До війни була фітнес-тренером та фармацевтом: бойова медикиня ТрО Ірина Ольховська розповіла, як армія змінила її життя

Ірина Ольховська – військова медикиня Київської ТрО. До 24 лютого дівчина працювала в аптеці у столиці та була фітнес-тренером, а також вела свій блог у Instagram. Проте війна в Україні змінила її плани. Вона оббивала пороги багатьох військкоматів, поки зрештою її взяли до ЗСУ.

Ірина розповіла OBOZREVATEL про будні військової медикині і як війна змінила її життя.

"У тебе літаки над головою літають, а ти думаєш, що це сон"

– Іро, чим ви займалися до 24 лютого минулого року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну?

– Я працювала фармацевтом в аптеці "Доброго дня" і паралельно мала хобі – була тренером у спортивному клубі "Атлетико". Сама я родом із Кіровоградської області, але протягом останніх років жила в Києві. За освітою я лікар-педіатр, але за фахом працювала дуже мало.

– Пам'ятаєте перший день повномасштабного вторгнення, яким він був для вас?

– Якщо чесно, 24 лютого я прокинулася і нічого ще не знала. Хоча жила неподалік від того місця, де тоді вже можна було чути вибухи. Я прокинулась о 5-й ранку як завжди і почала збиратися на роботу. Зробила каву, відкриваю на телефоні новини та починаю читати, а там пишуть про перші вибухи, де вони були. Я одразу почала телефонувати подрузі, а вона не відповідає. Пишу їй, а вона спить.

Кажу: "Катю, війна почалася". Вона відповідає: "Та ти жартуєш, я збираюся на роботу, яка війна, я нічого не чую". Відповідаю: "Я теж. Відкривай новини". Вона відкрила, ми з нею зідзвонилися по відеозв'язку, поговорили. Вже тоді виїхати з Києва було нереально, тож я поїхала до подруги, і ми з нею весь день моніторили новини.

Наступного дня я таки поїхала з Києва до рідної Кіровоградської області, мої знайомі взяли мене з собою.

– Які відчуття у вас були першого дня?

– Якщо чесно, я взагалі нічого не відчувала. Просто не могла повірити в те, що сталося, і зрозуміти. Ти їдеш містом у таксі, у тебе над головою літають літаки, ти думаєш, що це сон, тобі все це сниться. Першого дня я цього не усвідомлювала.

"Ходила у військкомати, але мені відмовляли"

– Як ви стали військовою медикинею ЗСУ?

– Я повернулася до Києва через три місяці, у травні. Почала шукати нову роботу і знайшла. Теж в аптеці, неподалік квартири, яку я винаймала.

Згодом почали з'являтися думки, щоб піти медиком у ЗСУ. Але я ходила в багато військкоматів, мені відмовляли.

– Чому вам відмовляли?

– Тому що тоді було таке розпорядження, що дівчата не йдуть за мобілізацією, вони можуть піти в ЗСУ лише за власним бажанням і тільки після 24 жовтня. Але мені пощастило, я познайомилась із людьми, які мені допомогли. Так я потрапила до Київської ТрО на посаду бойової медикині.

– Ви проходили курси тактичної медицини?

– Так, проходила. Тут нас теж навчають головні медики, курси проводять. Ті, хто повертається зі сходу та працював там бойовими медиками, проводять багато курсів та видають сертифікати. Я проходила чотири курси, крім того, що ми вчимося у себе в частині. Брала одноденні курси та тижневі. На кожному курсі ти все одно щось нове дізнаєшся. Тому що людей багато, і кожен розповідає по-різному, ділиться своїм досвідом.

– Чого вас там навчають?

– Ми на курсах працюємо із манекенами. Але також тренуємось самі на собі. Як накладати турнікет, як зупинити кровотечу. Або стаємо в пари та накладаємо один одному турнікети. Ще працюємо на швидкість, тому що за 40 секунд ти маєш встигнути накласти турнікет, щоб зупинити кровотечу. Вивчаємо різні види бандажів, як їх накладати на руки, ноги, голову. Тут уже тренуємось один на одному, тому що ти маєш бачити і відчувати, як правильно все це зробити. Вивчаємо вміст аптечки, як нею користуватися.

"Батьки побоюються, щоб я не поїхала на передову"

– Що для вас змінилося, коли ви опинились у ЗСУ? Може, життєві цінності, почуття.

