Глави Німеччини, Франції та Італії – боягузи, яким треба дозволити стати сміливішими

6 хвилин
59,8 т.
Глави Німеччини, Франції та Італії – боягузи, яким треба дозволити стати сміливішими

Все частіше у всіляких повчальних заявах різних українських представників влади, аналітиків та блогерів доводиться чути, що, мовляв, німецькі, французькі чи італійські політики чогось нібито не розуміють. Ну і ось ми, українці, хочемо їм втлумачити правду життя, що розкрилася через призму війни. А до них, мовляв, зовсім не доходить. Іноді інерційно подібні несподівано зарозумілі твердження хвилею праведного гніву захльостують як реальних лузерів міжнародної політики. Типу Орбана, від якого, втім, багато не вимагається і не так багато залежить. Так і окремими бризками зволожують навіть геополітичний імідж США.

Відео дня

Бог з нею, - з Угорщиною. Певною мірою, дещо презирливе ставлення до позиції цієї не особливо розвиненої, неабияк залежної від Москви і недостатньо демократичної країни - є виправданим.

Але, вибачте, Німеччина, Франція, Італія. І вже тим більше - Америка, популістські оратори якої, на кшталт Трампа або Кіссінджера, молотять нісенітницю, але не мають реального впливу на зовнішньополітичну повістку країни. Стовпи європейського світоустрою і зразки демократичного благополуччя і реальний лідер цивілізованого світу, законодавець всіх ключових світоглядних наративів сучасного людства...

За більш ніж 30 років незалежності України ми так і не змогли подолати корупцію, побудувати розвинену демократію та громадянське суспільство, провести ефективні економічні реформи. По суті, аж до початку війни, українці не знайшли достатніх внутрішніх сил, щоби остаточно вирватися зі сфери найпотужнішого політичного та культурного впливу путінської Росії. Багато в чому через ці вади Україна досі не отримала свого історично логічного місця в ЄС та НАТО, не мала достатньої кількості сучасної зброї для захисту своїх рубежів.

І ось в умовах поточної кризи – ми повчаємо міжнародних партнерів, журячись у зв'язку з їхньою незрозумілістю та недалекоглядністю.

Так, звичайно, зараз Україна є ситуативним, популярним лідером міжнародного геополітичного процесу. Справедливість боротьби за незалежність, протидія кровожерливому рашизму, доблесть захисників України та страшна ціна, яку наша країна платить за прихильність до цивілізованих цінностей – викликають співчуття, захоплення та підтримку всього прогресивного людства.

Але при цьому авторитетними менторами, повчальними знавцями демократичних парадигм нам виступати дуже складно. Згадаймо одіозних, але дуже достовірних у цьому випадку класиків: саме практика є критерієм істинності. Практичну прихильність до повної міри демократичного облаштування мирного життя нам ще треба буде довести. Війна підштовхнула нас до межі внутрішнього надлому, хворобливої ​​рефлексії, щирого переродження, покликаного остаточно сформувати у ментальності українського суспільства невикорінний код європейської цивілізованості. Те, що з теорією демократії та відповідною риторикою у нас все гаразд – очевидно. Майдан та поточна війна – наша клятва кров'ю у вірності ідеалам лібералізму. Залишилося цілеспрямовано будувати у повоєнному майбутньому.

Країни – носії класичної європейської демократичної культури є для нас прикладами побудови розвинених національних суспільств (не без шорсткості, звичайно, але нічого ідеального просто не існує). Нам має сенс запозичити німецьку вдумливість, французьку винахідливість та італійську емоційність, а також притаманну цим народом соціальну кооперацію в ім'я загального благоденства для ефективного вдосконалення українського життя.

Щодо інтелекту та здатності до розуміння дійсності. Мабуть слід бути об'єктивними. І для початку подивитися на рівень та якість університетської освіти в названих країнах, соціальний попит у них на кваліфікацію та компетентність. На технологічність, неприйняття корупції та кумівства у владі, наукові програми, ментальність та політичну відповідальність народів, кількість нобелівських номінантів та лауреатів (особливо – у США), свободу та ефективність бізнесу… На багато чого. Нам дуже багато в них належить вчитися.

Але все ж таки, ці висококультурні, економічно та політично розвинені держави, в особі своїх лідерів, багато в чому не очевидні щодо України. Вони її, безперечно підтримують, але часом недостатньо активно. Одні тягнуть із постачанням важких озброєнь. Інші намагаються зберегти обличчя Путіну, утихомиривши його. Інші хочуть продовжувати неабияк заробляти на нафтогазових доходах, забезпечуючи комфортніші умови життя для громадян своїх країн. Невже досвідчені громадські діячі, які мають елітну освіту та багату практику успішного державного будівництва, не розуміють справжнього змісту "російського світу", специфіки рашистського неофашизму та цивілізаційного значення українського опору путінізму? Вони мають чудові наукові школи, розвинені аналітичні інститути та концепції, високопрофесійні розвідувальні служби та різноманітні, драматичні національні історії. Все вони чудово розуміють! Не гірше за нас.

