте, що стільки людей досі пускають у м’ясорубку – і все через его і дурість однієї людини, молоху кремля.
Ні на секунду не вірте, що цих українських солдатів – чи ширше населення України – можна якось переконати скласти зброю чи укласти угоду з путіним. Вони воюють не за нашим бажанням і не зупиняться, бо ми так кажемо. Вони ведуть війну за незалежність, тому що відмовляються схилитися перед терором і хочуть, щоб їхня країна була вільною.
Вони вважають ідею переговорів смішною. Протягом останніх кількох днів я робив усе можливе, щоб дослідити їх з цього приводу, але не побачив ані найменшого послаблення рішучості українців. Вони не розуміють, як можуть обміняти землю на мир, тому що не розуміють, як можуть повірити бодай слову путіна. євгеній прігожин вважав, що домовився з путіним – і це для нього не зовсім спрацювало.
Є лише одна річ, якої українці хочуть від нас, і це зброя, щоб завершити роботу. Тому я просто не розумію, чому продовжуємо зволікати? Чому ми завжди такі повільні? Як можемо дивитися цим людям в очі і пояснити затримку? Протягом усієї цієї війни ми недооцінювали українців і переоцінювали путіна, те саме робимо й сьогодні.
Зараз росіяни займають ледве половину землі, якою володіли протягом кількох тижнів після вторгнення. Вони розбиті в Києві, Харкові, Херсоні; і так, контрнаступ [ЗСУ] йде повільніше, ніж дехто сподівався. Але він триває. Від українських позицій до Мелітополя всього 20-30 кілометрів; і якщо українці зможуть дістатися до того південного міста, тоді їхня артилерія контролюватиме увесь сухопутний міст. Вони зможуть перекрити рух між росією та Кримом – колосальний стратегічний розворот для путіна. Навіть, якщо українці не зможуть зробити цього протягом наступних кількох тижнів – або скільки б не залишилося до сезону бойових дій 2023 року – вони точно зможуть зробити це наступного року.
Усе, що нам потрібно, це стратегічне терпіння та набагато більше відчуття терміновості нашої програми військової допомоги. Потреби України на полі бою змінюються, і ми маємо це визнати. Приблизно рік тому ми хвилювалися, чи не надамо українцям танки та бронемашини на абсурдній підставі, що така підтримка може бути "провокаційною" для росії. Тепер безпілотники стали настільки смертоносними, що обидві сторони, як кажуть, паркують свою броню та йдуть.
Українцям потрібні переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК), щоб вибити російські гелікоптери. Їм потрібні системи типу Patriot, щоб захистити себе від нападів з повітря, і їм потрібна краща далекобійна артилерія, щоб знищити російські позиції. Хаймарси були цінними, але росіяни були ефективними у своїх контрзаходах. Українці хочуть і потребують ATACMSів, ракетних систем дальнього радіусу дії, які все ще притримують у США. І їм потрібно більше ракетних систем, таких як британська Storm Shadow, що виявилася надзвичайно цінною.
Від Великої Британії українці сподіваються на додаткову допомогу з гаубицями, Stormshadow, протиповітряною обороною, і вони хочуть якомога більше допомоги, яку ми можемо надати щодо технологій безпілотників.
Президент Зеленський сказав мені, що йому потрібно лише 200 складніших балістичних систем, таких як ATACMS, а в США є тисячі. Навіщо тримати їх на льоду? Якій іншій меті вони могли б слугувати, щоб краще гарантувати довгострокову безпеку Заходу, включаючи й Сполучені Штати?
Деякі голоси у Вашингтоні стверджують, що США повинні дотримуватися стратегії "Китай перш за все" та тримати ATACMSи у резерві на випадок, якщо їх доведеться відправити їх для захисту Тайваню. Що за нісенітниця! Найкращий спосіб стримати напад на Тайвань – переконатися, що українці переможуть, і якомога швидше.
