Відео дня
"До вас Бандера прийшов": ексув'язнений розповів про перший бій з ворогом, прагнення до помсти та службу в ЗСУ
На рахунку колишнього ув'язненого, а зараз штурмовика з позивним "Мефістофель" за порівняно короткий період служби безліч штурмів та ліквідованих ворогів, а також ситуація, у якій він мав взяти командування на себе, і медаль "За незламність духу". Боєць давно хотів піти в армію, помститися росіянам за вбивство коханої, тож коли з'явилася така можливість, майже не роздумував. "Мефістофель" розповів OBOZ.UA про свої бойові виходи, взаємини в підрозділі і про те, чи відчуває він страх під час штурмів.
– Якою була твоя мотивація йти служити в ЗСУ?
– Росіяни вбили мою кохану людину та трьох її дітей, коли у 2014 році зайшли в Донецьк. За тиждень ми мали розписатися. Все, що я побачив, – це відео, де її ґвалтують і вбивають, а потім вбивають дітей.
Сам я тоді сидів у тюрмі. Усі ці роки мене в армію ніхто не брав. Від люті я лише робив дурниці, і мені додавали термін. Виходив і знову потрапляв у в'язницю. Коли їхав у сторону Донецька, мене повертали назад – такий, як я, нікому не потрібен.
– Після схвалення закону, який дозволяє засудженим мобілізуватися, одразу пішов?
– Після цього закону я записався майже одразу. Хотів йти в штурмову групу, але мене взяли в технічну підтримку, ремонтувати дрони, бо у мене технічна освіта.
Коли приїхав у частину, вже в Запоріжжі, я показав командиру інше – що вмію користуватися зброєю, є витривалість. І мене взяли в штурмовики. На штурми відправили не одразу, спочатку я пройшов навчання, а виходи були вже після. Проте і після навчання, між штурмами, я виїжджав на полігони, продовжував навчатися.
Декілька разів постояв у захисті в окопах і сказав, що це не моє. Моє – піти заштурмувати, ліквідувати ворога та повернутися, щоб не сидіти в окопах по кілька діб. Потім мене прикомандирували в мою 128 бригаду у 2 ОШБ. Після бойового виходу нам дають три дні відпочити, але ми відмовлялися відпочивати, йшли тренуватися, у нас дійсно люди в це душу вкладають. До того ж у нас дуже класний ротний, це відіграє велику роль.
– Перед першим виходом було страшно?
– Під час свого першого штурму мені було дуже страшно, я навіть на 5 хвилин відійшов, став на коліна. У цей час наді мною висів FPV-дрон, і я думав, що це вже все. Вижив, чи то пожалів мене той росіянин, чи щось ще, але після того у мене все змінилося. Зараз я в госпіталі й мені сниться, як я ходжу на штурми. Кайфую від цього. Не вистачає цього адреналіну. Якщо ВЛК пропустить, обов'язково повернуся до своїх хлопців.
– У вас у роті всі відбували покарання?
– Так, у нас в роті всі колишні ув'язнені.
– А які взаємини між вами? Бувають конфлікти?
– Після того, як нас залишилось двоє, один злякався, я пішов витягувати наших "двохсотих". Тоді мені було байдуже, яка ворожа техніка там працює, є дрони чи немає їх, прилетить-не прилетить – там мої люди, мої друзі. А зараз моя жінка говорить, що для мене мої побратими важливіші, ніж вона. І таке ставлення один до одного у всіх у моїй роті.
– Чи дійсно вас кидають на найстрашніші штурми?
– Бувають різні штурми. Був штурм, коли ми взяли позицію, але вимушені були піти через те, що нас ніхто не захотів замінити. Наше завдання – заштурмувати, почекати максимум добу, якщо нас не підмінили, у рацію кажемо, що ми йдемо. Так буває, якщо роти, які мали б нас підмінити або злякалися, або у них немає людей. Була інша ситуація: ми зайшли на ворожу позицію, де було дуже багато трупів і серед них залишалися ще троє живих російських солдатів. Вони там собі вирили якісь нори. Я не знаю, як вони там жили, бо від смороду буквально виїдало очі. Але ми й там зачистили все.
Бувають виходи, коли зайшли, зайняли позицію, нас поміняли, а через кілька годин їх починає обстрілювати артилерія, і обстрілює просто цілодобово. Тоді вони відходять, і це нормально. Або буває так, що ми займаємо позицію і не йдемо звідти, аби ворог не зміг евакуюватися. Нам довіряють.
А ще була ситуація, коли ми зайшли на ворожу позицію, в окопи, деякі росіяни почали хреститися, а я в масці, ще й з криками "До вас Бандера прийшов", як результат – п'ятеро втекли, чотирьох взяли в полон, дев'ятьох ліквідували. А нас було всього лише три людини. Правда, вони цього не знали. Це був наш найперший бій. Ми просто наробили багато галасу, тому нам так пощастило.
– Зараз вже страху немає?
– Є. Кожного разу все більше і більше. Перші кілька разів ти виходиш на адреналіні. Далі ти вже виходиш, розуміючи та усвідомлюючи, що тебе можуть вбити. Але коли ти вже безпосередньо штурмуєш, ти все сприймаєш як онлайн-гру. Просто при цьому ти розумієш, що тебе можуть вбити. Тоді реально страшно, може бути паніка, ступор. Під час мого крайнього бою у мого командира почався ступор. І коли я почав на нього кричати, його поранили. Треба було взяти командування на себе.
Совість мене й досі мучає, тому що тоді загинуло дві людини, один із них казав: "Ти що моєї смерті хочеш?". Це він казав, тому що я йому віддав наказ, що треба зробити. І якби він це зробив, усі б залишились живими і вийшли в повному складі. Бути командиром важко. На сьогодні я не командир. Я відмовився від будь-яких командирських посад, я просто штурмовик. До речі, після цього виходу мені вручили медаль "За незламність духу".
– А пропонували бути командиром?
– Так. Я виходив на завдання старшим відділення, старшим групи. Так, це класно. Але командир групи має бути або в середині, або в кінці строю. Або взагалі командувати по рації. А я так не можу, я йду в першій або другій двійці. На мене кричать, штрафують, але щоб люди тобі довіряли, треба з ними брати участь у бою.
– Коли зможеш сказати, що помстився за смерть коханої людини?
– Коли ротний, який її вбив, та кожен його солдат, будуть відправлені мною на "концерт Кобзона".