– Так, мені здається, що ми змінилися. Я більше почала цінувати час, проведений із рідними. Із 16 років я не жила з батьками, братами, сестрами. Коли почалася війна, я поїхала до них. Може, перші два тижні я ще не могла прийняти всю цю ситуацію, весь час хотіла повернутися до Києва, не могла прийняти те, що відбувається. Напевно, багато людей відчували те саме. Тому що одного дня їм довелося все поміняти, кинути все і поїхати.

Через деякий час я усвідомила, що щаслива від того, що мої батьки живі, мої рідні здорові, вони зі мною. Бо коли читаєш новини, бачиш, що хтось втратив будинок, у когось загинули рідні, хтось опинився в окупації. У мене багато подруг у Запорізькій області та на Київщині, які опинилися в окупації. Я дуже хвилювалася за них, щоб вони виїхали.

Ти розумієш, що якась частина матеріального, яка була важлива раніше, зараз не має значення. Головне, щоб усі рідні були з тобою, живі та здорові. А те, що ти втратив машину чи будинок, стає вже не найголовнішим.

Найбільше хочеться, щоб діти не втрачали своїх батьків. Бо коли переживаєш усе це, то дуже змінюєш своє ставлення. Раніше я на це не звертала уваги. Але війна дала тобі зрозуміти, що люди – це головне.

– Як ваші рідні поставилися до вашого рішення стати військовою медикинею?

– Їх це трохи насторожувало. Мама сказала: "Я сподіваюся, що ти зараз нікуди не поїдеш". У мене брат ще служить у ЗСУ, і вона каже, що їй достатньо того, що вона хвилюється за нього.

Але в мене документи були вже готові, я приїхала додому і говорю: "Я вам казала, що я піду – і я йду". Вони погодились. Щоправда, ще переживали за те, що в мене такий характер, що я маю на все свою думку і можу протестувати, не підкорятися, не виконувати накази і можу щось сказати. Батьків це дуже хвилювало. Але в мене все нормально, у мене хороший колектив, чудові командири.

– Зараз батьки вас підтримують?

– Так, ми щодня з ними зідзвонюємося, обговорюємо, що відбувається, розмовляємо про сімейні справи. Вони бояться лише одного: щоб я зараз не поїхала на передову. Тому що вони знають, що якщо я поїду, то про це їм не скажу. Звісно, рано чи пізно вони дізнаються.

– Вам доводиться зустрічатися з іншими дівчатами-військовими. Ким вони служать та чим займалися до війни?

– У мене служить дівчина, але вона давно в армії, тож для неї нічого не змінилося. Є дівчата, вони переважно діловоди, у штабі займаються документами, фінансами. Є знайомі, які теж військові медики, до 24 лютого вони також працювали у медицині, але в цивільних лікарнях. Є дівчата-гранатометники, сапери.

– Я дивилася ваш Instagram і бачу, що ви не завжди говорили українською мовою раніше. Можливо, у вас був якийсь переломний момент, коли ви перейшли на українську?

– Я ніколи не розмовляла російською мовою, але можу підлаштуватися під людину. Я працювала в аптеці, і були покупці, які не розуміли української мови. Тому якщо їм зручно говорити російською, то я підлаштовувалась і спілкувалася російською. Я з Кіровоградської області, і ми не маємо такого поняття, як українська чи російська мова. Ми маємо таке поняття, як суржик. У моїй області це найпопулярніша мова. Але свої думки в Instagram висловлюю українською мовою.

– Ви казали, що раніше були фітнес-тренером. А як зараз є час на спорт?

– Звісно. У нас передбачені фізичні навантаження, в частині ми займаємося фізпідготовкою. До спортзалу я намагаюся сходити один-два рази на тиждень. Дехто ходить у басейн. У нас на це виділяється час, бо це важливо. У нас є люди різних вікових категорій.

– Що зараз входить до ваших обов'язків?

– Навчання особового складу тактичної медицини. Якщо бійці готуються на виїзд, то перевіряю та доукомплектую аптечки кожного бійця. Є наряди у медпункті, чергую там добу. Контролюю стан здоров'я своїх бійців, якщо треба, супроводжую їх у шпиталь.

– Усього зараз вистачає: ліки, турнікети? Чи є проблеми?

– Із турнікетами проблеми є. Раніше ми мали CAT-турнікети, зараз вони подорожчали. Тому привозять волонтери чи видають у медичному пункті українські. Вони нічим не гірші, але вони дешевші. Але якщо бійці хочуть CAT, то можуть купити. Турнікет має бути в аптечці 4 штуки. Тому що ти ніколи не знаєш, у якій ситуації можеш опинитися, чи будуть у твого побратима турнікети в аптечці. Ти пожертвуєш своїм, тож треба взяти на кілька турнікетів більше.