Ми говоримо про відносно тривіальні витрати на таку надзвичайну потенційну винагороду. США виділяли лише близько одного відсотка свого річного оборонного бюджету на підтримку Збройних Сил України, а Велика Британія виділила лише частину того, що виділили США. Нема американських черевиків на українській землі, і нема жодної можливості, щоб американські мішки [з тілами вояків] повернулися додому – і все ж ставки для Заходу величезні. Якщо путін переможе – і все, що йому потрібно зробити, щоб претендувати на перемогу, – це втриматися принаймні на шматку території, яку він захопив після 24 лютого 2022 року – жахливе повідомлення облетить світ. Що це був момент, коли демократії пообіцяли протистояти автократії, і ми провалили це. Історія України буде про левиносерде українське військо, врешті-решт зраджене Заходом, в якого здали нерви.
Навколо глобального вогнища буде проголошено, що ми знову показали: ми не маємо на меті те, що говоримо, не тримаємося разом з нашими друзями та не бажаємо відстоювати свободу та верховенство права – навіть якщо не ризикуємо бодай єдиним західним солдатом.
Якщо путін переможе в Україні, якщо він утримає хоча б дещицю того, що він взяв, тоді урок буде очевидним: що агресія окуповується, що європейські кордони знову можуть бути змінені насильством. Все це означає також для Грузії, країн Балтії, у будь-якій точці колишнього радянського союзу чи колишньої радянської сфери впливу. Де путін бажає провести реваншистську військову операцію, що розпалює натовп.
Перемога путіна була б катастрофою для Заходу та американського керівництва, і я не вірю, що це результат, який міг би легко витримати президент США, не кажучи вже про того, хто хотів знову зробити Америку великою.
А якщо, з іншого боку, Україна переможе і вижене путіна – як вони можуть з нашою допомогою – тоді все буде навпаки. По всьому світу буде розіслано цілковито протилежне повідомлення: що ми дбаємо про демократію, що ми готові підтримувати наші принципи, і що Захід все ще має сміливість дотримуватися чогось, поки ми не досягнемо успіху.
Зрозуміло, що лякає бачити, скільки є глобальних мінливих виборців, скільки країн готові дати путіну перевагу сумніву. Українці були приголомшені слабким індійським комюніке саміту G20 і відмовою Індії, незважаючи на благання Джо Байдена, дозволити Зеленському навіть виступити на зустрічі у своїй звичній формі. Усе це зміниться, як тільки Україна переможе: усе це жахливе обрізання, обмеження ставок і підмазування путіна – усе це зникне з порядку денного. Це тому, що є одна річ, яку люди світу розуміють краще, ніж тисячі проповідей про демократію та верховенство права – і це військова перемога.
Перемога України відродить і підживить Захід і все, за що ми виступаємо. Перш за все, це означатиме звільнення прекрасної і абсолютно невинної країни, яка зазнала егоїстичних і злочинних нападів.
Я вірю, що перемога прийде; і я ще більше повірив у це після спілкування з тими пораненими солдатами. Ви бачите це в їхніх очах. Ви чуєте це в лютості їхніх виразів, у їхній радості від відвойованої землі. Що б ви не думали про націоналізм чи національні почуття, це найпотужніша сила в політиці – сильніша навіть від релігії – і у своєму безумстві путін посилив і спровокував найпотужніший сучасний націоналізм, який ми бачили. Його війська, втомлені, недовірливі, далеко від дому, не мають нічого в серці, щоб зрівнятися з цим.
Тому путін програє, а Україна, зрештою, виграє; і оскільки це те, що має статися, і оскільки це те, що станеться, чи не можемо ми, в ім’я всього святого, надати українцям зараз військову допомогу, яка їм потрібна? Щоб якнайшвидше завершити справу, щоб якомога менше людей кидали у склеп цього безглуздого конфлікту?
Я запитував це раніше, і я запитую це знову: чого в біса ми чекаємо?!
