УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Блог | Чи здатна Україна засвоїти переможний досвід Великої Британії?

Чи здатна Україна засвоїти переможний досвід Великої Британії?

В Україні вкотре вже вчинився політично-медійний шум і гам. Як майже завжди – на порожньому місці. Втім, на порожньому під оглядом історично значущих фактів і світового досвіду, і зовсім не порожньому, якщо брати до уваги чиїсь шалені амбіції та неприховане невігластво.

Відео дня

Як уже, можливо, здогадалися читачі, йдеться про те, чи мусить еліта (чи то пак, аристократія) воювати та чи повинні депутати парламенту брати в руки зброю у разі небезпеки, яка нависла над їхньою країною, чи суспільна місія парламентаріїв і різного штибу елітаріїв – кермувати, не наражаючи себе на небезпеку, натомість воювати та гинути за демократії має простолюд.

Винесімо за дужки особистісне і політичне (політиканське?) підґрунтя всього цього шуму та гаму. Звернімося до досвіду найдавнішої європейської парламентської демократії – Великої Британії. Цей досвід у ХХ столітті є значущим для сучасної України, для її опору імперіалізму та тоталітаризму.

Як відомо, Британія – конституційна монархія; демократичні засади політичного життя стверджувалися там дуже непросто, виборче право для жіноцтва. скажімо, ствердилося там тільки у 1918 році (роком пізніше за Українську та Кримську народні республіки) – і то його одержали тоді лише жінки, старші за 30 років. Але все ж політичне життя у Британії буяло, і не на основі тотального заперечення минулого та його знищення, а на підґрунті інтеграції здобутків минувшини у живу тканину сучасності. Тож до еліти – політичної, культурної, фінансової – на початку ХХ століття там входили як родовиті аристократи (пери) і менш родовиті "прості" дворяни, так і вихідці з нижчого середнього класу та робітництва. Скажімо, Девід Ллойд Джордж – депутат парламенту у 27 років, член уряду у 42 роки, прем’єр у 53 роки (за Першої світової війни) – народився у сім’ї вчителя-валлійця. А його тодішній близький друг Віінстон Леонард Спенсер-Черчилль (парламентарій у 26 років, міністр у 33 роки, Перший лорд адміралтейства у 37 років, напередодні та на початку Першої світової війни) народився в аристократичній родині, а от на життя непогано заробляв журналістикою й історичними розвідками. Це допоможе розумінню британської дійсності під ракурсом "війна і нація".

Отже: британський парламент двопалатний – Палата Лордів, куди входить передусім спадкова аристократія найвищих рангів, і Палата Громад, члені якої обираються у мажоритарних округах на певний термін. У воєнний час, коли нація мобілізовувалася всі сили, не уникали цього і члени парламенту. 24 члени Палати Лордів загинули на фронтах Першої світової війни – лейтенанти, капітани, майори, полковники і навіть фельдмаршал. Поклали своє життя за батьківщину й 19 членів Палати Громад, серед яких були і простолюдини за походженням, і аристократи, і вихідці з заможних сімей, простіше, власників значного капіталу. Ані титули, ані посади не зупиняли їх, коли йшлося про долю Британії – загалом понад 100 членів обох палат вдягли військову форму, з них 10 членів Палати Лордів зробили непогану кар’єру і закінчили війну генералами, адміралами та полковниками.

Серед тих депутатів, які вдягли військову форму, був і нащадок лордів Мальборо згаданий уже Вінстон Черчилль. 15 листопада 1915 року Черчилль залишив свою посаду в уряді та відправився на Західний фронт. Генерал Джон Френч, командувач британськими військами у Франції та Бельгії, запропонував йому піхотну бригаду, але Черчилль відмовився, заявивши, що він має набратися досвіду окопної війни, бо до цього брав безпосередню участь у бойових діях лише в молодості, в Афганістані, Судані та Південній Африці, а на Західному фронті перебував тільки 5 днів, очолюючи восени 1914 року оборону Антверпена.

Отож у званні майора він спершу був призначений у штаб 2-го батальйону полку гвардійських гренадерів, а з 1 січня 1916 року, одержавши звання підполковника, став командувати 6-м батальйоном шотландських королівських фузілерів у Фландрії і залишався на цій посаді до травня. У своєму батальйоні, солдати й офіцери якого були з числа мобілізованого "простолюду", Черчилль навів залізний порядок, а водночас, як кадровий військовик, організував майже ідеальне забезпечення підрозділу необхідним "для життя та бою", беріг солдатів й офіцерів, організовував їхнє навчання всьому необхідному на війні. Він навіть читав уголос вірші Роберта Бернса своїм бійцям-шотландцям, щоб підняти їхній дух.

Але при тому він залишався політиком і депутатом британського парламенту. Іноді під час затишшя на фронті він на кілька днів з дозволу командування їздив до Лондона, де зустрічався з колегами, а одного разу виступив під час парламентських дебатів. Отож, 40-річний підполковник-депутат не полишав політичного життя, хоча і вважав, що для нього найкраще місце за чинних обставин – на передовій, під кулями. Але колеги-однодумці писали Вінстону, що той нагально потрібен у Палаті Громад. Тому у травні 1916 року, скориставшись розформуванням батальйону, Черчилль полишив фронт і повернувся до політичних баталій. Солдати й офіцери, що служили разом із ним, були щиро засмучені цим, але розуміли ситуацію – вільної посади комбата не знайшлося, а служити у штабі майбутній лідер британської нації категорично не хотів. Змінився прем’єр – і за кілька місяців Черчилль повернувся до уряду як міністр озброєнь, а потім – як військовий міністр, успішно ведучи Британію до перемоги у війні.