Що ж тоді? Вони – зрадники нашої країни? Мабуть ні. Ці держави до війни не були особливо близькими друзями України. Швидше навіть відрізнялися досить тісним партнерством із Росією. Проте можна припустити, що в контексті путінської агресії проти України зрадити щось важливе для себе вони гіпотетично могли. Насамперед – цінності ліберального світу. Однак, на мій погляд, вони цього все ж таки не робили, поки що...

Просто, вони – боягузи. Вони бояться. Путіна? І його також, особливо – в контексті кремлівських ядерних загроз. Але не тільки і не стільки цього скріпного недоімператора. Вони бояться опинитися у глобальному світі, який більше не балансується противагами "західного добра" та "російського зла". Це був саме той світоустрій, до якого вони звикли, в якому західноєвропейські народи комфортно існували "обійнявшись" з російськими сировинними поставками і побудували бажане ліберальне благоденство. Європа прагматично споживала енергетичні ресурси з великодержавної, а потворні ідеологічні, соціально-економічні нюанси існування країни-бензоколонки завжди залишалися поза її полем зору – це не дуже хвилювало континентальний політичний бомонд. Складні геополітичні виклики та економічні кризи для них були вкрай небажаними раніше, не привабливими вони й зараз. Західні політичні еліти до кінця ще не адаптувалися до невизначеності усвідомлення того, якою саме сутністю, енергією та силою наповнюватиметься сяюча порожнеча, яка раніше щільно затикалася Росією. До того ж, для них залишається загадкою, яке ж місце у світі, що склалося після краху недоімперії, уготоване європейським демократіям та їхнім елітам. Це, в контексті потужних тектонічних процесів світової історії та геополітичних трансформацій, справді, не зможе достовірно передбачити ніхто.

Глави Німеччини, Франції та Італії – боягузи, яким треба дозволити стати сміливішими

Провідні європейські політики, як, втім, і будь-які інші, люблять владу. Але по-своєму – без явних ознак узурпації та корупції. Вони можуть їздити вулицями величних європейських столиць на велосипедах та маленьких "Фольксвагенах", особисто робити покупки у периферійних магазинчиках та жити на офіційну зарплату, а потім – пенсію. Але вони існують із честолюбним відчуттям влади, прагнуть до неї у форматі участі у забезпеченні стабільного благополуччя своїх країн. Це – їх обов'язок, роль, розуміння, відчуття життя та свого місця у ньому. Хіба можна їх у цьому дорікнути? Політика в значній мірі будується на егоїзмі, марнославстві та соціальній агресії активних фігурантів політикуму.

Тож вони бояться невизначеності. Політичної, економічної, культурної та ідеологічної… Ми її не боїмося, бо нам нічого втрачати. Все, що у нас є, – ми зараз відстоюємо у війні. Для нас неясність геополітичного антуражу після доблесної перемоги над рашизмом – не велика проблема. У разі поразки була б чорна діра бездонної несправедливості. А військова вікторія породить для України різноманітність еволюційних перспектив. І тоді, сподіватимемося, наша країна не проґавить свого історичного шансу для кардинального перетворення – цивілізаційного ривка.

А вони, західноєвропейські лідери – у владі страху. Їм є що втрачати: спокій і благополуччя народів, звичайно, набагато простіше зберегти і підтримувати, ніж втратити і намагатися відновити в умовах можливої ​​і масштабної політико-економічної кризи. І страх, як відомо, – не гріх. Але ось боягузтво - порок. Вони це розуміють. І тому, лавіруючи і сумніваючись, тим не менш – намагаються долати свої вади. Вони добре усвідомлюють (на відміну від того ж Орбана), що лібералізм, верховенство права, примат загальнолюдських цінностей, як фундаментальні засади розвитку людства, світ втратити не може. Бо все одно загине. І тому Шольц, Макрон, Драгі та їхні ідеологічні однодумці у Європі та інших континентах, неминуче подолають свої фобії. Їм потрібно лише дозволити це зробити, наважитися на відчайдушно вірні вчинки. Це, на жаль, вимагає певного часу, скоротити який можна лише дипломатичним пресингом такої нерішучості з боку України та її вірних друзів у світовій політиці. Ну і Путін своєю впертістю, жорстокістю та неадекватністю просто не дасть цивілізованим країнам-політичним важковаговикам шансу залишитися боягузами. І тоді риторика європейських лідерів, що нині метушаться, стане більш послідовною, впевненою і категоричною. І важкі озброєння з маркуванням німецькою, французькою та італійською мовами рясно поповнять арсенали збройних сил України. Головне, щоб наша країна зберігала свої відвагу, внутрішню єдність і не розпорошувала сили на внутрішньополітичні чвари.

Слава Україні! Героям Слава!

disclaimer_icon
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...