Отож виникає закономірне запитання: чим гірші за британських лордів українські нардепи? Чому найстарша у Європі парламентська демократія змогла поєднати постійну роботу обох палат із службою в армії та на флоті значного числа їхніх членів? То чому б членам Верховної Ради не рівнятися на класичний взірець парламентаризму і не прагнути наслідувати Черчилля не тільки у любові до хорошого коньяку, а в головному – у беззастережному служінні своїй країні, у відвазі та у турботі про солдатів?

Утім, чи не змінилася ситуація під час Другої світової війни? Можливо, тоді британська еліта (в тому числі й аристократія) стала більше цінувати власне життя, а менше – батьківщину? Зовсім ні. Не стану надто обтяжувати читачів цифрами, зазначу лише: у Другій світовій війні загинули 42 депутати Палати громад, з них 23 – безпосередньо у лавах війська, у званнях від лейтенанта до адмірала флоту. Таке велике число парламентаріїв, які загинули поза військом, пояснюється новим характером бойових дій – потужними авіаційними бомбардуваннями Британії у 1940-41 роках, обстрілами Лондона крилатими ракетами Фау-1 та балістичними ракетами Фау-2 у 1944-45 роках, лютою війною на морі, коли підводні човни Третього Райху намагалися заблокувати Британські острови, наступом Японії на британські володіння в Азії й Океанії у 1941-43 роках тощо. За цих умов члени Палати Громад не відсиджувалися у бункерах, вони виконували найрізноманітніші обов’язки з метою забезпечення фронту та тилу, не надто рахуючись із небезпеками для себе особисто.

А ще на війні загинуло аж 37 віконтів із числа спадкової аристократії. В ієрархії титулів віконти стояли між графами та баронами. Були серед загиблих льотчики, моряки, танкові та піхотні офіцери, політичні діячі та просто британські патріоти. Графи та лорди також воювали і також гинули. Нагадаю, що принц Філіп, який по війні став чоловіком Єлизавети ІІ, у 1940 році закінчив Королівський військово-морський коледж у Дартмуті, отримав звання мічмана та пройшов у лавах британського флоту всю Другу світову війну, наприкінці якої став старшим лейтенантом, а після одруження до 1951 року продовжував служити на флоті. У підсумку Британія вистояла, що було дуже непросто, особливо в період із літа 1940-го по літо 1941-го, коли проти неї воювали Третій Райх й Італія зі своїми сателітами за підтримки Совєтського Союзу (який мав пакти про дружбу з обома цими державами).

Ясна річ. в Україні майже відсутні нащадки родовитої аристократії (чи треба розповідати, чому?) та спадкової культурницької й економічної еліти. Але не забуваймо започатковані понад півтисячі років тому традиції Patria Cosaсorum, де на першому місці за значущістю була "аристократія шаблі", і будь-який спадкоємець знатного титулу з будь-якої країни Європи (а серед козаків були вихідці з майже всіх європейських обширів) мусив підтвердити свою елітність хоробрістю та військовою майстерністю. Хоча не тільки ними – можливий був і шлях достойника культури (згадаймо лише Петра Могилу), де теж вимагалися хоробрість і майстерність, наразі інтелектуальні. А чи відповідають у масі своїй нинішні претенденти на роль української еліти (в тому числі й нардепи) цим традиціям? Риторичне запитання. Але…

Так, Україна – не Британія. Проте замислимося: хіба би британці так запекло (з "холодною люттю") воювали у двох світових війнах, якби еліта, в тому числі й політична, пасла задніх щодо своєї безпосередньої участі в бойових діях? З іншого боку, чи було би в Україні стільки різного ґатунку ухилянтів і дезертирів, якби нардепи та чиновники не трималися за крісла у глибокому тилу, а "золота молодь", різноманітні мажори не розважались би "на повну", нерідко демонструючи проросійські наративи? З іншого боку, на фронті й у тилу гинуть представники справжньої української еліти, справжні аристократи духу, проте погляди суспільства звернені на тих, хто слухняно голосує за розроблені поза Верховною Радою законопроєкти, на роздуті міністерські команди, на мажорів, нарешті, на дітей політичної еліти, майже всі з яких здобувають освіту за кордоном. І це в добу соцмереж є неминучим.

Чи є на це рада і чи здатна Україна бодай частково сягнути рівня Британії? У 1941 році Джордж Орвелл зауважив: британцям допомогли вистояти не так мрії про справедливе майбутнє, як патріотичні почуття, національна гордість і вкоріненість у давні традиції – те, проти чого запекло боролися ліві інтелектуали як проти "непотрібної архаїки". Впадає в око, що найефективнішими бригадами у війні з рашистами у нас є ті, які не словом, а ділом відповідають критеріям Орвелла, а волонтерський рух, напівзадушений урядовими забаганками та падінням фінансової спроможності пересічних громадян, був і є прикладом ефективної національної самоорганізації. Тож постає питання, що буде далі: чи за збереження чинної ситуації "нагорі" суспільства мобілізація і надалі буде, м’яко кажучи, не надто успішною, що резонує в ситуації на фронті, чи ж владу та відповідальність за державу перебере на себе нехай і не надто поки що усталена справжня національна еліта, в тому числі "аристократія шаблі". Tertium non datur.

disclaimer_icon
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...